Читати книгу - "Перші півні"

Спалах.

А подивись який в мене животик — О-о, я тебе вже не підніму, не подужаю — Ти ж казав, що легшої за мене нема у всіх горах — Та то тоді, а тепер тебе вже двоє. Чи навіть троє — як Бог дасть.

Спалах.

Софійка. Маленька Софійка. Софія, то значить мудрість — каже старий дід Петро, що читає книжки. Софійка, то значить моя донечка, моє серденько — це я, її тато. А Христя просто дивиться на дівчинку, посміхається, чмокає. Господи, яка в неї в очах любов, аж лячно. Певно сильніша за ці гори, та любов. Таки точно, діду Петре, я бачу! Спалах… Ох Іване, Іване!»

Ох нічко, ніченько!

Чоловік глухо загарчав і, добряче обдершись до гілок, таки вирвався із лабет кущів. Обтираючи кров з обличчя, побрів далі. Ноги заплітались. Якось не в лад: не раз-два, раз-два, а раз-два-три, раз-раз-два. Він видерся на пагорб і впав. Гуп! Пу-гу — це у відповідь. Чоловік підняв очі і щось у ньому всередині настовбурчилось. Зникли спалахи, #972; брази і навіть мутність в очах відступила. Попереду бовванів млин. Огрядна тінь здіймалась на межі між річкою та берегом. І млин не мовчав. Волосся у чоловіка стало дибки.

Всередині щось крутилось, шаруділо, товклось. Жодного натяку на вогник не було у віконці — просто чорне незряче око. «Там не люди!» Чоловік закляк. Відчував, що встати вже не було сил, тіло мов прикипіло. Але дуже хотілось. Дуже хотілось бігти звідси.

Млин ворушився своїми нутрощами, важко щось переварював. Чоловік знаходився зовсім неподалік, тому, якщо звідти хтось вийде, то може його помітити (він ще сильніше втиснувся в землю), а тим більше, якщо звідти вийде те. Воно його відчує. «Бігти!» Неможливо — це у відповідь.

Зненацька двері млину відчинились і крутіння-шарудіння припинилось. Натомість три почвари вистрибнули назовні. Кожна мізерна волосинка на тілі у чоловіка стала дибки, все його існування вмить перетворилось в страх. СТРАХ. Виріс не по днях і місяцях — вмить. І людини вже немає в тілі — вона скімлить десь навіть не в п'ятці, а на кінчику якоїсь з тих волосинок, що стоять дибки. Ось так раз — і нема людини.

Істот було троє: дві якісь невеличкі на зріст, схожі на дітей, третя — висока і худа з якимось дефектом на тілі. За декілька секунд чоловік збагнув, що в створіння не було одної руки, а інша була надприродно довга. Трійця почала віддалятися від млина, причому перші двоє пересувались незрозумілим, для звичайного ока, чином, а останній, хоч і перекособочено, та нормально.

Нічні почвари віддалялись, і переляканій людині слід би було заспокоїтись й забратись геть, радіючи за своє життя, але ж ні. Страх. Це наче б саме він потягнув чоловіка, відділивши його від землі. Тінь навкарачки подріботіла за істотами. Людина сіла на хвіст нечисті.

Хоч ніч і тужилась темрявою навколо, проте чоловік не втрачав кострубатих постатей на дорозі. А дорога вела геть із села. Затуманена голова не помічала скільки часу тіло кралося назирці за створіннями. Зненацька постаті зникли. Так, як зірки на небі — наче й не було. Людина знову притислась до землі. Причаїлась. Затамувала дихання. Перетворилась в страх, але істоти не з’являлись. Затуманена голова не помічала, та раптом: ПУ-ГУ! Під самим вухом. Чоловік зірвався і кулею чкурнув назад. «Назад, назад!»

Лише, коли, сяким-таким живим, дістався врешті дому, впав перед порогом віддихатись. І знову в свідомості в нього стався спалах. Хоча на цей раз зовсім інакший: «Треба спалити млин!»

* * *

Захар готувався до ночі. Він старанно натер палиці, приготував пару світлячків, поклав в торбину декілька спеціальних зіль. Опісля, прискіпливо оглянувши хату із середини, вийшов назовні, щоб поставити печать. Надворі було холодно і небо швидко темніло, кволо просвічуючи зірками.

Чоловік взявся обходити дім. Єдине, що було важким в цьому ритуалі так це те, що доводилось низько нахилятися, мовби вишукуючи щось в траві. На превеликий подив так і сталося — біля самого порогу Захар зненацька наткнувся на якийсь кругленький предмет. Він, вельми здивований, підняв ту річ і придивився. Це був один з використаних світляків.

Захар занепокоєно поринув в роздуми, намагаючись зрозуміти, як той потрапив сюди. Не випускаючи кульку з руки, чоловік сягнув в торбу і видобув звідти невеликий згорток паперу, в котрому лежав шматок речовини, схожої на пластилін. Він відламав ще меншу часточку і поклав до рота. Замружився, скривився. За секунду його очі зблиснули яскравіше, ніж ті кволі весняні зорі на весняному небі, а супроти нього у погаслому світлячку затиснутому в руці, зблиснуло око. Око нечисті.

«Ясик!»

Долоня ніби налилась чимось розпеченим. Захар поморщився і поставив світлячка на землю перед порогом. Тоді заніс над головою красиво вирізьблену палицю і точно та сильно опустив на кульку. Торох! Око беззахисно розкололось. Захар розкидав ногою уламки. Йому стало все зрозуміло. І від цього страх вдарив у легені важким повітрям. Чоловік завмер і прислухався. Даниїла не було.

«Де Дан? Без нього я ж нічого не вдію».

Майже не міняючи пози, Захар простояв так довгий час, чекаючи свого напарника. Сутінки непомітно згусли довкола його постаті. Чоловік отямився, коли темрява оповила його наче в кокон. Захар заскочив до хати і вхопив палицю для Даниїла. Тоді зачинив двері і покинув оселю. На темній дорозі він побачив вогник вікон Ладиної хати. Туди і попрямував, прислухаючись до нічних звуків.

За декілька хвилин дороги Захар стояв біля дверей. Позаду гавкав Сірко, ніби брав участь у змаганнях на найлютішу лайку. Саме через собаку непроханий гість не встиг постукати — двері відчинила Лада. На щастя. Чоловік подумки подякував небу і промовив впівголоса:

— Добрий вечір. Ти Дана не бачила?

Дівчина збентежено зиркнула назад та вийшла надвір, причинивши за собою двері.

— Дана? Бачила. А він що, пропав?

— Так. Він додому не повернувся. Ось я й подумав, може ти що підкажеш. Бо з ним такого ще ніколи не було.

Захар хотів здаватися більш-менш спокійним, проте відверто нервово поправив шлейку від торби на плечі.

— Ми з ним розмовляли недавно, але… він пішов дуже сердитим і, напевно, засмученим.

— Ти відмовилась з ним їхати? — напряму запитав чоловік.

Дівчина знітилась, а потім, наче дитина, що провинилась, закусила губу.

— Відмовилась. Але ж зрозумійте мене — я не можу кинути батьків і просто