Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

— Що це?

— Це? Механізми на зразок маяків, за допомогою них ми збираємося засліпити хумінів, що пробралися до північного виходу. Як вважаєте, вони намагатимуться повернутися до своїх?

— Звичайно. А що їм залишається робити? Хоча, можуть і пошукати гірські стежки, — але навряд. Це потребує багато часу, а шансів на успіх майже немає.

— І ми так гадаємо. Сьогодні, як смеркне, ввімкнемо ці штукенції. До того часу на балконах вже стоятимуть наші снайпери, тож їм не пробратися.

Хтось із дзвонарів прошепотів:

— Стільки мороки через два десятка людей.

Талігхіл повернувся до нього:

— Одне з головних правил життя — ніколи не залишай ворога у себе за спиною.

Дивно, чому це він раптом так розбалакався, але з іншого боку — чому б не повчити розуму цих людей.

Послухай, приятеле, ти лукавиш із самим собою, бо жалієш їх і тому ведеш із ними мудрі розмови, махаєш рукою. Але — від правди нікуди не дітися — більшість із них приречені тобою на смерть. Збираєшся відкупитися від совісті такими дешевими подачками?

— Що там коїться у таборі противника? — запитав Тієліг.

Він щойно піднявся сюди і тепер стояв, кутався у свій незмінний балахон та дивився У ніч.

— Що роблять хуміни? — повторив він.

— Ворушаться, — відповів Хранитель. — Втямили, що до чого, і готуються до серйозної облоги за всіма правилами. Будують машини, хоча, схоже, частину вони притягли з собою. Завбачливі.

Задоволений відповіддю, жрець подякував. Пресвітлому здалося, що Тієліг трохи збентежений, але не став надокучати Верховному своїми запитаннями.

Замість цього знову звернувся до пана Лумвея.

— Скажіть, коли, за вашими припущеннями, хуміни розпочнуть облогу?

— Коли? Напевне, вже завтра. Їхній данн повинен розуміти, що час працює проти нього. Але до нас, мені здається, справа дійде ще не скоро. Хоча розслаблятися я б не радив.

Вони помовчали, а потім Хранитель несподівано швидко перехилився через парапет, чи то щось вишукуючи, чи то вслухаючись.

— Або мені здалося, або хуміни вже намагаються пробитися до своїх. Птахи внизу нервують. Гадаю, час починати.

Посильний вирушив на нижні балкони, аби передати команду.

Пробігаючи сходами, він зіткнувся із похмурим найманцем, одним із тих «везунчиків»-каторжан, які тепер, згідно наказу Пресвітлого, могли швендяти по всій вежі. Ну, не «швендяти», звичайно, і не скрізь, але так чи інакше, а простим людям було від цього не по собі. Все-таки, небезпечні типи, колишні смертники.

Мабор в останній момент спромігся вхопити посильного за рукав та запитав:

— Що там відбувається?

Хлопчина наспіх переказав та помчав: чи то доручення було таким невідкладним, чи то острахом перед здоровилом таким сильним.

Казна-що, — вирішив Скажений. — 3 жиру казяться. Найголовніше ще попереду.

Він похитав головою, наче не довіряв дійсності, в якій його, Мабора, зробили помічником десятника Шеленгмаха. Неймовірно, він до такого не звик. І звикати, між іншим, не збирався. Просто у Мабора вистачало здорового глузду, аби зрозуміти та підкоритися подіям. Є молодики, які віддають перевагу іншому: перти навпростець, як мчить на противника, нахиливши лобату голову, буйвол під час гонів, — Скажений не з таких. Він — тигр, і, наче тигр, за необхідності відступить у високу траву, зачаїться та чекатиме — чекатиме своєї миті, тієї, коли ворог підставить спину під удар пазурів та ікол; і вже тоді Мабор не зволікатиме. Він сповна відплатить і Гостроязикій, і старшенькому братикові, і Согові — всім, кому заборговував. Він заплатить, він…

Хтось, пробігаючи, штовхнув Скаженого, і «везунчик» розвернувся всім тулубом, аби як слід провчити зухвальця. Він — вільна людина, і час уже іншим навчитися ставитися до нього відповідно.

— Вибач, — худорлявий підліток, який штовхнув Мабора, зніяковіло всміхнувся та знизав плечима. — Я не хотів.

— Правда? — скептично запитав Скажений. — А чому «вибач»? Чи тебе не вчили ввічливості, парубче? Здається, у такому випадку кажуть «вибачте».

Підліток знизав плечима:

— Але ж ти Вільний Клинок, чи не так? А в нас заведено казати один одному «ти».

Мабор посміхнувся:

— У кого це «в нас»?

— У Вільних Клинків, — пояснив співрозмовник, ніби це само собою зрозуміло.

— А ти, виходить, Вільний Клинок?

Підліток набундючився від погорди.

— Так, я Вільний Клинок. І був занесений у перелік нарівні з усіма.

— І битися будеш «нарівні»?

— Буду, — кивнув той. — Обов’язково.

— І людей вбивати, лити їм на голови розпечену олію, кидати каміння, так? Дробити кістки, ударами стріл фарширувати череп очними яблуками, га? Обов’язково?

Підліток розгублено здригнувся.

— Так, парубче, схоже, такого у твоїх забавах не було?.. У це ви не грали.

— Залиш хлопця у спокої! — прогримів до демонів знайомий голос із верхнього сходинкового майданчика. — Чуєш, Маборе?

Скажений вигнув шию та подивився нагору, хоча і так знав, кого там побачить.

— Чую, братику, чую, старшенький — як не чути? Тільки ж я не чіпаю хлопця. Це він мене штовхає, вбогого. Зухвала нині молодь, не здається?

— Це правда, Кене. Я його зачепив мимоволі, сам винен, — подав голос парубок.

— Добре, Кейосе, йди, куди йшов. Нам треба переговорити. Йди.

Хлопчина кивнув та, збентежений, побіг сходами вниз. Скажений ковзнув по ньому поглядом і знову втупився у Кена:

— Переговорити? Про що, скажи на милість?

Клинок уже спускався до нього, повільно, не поспішаючи, і Мабор мимохіть порівняв його з диким ведмедем. — Бурим, великим та лютим, який, запримітивши чужинця, стає на задні лапи та загрозливо суне, аби продемонструвати, хто у лісі господар. І ще чомусь пригадалося, що за все їхнє життя старший брат тільки одного разу застосовував до молодшого «силові засоби виховання», — коли той нагрубіянив матері. Сідниця боліла кілька днів; до того ж, довелося вибачатись, а це зачепило гордість Мабора (нехай навіть у душі він розумів, що помилявся).

— Та, про різне побалакати, — сказав Кен. — Про зухвалу молодь у тому числі.

— Пішов ти!!!…

— Розумію, розумію. Розумію щодо молоді, — Скажений посміхнувся самою нахабною посмішкою зі своїх коронних. — Захищаєш, піклуєшся. А що, порошок, який так щиро додають у жратву кухарі, діє тільки на тих, у кого є потяг до протилежної статі? Або ж ти потайки виливаєш суп, га? А можливо, великим начальникам — ти ж у нас великий начальник, чи не так? — порошок додавати не годиться, а молоденьких хлопчиків — скільки завгодно?

Несподівано Кен опинився поруч; він ухопив Скаженого за вилоги нової сорочки та притяг до себе. При цьому обличчя Клинка залишалося незворушним, наче у висіченої з дерева статуї на мосту через Ханх.

Він струснув Мабора, як трясе господиня стару ковдру,