Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

— Сабріно, а ви коли-небудь отримували погані оцінки в університеті? — раптом лунає зухвалий голос з останньої парти.

Дідько! Як він зміг так непомітно прослизнути до аудиторії? Його ж тут не було хвилину тому.

Я навмисно прийшла раніше і перевірила кожного присутнього студента.

Серце тривожно стискається, коли я чую його голос — ці нескінченні провокації вже добряче мене виснажують. Я так сподівалася, що сьогоднішня лекція пройде спокійно і я зможу нарешті відновити свою репутацію після невдалого початку. Але, схоже, доля готує для мене черговий сюрприз.

Повертаюся і зустрічаюся поглядом з Назаром. Його карі очі світяться викликом.

— Це не стосується нашої теми, пане Ярощук, — відповідаю я, намагаючись зберегти професійний тон.

— Знаєте, я чув про вас більше, ніж ви думаєте, — він зверхньо оглядає мене з ніг до голови. — Випускниця з трійками, яка ледве дотягнула до диплому. Тепер намагається вчити інших, хоча сама не змогла показати достойний результат. Я не звик витрачати час на посередностей, тому давайте домовимось — ви не чіпаєте мене, а я не буду занадто прискіпливо розглядати ваші... професійні кваліфікації.

Кілька студентів починають хихотіти, дехто навіть не намагається приховати свою реакцію. По аудиторії прокочується хвиля приглушеного сміху. Я відчуваю, як гаряча хвиля сорому заливає моє обличчя, щоки палають.

Цей хлопець взагалі не знає меж… ну чого він до мене причепився?

— Ваша думка про мою кваліфікацію мене абсолютно не цікавить, — випалюю я. — Якщо ви такий розумний, то чому б вам не зосередитись на навчанні замість того, щоб витрачати час на провокації?

— О, тепер ви намагаєтесь мене повчати? — він награно піднімає брови. — Цікаво, а що ще ви можете мені розповісти про навчання з вашим... багатим досвідом?

— Я можу розповісти вам, що ваша поведінка абсолютно неприйнятна в стінах університету, — мій голос стає гострішим. — І якщо ви не здатні проявити елементарну повагу...

— Повагу треба заслужити, — перебиває він з нахабною посмішкою. — Поки що я бачу лише жалюгідні спроби довести свою значимість.

Відчуваю, як усередині буквально все кипить. Я доросла дівчина і розумію, що просто піддаюся на його провокації, чого саме він і добивається. Але інша частина просто не може змовчати, коли мене так відверто принижують перед усією групою.

Мій диплом із відзнакою та найвищі бали з усіх предметів говорять самі за себе. Тож не варто поширювати неправдиві чутки про мою успішність! — хочеться прокричати це вголос та ще й тупнути ногою від обурення. Але це буде означати, що Ярощук все ж таки досяг того, чого прагнув.

— Знаєте що, пане Ярощук... — починаю я, але він знову перебиває:

— О, давайте, розкажіть мені ще щось про мою неналежну поведінку. Це так... повчально.

Я беру паузу, щоб вгамувати емоції. Його репліки, мов гострі леза, ранять мою душу. Та я мушу зберігати самовладання. Особливо зараз. Особливо коли на мене дивляться всі студенти.

— На сьогодні з вас достатньо, — кажу я холодним, рівним голосом. — Якщо ви не здатні поводитися належним чином, будь ласка, залиште аудиторію.

— Виганяєте мене? — він підводиться зі свого місця, і на мить мені здається, що він справді збирається піти. Але замість цього він спирається руками на парту і нахиляється вперед. — А у вас взагалі є на це повноваження?

— Так, є. І якщо ви продовжите в тому ж дусі, наступна наша розмова відбудеться в кабінеті декана.

На його обличчі з'являється тінь роздратування. Схоже, він не очікував, що я зможу дати відсіч.

— Може, одразу й татуся викличемо? — розтягує губи в зухвалій посмішці, наче вже готовий до нового раунду нашої суперечки. — Адже саме так роблять маленькі дівчатка, коли не можуть упоратися самі? Біжать скаржитися старшим.

Руки починають тремтіти, але стискаю їх у кулаки.

— Ви переходите всі межі, — раптово голос звучить тихіше, ніж я хотіла б. — Це моя остання пропозиція покинути аудиторію добровільно.

— А якщо я відмовлюсь? — він картинно схрещує руки на грудях. — Що тоді? Викличете охорону? Чи може справді побіжите до декана? Я просто помираю від цікавості.

Інші студенти спостерігають за нашою суперечкою, наче за захопливим спектаклем. Дехто вже за звичкою дістав телефони — певно, сподіваються зняти щось цікаве для соціальних мереж. Відчуваю, як ситуація остаточно виходить з-під контролю.

Ні, я не дозволю йому взяти наді мною верх. Я — викладач, і маю діяти відповідно.

— Усі, хто знімає на телефон — негайно приберіть їх! А ви, пане Ярощук, або зараз же сідаєте і починаєте поводитися як дорослий студент університету, або я викликаю охорону. І повірте, це не порожня погроза.

Щось змінюється в його погляді. Можливо, він нарешті зрозумів, що я не жартую. Або просто вирішив, що на сьогодні достатньо розваг.

— Як скажете... новенька, — він повільно опускається на стілець, але його очі все ще виблискують небезпечним вогнем.

— Отже, повернемося до теми нашої лекції...