Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

Деякі дослідники вважають, що саме тоді в північних лісах остаточно склалися всі основні риси майбутньої праслов’янської культури. На тшинецьких поселеннях зустрічаються всі типи будівель, досі характерних для українських сіл лісової зони. А устрій життя та способи ведення господарства, наприклад, на Волині до середини минулого століття залишався тим самим, як і три-чотири тисячі років тому. З Волинню пов’язаний іще один цікавий момент: у цьому регіоні найповніше зберігся стародавній антропологічний тип, формування якого сягає, можливо, ще часів неоліту або трипільської культури. Жителі цього регіону, перебуваючи осторонь шляхів давніх міграцій, а почасти й торговельних, уникли всіляких вторгнень, звичних для центральних і південних районів, зуміли зберегти від найдавніших часів певні культурні й побутові традиції.

Представники трьох згаданих вище культурних спільнот доволі щільно взаємодіяли між собою. Так, на тшинецьких поселеннях виявлені не тільки вироби, а й ливарні форми від південних сусідів, що свідчать про існування «філій» виробництва, максимально наближених до споживача. Сільськогосподарське виробництво жителів півночі й сабатинівців було здатне ефективно постачати чи не весь регіон продовольством. На той час повсюдно поширюється орне хліборобство, а через кліматичні та ґрунтові особливості його ефективність у сабатинівців була вищою, ніж у лісових районах. У нечисленних степах кочівники випасали худобу, а контроль над центрами металургійного виробництва істотно зміцнював їхню економічну міць. А нестачу чогось завжди можна було поповнити за допомогою невеликої переможної війни із сусідами.

Проте не менші шанси на збагачення надавала торгівля. Хто не чув про багаті на золото Мікени, столицю могутнього царства ахейців, оспівувану Гомером і віднайдену наприкінці XIX ст. Генріхом Шліманом? Але мало хто знає, що легендарні володарі цієї далекої від нашого краю землі свого часу не могли обійтися без деяких гарних речей із Півночі, а саме — сонячного каменю, бурштину. А камінь той, виявляється, чи то видобували тоді в нашому краї, чи транспортували на південь через його територію. Бурштинові намиста досягали не тільки міст на узбережжі теплих морів, а й островів у Середземному морі, тішачи око заможних людей та прикрашаючи місцевих модниць. В обмін із півдня надходили золоті вироби, гарна зброя. Сліди цих взаємовигідних торговельних операцій виявлено на території сучасної Вінницької області поблизу села Гордіївка, де в давні часи проходив бузький бурштиновий шлях. Тут у похованнях місцевої знаті було знайдено предмети, які, можна сказати, відкривають епоху золотих скарбів курганів Краю. Багатство могил свідчить про процвітання понад тридцять століть тому бурштинового бізнесу, що забезпечував існування й заможність місцевого клану протягом кількох сотень років, аж до початку ранньої залізної доби!

Здавалося, тридцять із лишком століть тому гармонія більш-менш мирного співіснування на землях краю від лісів Півночі до теплих морів нарешті була досягнута. Число мешканців краю зросло до небачених раніше розмірів. Хлібороби освоїли території, доступні раніше тільки невибагливим кочівникам. Край забезпечував себе зерном, м’ясом, металом і багатів на транзитній торгівлі з передовими цивілізаціями Європи та Сходу. Здавалося, ще трохи — і виникнуть тут великі, багаті квітучі міста, держави під керівництвом могутніх правителів, а мудрі жерці надійно забезпечать краю вічну милість богів.

Проте залежність давньої економіки від природних умов черговий раз повільно, але впевнено призвела до чергового економічного краху. Сталося це в останній чверті II тис. до н. е. Клімат став набагато сухішим. «Набагато» — це настільки, що рівень Дніпра три тисячі років тому став чи не найнижчим за всю історію існування цієї великої й завжди повноводної річки! За таких умов хліборобство у степовій смузі втратило свою ефективність.

Сабатинівська культура занепала і зникла. Сотні її селищ змінили нечисленні поселення білозерської культури, жителі яких виживали явно не за рахунок хліборобства, а кочували вздовж річкових долин. Але куди ж могла подітися така кількість населення? Оскільки масових поховань померлих від голоду сабатинівців поки що не знайдено, залишається припустити, що вони вчасно встигли кудись піти. Деякі сліди вдалося відшукати на півдні, в Анатолії — серед руїн легендарного Іліона (Трої). Тут археологи натрапили не лише на бронзові вістря стріл і фрагменти посуду, відомого за дослідженнями сабатинівських поселень. На руїнах спаленого міста прибульці почали будувати й нові оселі, облаштовуючи фундаменти так, як це звикли робити на своїй далекій батьківщині.

Однак і в Троаді залишилися не всі — знайшлося чимало охочих долучитися до війська, що вирушило по здобич не абикуди, а до Палестини, а потім до Єгипту. Ця навала увійшла в історію як війни з біблійними філістимлянами та переможні битви фараонів проти «народів моря». Можливо, саме воїни з далекої півночі зображені на рельєфах храмів країни Нілу: з круглими щитами, короткими мечами та парою списів. Цей комплект озброєння відомий дослідникам за розкопками в Причорномор’ї.

Частина ж мешканців степів знову перекваліфікувалася на кочівників — з усіма наслідками як для себе, так і для сусідів, як це було за тисячу років перед тим. Наставала кімерійська епоха.

Кімерійці

Народ із легенди

Писемних джерел, що оповідали б докладно про події, які відбувалися в степах на північ від Чорного моря на початку першого тисячоліття до нашої ери, із зрозумілих причин збереглося не так уже й багато. Натомість є ассирійські, вавилонські й фінікійські записи, праці «батька історії» Геродота, найдавніші біблійні тексти... В усіх є згадки про народ, котрий стрімко вирвався з далеких степів. У Біблії їх називали «народом, чиї сагайдаки повні смертоносних стріл». Геродот називав їх кімерійцями, а ассирійські таблички доносять навіть імена їхніх вождів і ватажків загонів — Теушпа Лігдамес, Шандакшатра (тобто кшатрій — воїн, Шанда — воїн).

Городище Дикий Сад, «місто мужів кімерійських» над Південним Бугом, так і залишалося центром околиці. За його укріпленнями жили ремісники. Але серед виготовленої ними продукції з’явилися нові вироби: деталі кінської збруї. І не просто для керування конем, а для ефективного управління бойовим конем. Знахідка вирізаної кістки, зовсім непоказних на перший погляд стрижнів із трьома отворами (їх називають псаліями), є речовим доказом присутності на городищі кінного підрозділу. Деякі псалії зламані по отворах, у які просмикували шкіряні ремені. Це й зрозуміло — кістка матеріал неміцний. Але псалії саме такої ж конструкції в ті часи вже відливали із бронзи або навіть кували із заліза. У сполученні з деякими тактичними новинками та прийомами навчання коня ці нехитрі вироби досить відчутно вплинули на подальшу історію нашого краю