Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти вже років десять голку в пальцях не тримав!
— Вічний «Зінгер» працює, та й пальці ще міцні... Пальто, природно, до кольору машини не підійде, — він усміхнувся. — Під нього доведеться купувати ще одну машину, антикварну...
— Згода, — Рената кивнула. — Тільки потім пришиєш під петлю лейбик «Зроблено в Китаї».
— Ні, — дід захитав головою. — Пришию: «Зроблено в Литві. Фабрика Йонаса»!
Розділ 9. Лондон
М’яка лондонська зима спочатку втішила Клаудіюса. Все місто святкувало Різдво, гамірно та весело. По Оксфорд-стрит вешталися юрби туристів. Суцільна молодь. У лівому вусі дзвеніла іспанська мова, в правому — польська. А Клаудіюс стояв на розі Оксфорд-стрит і Бервік-стрит, встромивши свою жердину з рекламним щитом в асфальт тротуару. Напис на жердині справді привертав увагу перехожих: «Буфет за 5.99, їси, скільки заманеться!» І стрілка, що вказувала на бічну вуличку, де розмістилася та сама китайська забігайлівка, яка забезпечила його першим лондонським заробітком. У першу годину Клаудіюс навіть лічив, скільки людей його щит звернув із дороги і відправив підкріпитися до китайців, але потім перестав.
Інґрида волочилася крамницями, час від часу навідуючись до свого коханого. Раз принесла каву в паперовому горнятку з пластиковою накривкою. Другий раз — ситний пиріжок із картоплею.
— Може, підемо посидимо в кав’ярні? — запропонувала вона, підійшовши до Клаудіюса вже десь о четвертій. — Я всі магазини в окрузі обійшла! Більше нічого робити!
— До восьмої не можу, — втомлено видихнув хлопець. — «Довгий» сказав, що якщо прийде і мене не застане, то за день не заплатить!
— Цікаво, а тут можна отримати роботу напряму?! — пирхнула Інґрида. — Так, щоб не за когось працювати, а за себе?
— Треба шукати, — впевнено промовив Клаудіюс. — Ще кілька днів тут простою, а більше — ні! Вже ноги гудуть!
— А мені що робити? — спитала розгублено Інґрида.
— Піди в національну галерею! Вона безкоштовна та велика!
— Гаразд, — дівчина покірно кивнула. — Піду закохуватися в світові шедеври!
«Довгий» з’явився тільки о чверть на дев’яту, коли Клаудіюс, опустивши щит-покажчик догори дриґом, притулив його до стіни кутової крамниці одягу між вітринами, а сам сидів навпочіпки, спираючись спиною об ту ж стінку. Настрій був гидкий. Він уже думав, що його просто кинули, як якогось розтелеху.
Інґриді ж настрій приятеля не просто передався, а передався в обтяженому варіанті. Вона стояла на розі біля входу в магазин, скляні двері якого раз по раз роз’їжджалися та з’їжджалися, щоразу при цьому викидаючи на вулицю потік теплого повітря. Інґриді було холодно та нудно, але найбільше їй було прикро за Клаудіюса.
Однак «Довгий» усе ж з’явився. Відлічив Клаудіюсу тридцять фунтів — по три за кожну годину роботи, і підказав, що тепер він може віднести щит-покажчик у китайський ресторанчик і його там безкоштовно погодують.
— А її? — поцікавився Клаудіюс, показавши рукою на Інґриду, котра стояла трохи віддалік.
— Її? Нехай на вулиці зачекає! А ти візьми це, — він передав хлопцеві маленький пластиковий пакет. — Поклади його в кишеню куртки і потихеньку накидай туди всього. Краще шматочки свинини та курки!
Китайці — юнак і дівчина, що прибирали з вільних столиків посуд, — побачивши рекламний щит-покажчик у руках Клаудіюса, привітно закивали. Кинули погляд на Інґриду, котра зайшла з ним. Старший китаєць забрав із його рук щит, відніс у підсобку. Потім показав рукою на буфетний прилавок, на якому під склом у металевих прямокутних контейнерах ще залишалася всіляка їжа. З кожного стирчала ручка великої ложки.
Клаудіюс показав китайцеві пальцем на Інґриду. Той зрозумів безсловесне запитання і, чемно всміхнувшись, кивнув.
Вони взяли по тарілці, наповнили її кисло-солодкою свининою, овочами, куркою, підсмаженою з ананасами і горіхами кеш’ю. Сіли за чистий столик і почали наминати смачну, екзотичну вечерю.
Коли захотілося пити, Клаудіюс підійшов до холодильника зі скляними дверцятами. Але тут знову з’явився китаєць і пояснив, що за фанти і кóли треба платити. Клаудіюс повернувся на місце, і тут же їм принесли літрову фігурну пляшку з водою та дві склянки.
— Ну що, ми тут виживемо? — спитав роблено бадьорим голосом Клаудіюс.
Інґрида подивилася на нього сумно.
— Мусимо вижити, — сказала вона. — Треба тільки знайти нормальну роботу! І знайти її самим!
До Іслінґтона їхали на другому поверсі автобуса, на передніх сидіннях. Вечірнє місто, що пропливало повз із висоти «даблдеккера», діяло як заспокійливі ліки. У Клаудіюса трохи паморочилося в голові. Язик ще відчував кисло-солодкий соус. Ноги продовжували гудіти, але водночас настало умиротворення і навіть десь поруч із його думками ховалася радість від того, що через хвилин двадцять вони повернуться в свою кімнатку, де буде майже тепло та затишно і де вони зможуть відпочити й, якщо залишаться сили, потеревенити, поміркувати вголос про наступні кроки з пошуку власного місця, власного життєвого простору в цьому величезному та дуже зайнятому самим собою місті.
Сходинки, що спускалися до дверей, були освітлені кухонним вікном. За столиком хтось сидів.
— Добре, що ми вже поїли, — промовив Клаудіюс, витягаючи ключі з кишені.
У кімнатці вони зняли куртки, роззулися, прилягли на ліжко, накрите старим пледом.
— Чимось пахне, — Інґрида підняла голову.
Клаудіюс принюхався.
— Сусіди на кухні курять, — сказав він. Нахилився, зазирнув під ліжко і раптом зареготав.
— Ти чого? — здивувалася Інґрида.
— Минулі мешканці свій антикваріат забули! — Він підняв із підлоги червону гумову грілку, наповнену холодною водою.
— Може, залити окропом? — спитав весело в Інґриди.
— Не треба, — відмахнулася вона й усміхнулася. — Ти будеш моєю грілкою!
Розділ 10. Париж
Рю де Бельвіль котилася вниз у напрямку площі Републік, як м’ячик по схилу пагорба. Крокувалося весело, та й небо, синє та легке, як ситець, що проглядає через тонку павутину хмар, бадьорило та додавало оптимізму.
Барбора й Андрюс йшли, тримаючись за руки, але раз по раз відпускали один одного, щоб обійти жінку з візочком, котра йшла назустріч, або пенсіонера з продуктовою торбою-візком.
Все у них вийшло напрочуд швидко та безболісно. Нехай торочать, що інтернету довіряти не можна. А ось вони ще до від’їзду познайомилися у фейсбуці з литовцем, котрий уже десять років живе в Парижі. Він їх через соцмережу познайомив із поляком, а той підшукав для молодої симпатичної пари маленьку однокімнатну квартирку поруч із метро «Жардан», на вируючій життям вуличці з десятками крамничок, цукерень і дешевих перемовних
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шенгенська історія. Литовський роман», після закриття браузера.