Читати книгу - "Мотря"

камінь, двигни! Він тяжкий, але ще тяжче наше життя. Плодяться під каменюкою хроби, зігниєм від хороби! Двигни цей камінь, двигни! Він важкий, може, вб'є тебе, мене, багато нас, та час пройде і прийде час, що він дриґне і розлетиться у дроби!.. Еге, еге!.. Доброї вам ночі, панове!

Ніхто не знав, що йому відповісти. Ніби духом позасвітнім повіяло на всіх.

— Велике зло, великий гріх, не подавайте дідівської слави на сміх! Не подавайте!.. Прощайте!

— Куди ж ти йдеш? — питався його гетьман. — Там ніч, там дощ, там град.

— Я ночі рад, бо погані не бачу. Я мозком плачу, а серцем думаю. Куди я йду? Не знаю. Я нікого не маю. Моя родина — всі. Мій дім — степи, розстаї, могили. Стільки сили, стільки сили — і не мож волі добути, ані з нею жити, ні її забути… Спасибі за гостину, прощай, мій сину!

Гетьман повернувся до Орлика:

— Кажи, хай йому відведуть кімнату, старий, утомлений, та, мабуть, не буденний ум. Завтра побалакаю з ним.

— Все чад, все дим, суєта суєти, і вінці, і хрести, і княжі киреї, і святі Андреї, крім неї, одної, крім великої ідеї. Не зрадь її… Великий шум, тільки й край, стільки дум, і такі вони гарні, попідхмарні… Спасибі тобі за кімнату. На могилах маю хату, там я свій, серед мрій про давні часи, про Богдана. Ними думка моя п'яна… Доброї вам ночі, панове!

— Стривай!

— Ні, ні. Пора мені. Давно пора. З горою зійдеться гора.

Буде бій, великий бій. Як ти лицар, то духом не млій, кріпко стій! Він тільки цар, а ти лицар за волю… Буде бій. Дванадцята виб'є година, він свого рідного сина покладе на лаву, за державу, за Петрову державу. А ми — чи станемо грудьми за нашу справу, за славу криваву?… Двигни цей камінь, двигни! Хай вам присняться сни батьків ваших… Доброї вам ночі, панове, — і тобі, і їм, і всім… Прощайте!

Вийшов. Войнаровський пішов за ним, щоб провести крізь варти.

Апостол рукою тер чоло; Зеленський торгав вус; гетьман дивився у двері, котрими вийшов дід.

— Свят, свят, свят! — хрестився Апостол. — Коли б я не бачив перед собою вас, пане гетьмане, — говорив, перебиваючи томлячу мовчанку, — і вас, шановне товариство, то гадав би собі, що вина забагато випив і що надто вже постарілося гетьманське вино в пивниці і тому мені якісь страхіття ввижаються, а так…

Так усі ми могли б собі гадати, пане миргородський полковнику, коли б не вірили своїм очам і ушам, — говорив Зеленський. — Але нема що себе дурити, він був.

— Хто такий? Живий чоловік чи дух?

— Авжеж, що живий. Ми ж не баби, щоб вірити в духів.

— Мабуть, один з тих, що вмерти не годні.

— Український Агасвер, гадаєте? — казав гетьман.

— Може, Марко Проклятий.

— А я гадаю, — обізвався Орлик, — що цей не з тих.

Знає він, чого до нас прийшов.

— Авжеж, що знає, але й нам пора знати — чого.

— Чого він хотів? — питався гетьман.

— Того, чого ми всі хочемо, — відповів Орлик, — тілька не маємо відваги сказати.

— Що казав?

— Що нам усім совість говорить, та ми здавлюємо голос совісті в собі. Говорив те, що в воздусі висить, ніби Дамоклів меч на волосинці.

— Що ж нам тоді робити?

— Те, що він радив.

— Робити нам, що він приказував, — повторили старшини.

— Але що? — питався гетьман. — Говоріть ясніше. Хай знаю, яка ваша гадка і які ваші бажання. Голос народу — голос Бога, а я, як відомо вам, віруюча людина.

Піднявся з місця Апостол, а за ним і другі, й окружили гетьмана вінком.

Апостол почав:

— Як ми за душу незабутнього гетьмана Богдана повсякчас молимо, й ім'я його з пошаною славимо, й дітям нашим у шану велику передаємо за те, що визволив був Україну із кормиги чужої, як Мойсей люд свій із неволі вавілонської вивів, так ми, і діти наші, і дітей наших діти на віки віків душу й кості твої проклинатимемо, якщо ти нас за гетьманування свойого залишиш у теперішній неволі.

— Прости за слово гірке, — додав, кланяючись, Зеленський, — та воно не в обиду тобі сказане, а з глибин душі, як камінь бурею наверх добулося, бо годі його нам довше про себе затаювати, годі нам свої думки скривати.

— Відкинь цей камінь, відкинь! — кликав Орлик, стаючи перед гетьманом навколішки.

— Встань! — велів йому гетьман. — Принеси з моєї спальні той хрест, що його Хмельницький зі зборівського походу привіз! — а звертаючись до товариства, говорив: — Ще раз питаюся вас, чесні і славні панове товариші мої, чи це ваше свідоме бажання, чи це хотіння ваше, за яке ви готові постояти явно і славно, не жалуючи ні майна, ні добра, ні навіть життя свойого?

— Не пожалуємо нічого, щоб постояти за права наші, за волю й за славу України.

— Можу числити на вас?

— Як на себе самого. Не опустимо тебе до смерті, так хай нас Господь Бог не опускає у важку годину скону.

— Сталося! — сказав гетьман і підняв дерев'яний, гарно різьблений, гуцульським способом багато оздоблений хрест угору — Кличу всемогучого Бога на свідка во Тройці Свягій всюдисущого, і Матір Божу, заступницю нашу, і святого Михаїла, опікуна лицарського українського, кличу й заприсягаюся перед вами і перед будучностію народу нашого, споконвіку вольного, а тепер у тяжке чуже ярмо закутого, що не ради користі своєї особистої, не ради почестей, буцімто високих, а на ділі пустих і нікчемних, не ради багатства, котрого я не потребую, бо його на другий світ не заберу з собою, а задля вас усіх, що під моїм урядом і регіментом єсьте, для жінок і дітей ваших, для загального добра матері нашої рідної, України безталанної, для користі війська Запорозького й народу українського, для збільшення і помноження військових прав і вольностей наших, хочу і бажаю, всією душею і всім помишленієм моїм за помочею Божою так зробити, щоби ви з жінками і дітьми своїми і весь наш край рідний з військом преславним Запорозьким ні під царем, ні під королем, ні під ханом, ні під жодним ворогом нашим не загинули, лиш осталися вольними і незалежними однині і довіку віков!

— Амінь! — повторили усі, цілуючи хрест і кланяючись гетьманові у пояс.

— Відкинь цей камінь, відкинь! — лунав могучий голос понад вулицями потонулого в глибокому сні Києва.

— Сталося! — сказав гетьман і, втомлений, повалився у крісло.

НІЧ

Крізь серця, прорізані у віконницях гетьманської спальні,