Читати книгу - "Марсіянин"

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 34

Ну, насправді це тяглося довго. Я просидів над гідразином усю ніч. Але справу зроблено.

Я міг упоратися й швидше, але подумав, що коли махаєш сірником над ракетним паливом, то краще робити все обережно.

Кажу вам, людоньки, тут зараз, як у тропічних джунглях.

Температура майже 30°C і чорті-яка вологість. Я щойно вивільнив у повітря море тепла і 50 літрів води.

Під час цього процесу бідолашний Дім клопотався, як матуся малого нечупари. Він покривав мої втрати кисню, а відновлювач води намагався знизити вологість до здорового рівня. А от з теплом нічого не вдієш. У Домі немає системи кондиціювання. Марс холодний. На надлишок тепла ніхто не розраховував.

Я вже звик до вереску різних сигналів. Пожежна тривога нарешті замовкла, коли не стало вогню. Сповіщення про низький рівень кисню теж скоро має стихнути. Про високу вологість Дім ще трохи покричить. У відновлювача води сьогодні роботи по шию.

На хвильку до хору сигналів приєднався ще один. Резервуар відновлювача води наповнився вщерть. Овва! Ось які проблеми я радий мати!

Пам’ятаєте скафандр, який я покалічив учора? Я повісив його на місце і відрами переніс до нього воду. Якщо він може утримувати одну атмосферу, то мусить упоратися і з кількома відрами води.

Ох, як я стомився. Усю ніч на ногах, тож пора спати. Але я відпливатиму до країни снів у найкращому гуморі з часів сола 6.

Нарешті щось пішло, як я того хочу. Взагалі, моє становище пречудове! Нарешті я маю шанс вижити!

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 37

Я в сраці і скоро помру!

Гаразд, спокійно. Я придумаю, як з цього виборсатись.

Я записую ці слова, мій любий майбутній марсіянський археологу, в марсоході №2. Можливо, ти поцікавишся, а чого це я зараз не в Домі. Та тому що я з переляку накивав п’ятами, ось чому! І біс його знає, що далі робити.

Гадаю, треба пояснити, що сталося. Якщо це мій останній запис, то ви, принаймні, зрозумієте чому.

Минулі кілька днів я радісно робив воду. Усе йшло чудово, і я подумав, що води скоро матиму хоч залийся. (Як вам каламбур? «Хоч залийся»?)

Я навіть підсилив компресор паливного агрегата АПМ дуже технологічним методом (збільшив напругу на помпі). Тепер я міг робити воду ще швидше.

Після мого стартового 50-літрового ривка, я вирішив охолонути і робити воду з тією швидкістю, з якою відновлюється кисень. Я не хотів залишати в запасі менше двадцяти п’яти літрів. Тож коли я досягав цієї позначки, то припиняв цідити гідразин, поки кисню знову не ставало суттєво більше двадцяти п’яти літрів.

Важлива примітка: коли я кажу «50 літрів води» – це припущення. Я не отримав 50 літрів. Додатковий ґрунт, що я його понасипав у Домі, неймовірно сухий, тож він жадібно набирав у себе вологу. Я і так хотів направити воду туди, тож мене це не хвилювало, і я не здивувався, коли побачив, що відновлювач і близько не набрав ті 50 літрів.

Накрутивши помпу, я почав отримувати по 10 літрів CO2 що п’ятнадцять годин. Я набирав чотири рази по стільки. Підрахунки сказали мені, що з урахуванням початкового 50-літрового прориву, я мав би вже додати в систему 130 літрів води.

Так от, мої підрахунки брехали!

Я набрав 70 літрів у відновлювачі й колишньому скафандрі, а нині водосховищі. На стінах і склепінчастій стелі повно конденсату, і ґрунт напевне поглинає свою немалу частку. Але на це не спишеш 60 літрів нестачі. Щось пішло не так.

А тоді я помітив інший кисневий резервуар.

З міркувань безпеки, Дім має два запасні кисневі резервуари по різні боки споруди. Дім сам вирішує який з них і коли використовувати. Виявилося, що втрати кисню він компенсував з першого резервуару. Але коли я додавав у повітря O2 (за допомогою генератора), Дім ділив його між двома резервуарами порівну. Другий резервуар повільно накопичував кисень.

Проблеми тут немає. Дім просто робив свою роботу. Але це означало, що я з часом виробляв кисень. Тобто не витрачав його стільки, скільки мусив би.

Спочатку я подумав: «Йо-хо-хо! Більше кисню! Тепер я зможу робити воду швидше!» Але наступна думка мене стурбувала.

Слідкуйте за ходом думки: я накопичую кисень. Але знадвору я приношу постійну кількість O2. Тож єдиний спосіб «накопичувати» – витрачати менше, ніж я розраховував. А розклад гідразину я проводив, припускаючи, що цей кисень витрачається весь.

Єдине можливе пояснення в тому, що я не спалював увесь вивільнений водень.

Тепер це очевидно. Але мені й на думку не спадало, що якась частина водню просто не згоратиме. Він пролітав повз полум’я і безтурботно прямував далі. Чорт забирай, Джиме, як казав МакКой, я ботанік, а не хімік!

Хімія – дівка неохайна, тому в повітрі тепер літає неспалений водень. Скрізь навколо мене. Змішаний з киснем. Просто… чекає. Чекає іскри, щоб висадити Дім у повітря!

Щойно зрозумівши це і опанувавши себе, я взяв маленьку торбинку для зразків породи, помахав нею в повітрі й закрив.

Тоді вибіг на ПКД до марсохода, в якому ми тримали газоаналізатор. Азот: 22 відсотки. Кисень: 9 відсотків. Водень: 64 відсотки.

З того часу я й сиджу в марсоході.

Дім став тепер Воденьвілем.

Мені дуже пощастило, що я не злетів у повітря. Найменший статичний розряд міг влаштувати мені персональний політ на «Гінденбурзі».

Отож, я в марсоході №2. Я можу просидіти тут день чи, щонайбільше, два, поки фільтри CO2 в марсоході і моєму скафандрі не заб’ються. От скільки часу я маю, щоб придумати, як мені з цим розібратися.

Дім став бомбою.

РОЗДІЛ 5

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 38

Я й досі ховаюсь у марсоході, але, принаймні, тут у мене був час подумати. Тепер я знаю, що робити з тим воднем.

Я згадав про регулятор атмосфери. Він стежить за складом повітря і вирівнює його. Саме тому надлишок імпортованого мною кисню опинився у резервуарах. Проблема в тому, що він просто не створений для видалення водню з повітря.

Регулятор проводить кріогенне розділення газів. Коли він вирішує, що кисню забагато, то починає набирати повітря в резервуар і охолоджує його до 90 кельвінів. Кисень