Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Боббі, здається, намагався прокласти маршрут утечі з цієї місцевості, відколи народився. Тепер він ішов уперед, і кібердека в спинній кишені постукувала по хребту з кожним кроком. Так, ніби підганяла шурувати звідси.
— Ну що, Дві-На-День, — звернувся Боббі до громадин Проектів, — от би тобі звідтам спуститися й тусувати зараз у Леона, щоби я тебе знайшов, правда ж?
У Леона Дві-На-День сьогодні не тусував.
І ніхто не тусував, коли не рахувати самого Леона, який длубався в таємничих нутрощах телешифратора розігнутою скріпкою.
— Чого просто не взяти молоток і не постукати нормально, доки та срань не запрацює? — спитав Боббі. — Користі стільки ж.
Леон підвів очі. Йому було десь за сорок, точно не скажеш. Здається, в нього й шкіра якогось невизначеного кольору, ну, чи в певному світлі набувала такого кольору, ніби він єдиний у світі представник невідомої раси. Купа надто випуклих лицьових кісток, матово-чорне волосся. В його підвальному піратському клубі Боббі постійно тусував останні два роки.
Леон утупився в Боббі замиленим поглядом моторошних очей — перламутрово-сірих, ніби затягнутих прозорою оливковою плівкою. Ті очі нагадували Боббі про устриць і лак для нігтів, а про таке не надто приємно думати в зв'язку з чиїмись очима. Колір такий, як от іноді барні стільці оббивають.
— Я тільки сказати хотів, що таке гівно колупанням не полагодиш, — розгублено додав Боббі. Леон повільно похитав головою й знов узявся досліджувати нутрощі шифратора. Люди платили, щоби тут тусувати, бо Леон піратив кіношоу й симстим із кабельного й показував таке, до чого пересічні баррітаунці в житті б не доступилися через бідність. У глибині клубу збирались ділки й можна було випити «за внесок» — наливали самогон звідкись із Огайо, присмачений синтетичним апельсиновим наповнювачем, який Леон десь мутив у промислових об'ємах.
— Цеє, Леоне, а скажи, — озвався знов Боббі, — не бував тут Дві-На-День останнім часом?
Нестерпні очі зосередилися на Боббі й аж надто довго його роздивлялися.
— Ні.
— Може, вчора?
— Ні.
— Може, позавчора?
— Ні.
— Ой. Добре. Дякую.
Немає сенсу доскіпуватися до Леона. Купа причин цього не робити насправді. Боббі оглянув велике тьмяне приміщення — симстим-центри, погаслі екрани кіношоу. Клуб займав вервечку майже однакових приміщень у підвалі напівжитлової панельки з модулями для квартирантів-одинаків і малих промислових цехів. Хороша звукоізоляція — музики майже не чути зовні. Ночами Боббі частенько вивалювався з Леонового клубу з купою хімії й шумом у голові в зовнішній світ, що здавався чарівним мовчазним вакуумом, і вуха гули аж до дому на тому боці Майданчика.
Тепер у нього лишалася година, доки почнуть сходитися перші готичні. Ділки — переважно темношкірі з Проектів чи білі з міста або інших передмість — не вийдуть на роботу, доки не збереться досить готичних, щоби було з ким працювати. У ділків репутація псується, коли довго сидіти й чекати, бо тоді й не заробиш, а без заробітку жоден ділок, який себе поважає, не стане тусувати в Леона чисто для задоволення. Окрім готичних, тут тусують переважно тупі хотдожники, і то тільки по вихідних — приходять зі своїми дешевими деками й дивляться кіношоу, де японці кригу ламають.
Але Дві-На-День не з таких, казав собі Боббі, йдучи вгору бетонним сходами. Дві-На-День уже прокладав собі шлях. Геть із Проектів, із Баррітауна, з Леонового клубу. Шлях до великого міста. До Парижа чи там до Тіби. Дека гупала по спині. Згадав, що картридж із криголамом, позичений у Двох-На-День, досі всередині. Пояснювати комусь, нащо він там, не хотілося. Боббі проминув ятку з пресою. Жовтий факс нью-йоркського видання «Асахі Шімбун» тягнувся за плексигласом вітрини в дзеркальній рамі. Десь в Африці уряд пішов у відставку, росіяни щось там роблять на Марсі...
Була та пора, коли все бачиш дуже чітко, кожну дрібницю аж ген у кінці вулиці бачиш, свіжу зелень на чорних гілках дерев, що ростуть із отворів у бетоні, й відблиски сталевих накладок на черевиках якоїсь дівчини на наступному перехресті — ніби дивишся крізь таку особливу воду, яка загострює зір, хоча надворі вже майже темно. Він розвернувся, закинув голову й роздивлявся Проекти. Були поверхи, які ніколи не світилися, — може, закинуті, а може, там просто затемнені вікна. Що там робиться? Може, спитає колись у Двох-На-День.
Глянув час у ятці на рекламному годиннику з логотипом коли. Мати вже мала б повернутися з Бостона — і повернулася, певно, бо інакше своє улюблене мило пропустить. Нову дірку в голові собі зробила. Вона психічка просто — все нормально було з тим її гніздом, яке в голові мала ще до його народження, але вона стільки років скиглила про перешкоди, роздільність і сенсорні витоки, що тепер узяла кредит і поїхала в Бостон ставити якусь срану дешеву заміну. Якесь таке місце вибрала, що й записуватися наперед не треба. Заходиш, і зразу ту штуку в голову вкручують... Він чітко собі уявляв, як вона заходить додому з пляшкою в пакеті під пахвою, навіть пальта не знімає, тупо йде до «Хітачі», вмикається, і те мило їй мізки промиває шість годин поспіль. Очі скляні, а коли серія класна, то й слинку пускає. І десь раз на двадцять хвилин елегантненько так, по-жіночному сьорбає з пляшки.
Вона такою була, скільки Боббі себе пам'ятав, — сповзала потроху в синтетичне белькотіння, в симстимові серіали, про які доводилося вислуховувати все життя. Іноді досі виникала моторошна підозра, ніби персонажі, про яких вона торочить, — якісь їхні родичі, багаті красиві тітки й дядьки, котрі могли би про них і згадати, якби він не був таким малим гівнюком. Тепер він думав, що це, може, й правда, — вона в те гівно втикала всю вагітність, а так і було, сама казала, і от він, крихітний зародок на прізвище Ньюмарк, коцюрбився в утробі, де відлунювали тисячі годин усяких там «Важливих людей» і «Атланти». Але уявляти, як було там, у животі Марші Ньюмарк, йому не подобалося. Від цього чомусь піт виступав і трохи ніби як нудило.
Мамка Марша. Десь тільки рік тому, чи що, Боббі непогано зрозумів, як влаштований світ, — принаймні тепер йому так здавалося — і йому було цікаво, як це його мамка досі спромагається собі там місце знаходити, хоча її майже витіснило разом із
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Занулення, Вільям Форд Гібсон», після закриття браузера.