Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

активної співучасти й співвідповідальности у модерному політичному житті широкі маси (що не мали до цього майже ніякої підготовки та що були позбавлені традиційної культури), то найлегше це було виконати в межах етнічно однорідних груп. Але це не значить, що кожний народ може й мусить стати нацією. Справа в тому, що модерні економічні, комунікаційні, оборонні і т. д. умови ставлять певну мінімальну межу щодо величини держави; держава, менша від цієї норми, мало життєздатна. Тому малим народам, якщо брати під увагу їхні об’єктивні інтереси, деколи зручніше залишатися членами більших національно-державних колективів. Історія тут ще не сказала свого останнього слова, але мені здається, що, напр., існування Югославії в інтересі тих трьох народів, що з них вона складається, як існування Чехо-Словаччини не тільки в інтересі чехів, а й словаків. Одним словом, ідеал етнічно однорідної нації-держави тільки тоді здатний себе історично виправдати, коли даний народ має суб’єктивні (хотіння й уміння) та об’єктивні (чисельність, відповідна геополітична ситуація і т. д.) передумови, щоб виконати ті тяжкі й складні завдання, що їх сучасний стан цивілізації накладає на кожну державу.

Із сказаного виходить, що народ є суспільним явищем, незрівнянно старшим, ніж нація. В основному, після Великої мандрівки народів (що відділяє античні й середні віки) етнічна структура Европи не зазнала помітніших змін. (Є деякі винятки з цього правила, напр., німецька східня колонізація; але це не міняє засадничо картини.) На цьому етнічному фундаменті приблизно через тисячу років сформувалися європейські нації. Можна собі дуже добре уявити, що на цьому ж етнічному фундаменті могли були б (при дещо іншому ході політичних подій) постати інакші національні творива. Приміром, можна собі уявити існування окремої південнофранцузької (провансальської) нації або великої бургундської нації (яка фактично вже була в стадії творіння, але що їй обставини не дозволили визріти) на мішаній романсько-германській етнічній базі (Бельгія — це фрагмент тієї незавершеної бургундської нації).

Народ — явище не тільки старше, а й триваліше, як нація. Очевидно, народи теж не вічні. Але маємо цілий ряд прикладів того, що народні колективи можуть перетривати навіть тисячоліття. Сучасний єгипетський феллах дуже подібний до свого пращура з доби фараонів. Очевидно, одиниці, родини чи малі групи, відірвані від рідного народнього пня, втрачають свої народні прикмети. Але навіть у таких обставинах цілковита асиміляція в новому оточенні — справа кількох поколінь. Там, де якась етнічна група живе компактною масою, вона виявляє звичайно велику живучість. Щоб її зліквідувати, залишається тільки фізичне знищення або виселення. В протилежному випадкові можна передбачати, що навіть після століть, проведених у найгіршому рабстві й упокоренні, народ знову відродиться. Дуже характеристичний приклад: симптоми ренесансу індіянських народів у Мехіко, Перу, Болівії. Велика відпорність народу має пасивний, вегетативний характер. Тут можна говорити про суспільну силу інерції, що утривалює й з покоління в покоління зберігає народні прикмети. Це діється децентралізованим способом, у тисячах родин і малих льокальних скупчень. Саме ця децентралізованість, що притаманна буттю народу, пояснює пасивну силу народньої вітальности: всякі історичні катастрофи (чужинецькі завоювання, а також унутрішні революції) вдаряють передусім по соціяльних елітах і по репрезентативних політичних і культурних установах; зате народ, звичайно, може перетривати, бо народні прикмети не потребують для свого збереження складних інституцій; вистачає тяглість родин. Так, трава може перетривати, коли буря валить дуби.

Вже не треба багато додати, щоб витлумачити релятивно меншу (в порівнянні з народами) життєву силу націй. Щоб нація вмерла, зовсім не треба фізичної загибелі того етнічного масиву, що творить її підложжя. Вистачає, щоб у колективі загасла воля бути окремим політичним суб’єктом. Як ми вже сказали вище, чужинецьке завоювання само собою ще не означає смерти нації. Але воно може до цього привести. Одна можливість: винищення всієї провідної верстви, що є носієм політичного хотіння нації Приклад: турецьке завоювання балканських слов’ян; після Косового поля балканські слов’яни на століття западають у вегетативну екзистенцію неісторичних племен. Інша можливість: добровільна капітуляція даної провідної верстви, приняття нею якоїсь нової, чужої національно-державної ідеології; в цих випадках можна говорити про “самогубство нації”. Нарешті всяке ослаблення того “свідомого напруження”, що творить саму суть існування нації, неминуче тягне за собою її декаданс.

Отже, стверджуємо, що нація є суспільним утвором куди слабкішим (з вітальної точки зору), ніж народ. Але нація компенсує це тим, що всі великі досягнення в області політики (держава!) та культури (високої культури; не тієї, що нею займаються етнографи, а тієї, що позначає себе вершковими творчими досягненнями людського генія) належать націям. Нація — вищий щабель суспільного витвору, як народ.

Залишається ще одне питання, що вимагає відповіді: з якого часу взагалі можна говорити про існування нації в Европі? Напр., існує думка, що французька нація існує нібито щойно від Великої Французької революції. Отже, нації, мовляв, результат модерної демократії. Тяжко з цією тезою погодитися. Емпірично можна довести, що сильне національне почуття існувало у Франції століттями перед Великою революцією.

Генріх IV і навіть Люї Святий були виразно “національними королями”, Жанна Д’арк “національною святою”. Можна прийняти, що важливіші європейські нації сформувалися після перелому першого й другого тисячоліття н. е.{22} В добі хрестоносних походів ряд національних колективів — французи, німці, англійці, кастилійці (еспанці) — зарисовується вже зовсім виразно. Друга половина 15 і початок 16 ст. — це період утвердження сильних національних монархій: Еспанія Фердинанда й Ізабеллі, Франція Люї XI та Франсуа I, Англія перших Тюдорів. Паралельні явища існували також у Східній Європі, напр., панування Юрія Подєбрадського в Чехії. Німці й італійці, що їм у той час не вдалося створити національних монархій, принаймні робили спроби й зусилля в цьому напрямі: т. зв. “імперська реформа” в Німеччині за Максиміліяна I та намагання Борджиїв і Юлія II в Італії. Все це заперечує тезу, нібито європейські нації сформувалися щойно на переломі 18 і 19 століть. З другого боку, нема сумніву, що щойно французька революція (та її еквіваленти в інших європейських країнах) висунула ідею, що носієм політичної волі є загал населення. Цим самим французька революція (та рухи, що з неї виникли) відіграла велику націотворчу ролю, бо вона перетворила підданих на громадян, роблячи цих громадян співвідповідальними за долю колективу-нації. Як погодити ці два факти: націотворчу ролю французької революції та існування національних держав на століття раніше? Відповідь наступна: суттю нації є активна постава її членів, їхня воля бути політичним суверенним колективом. Ця постава, це свідоме напруження існували вже в февдальному і становому суспільстві. Тільки що тоді воно обмежувалося до вищих шарів суспільства: лицарства й