Читати книгу - "Інститут"

це набагато гірше. Однак червень цього року минув непогано. Навіть краще за непогано. Може, то просто виняток із правил, але я так не вважаю. Я вважаю, що це завдяки банеру. Передайте Енні, що вона, напевно, врятувала кілька життів, і коли прийдуть морози, то вона може ночувати в нас в одній із камер, якщо схоче.

— Передам, — відповів Тім. — А якщо ви запасетесь кількома банками «Віклз», то вона стане тут частою гостею.

Шериф Джон відкинувся на спинку крісла, і воно видало стогін — аж розпачливий.

— Коли я казав, що для посади нічного патрульного у вас занадто висока кваліфікація, то й половини правди не знав. Ми за вами сумуватимемо, коли ви переїдете в Нью-Йорк.

— Я нікуди не поспішаю, — відказав Тім.

14

Єдиним закладом у місті, що працював цілодобово, був мінімаркет «Зоуніз», розташований біля складського комплексу. На додачу до пива, содової та чипсів там продавалося небрендове пальне під назвою «Горючий Зоуні». Двоє красивих сомалійських братів, Абсіміл і Ґутаал Добіра, по черзі стояли за касою в нічну зміну, що тривала з півночі до восьмої ранку. Однієї спекотної, мов чавунна пательня, ночі в середині липня Тім вправлявся собі з крейдою й вистукував двері на західному кінці Мейн-стріт, коли почув із боку «Зоуніз» якийсь ляск. Не дуже гучний, але Тім умів розпізнати постріл на слух. За ляском пролунав крик чи то від злості, чи то від болю, а потім — звук, із яким б’ється скло.

Тім пустився бігти; табельний годинник хлопав по стегну, рука машинально намацувала руків’я пістолета, якого там не було. Він побачив автівку, припарковану біля бензинових колонок, а коли наблизився до мінімаркету, то помітив, як звідти прожогом вискочили двоє молодиків. Один стискав у руці жменю, судячи з усього, готівки. Тім стрімко опустився на коліно і простежив, як вони сіли в тачку і з гуркотом подалися геть, пустивши з-під шин хмарки сизого диму, що піднявся від масних плям на асфальті. Тім зняв із пояса рацію.

— Відділок, це Тім. Хто там є, відгукніться.

На зв’язок вийшла Венді Ґалліксон, голос у неї був сон­ний і приглушений.

— Чого тобі, Тіме?

— Ситуація два-одинадцять у «Зоуніз». Був постріл.

Від цих слів вона прокинулася.

— Господи, пограбування? Я зараз же приї…

— Ні, слухай мене. Двоє зловмисників чоловічої статі, білі, юнаки років по двадцять. На малолітражці. Може, «шевроле круз», колір під флуоресцентними лампами заправки не розрізниш, але останньої моделі, номери Північної Кароліни, починаються на WTB-9, останні символи не розгледів. Донеси це до патрульних і до поліції штату, перш ніж робити щось інше!

— Що…

Тім натиснув кнопку відбою, почепив рацію назад на пояс і бігцем пустився до «Зоуніз».

Скляна вітрина на прилавку була розбита, касовий апарат — відчинений. Один із братів Добіра лежав на боці в калюжі крові, і кров текла й далі. Він хапав ротом повітря, кожен вдих закінчувався свистом. Тім опустився перед ним на коліна.

— Доведеться перевернути вас на спину, містере Добіра.

— Прошу, не треба… болить…

Тім не сумнівався, що болить, але мусив оглянути поранення. Куля продірявила верхній правий бік фірмового синього халата «Зоуніз», який тепер ставав брудно-пурпуровим від крові. Кров лилася з рота Добіра, просякала йому борідку. Він кашлянув, і дрібні бризки зросили Тімові обличчя й окуляри.

Тім знову схопився за рацію і зрадів, що Ґалліксон досі на місці.

— Венді, потрібна швидка. Щоб вони сюди за рекордний час із Даннінга встигли. Один із братів Добіра поранений, здається, куля пробила легеню.

Вона прийняла інформацію, потім почала ставити питання. Тім урвав зв’язок, впустив рацію на підлогу і стягнув із себе футболку. Притис її до дірки в грудях чоловіка.

— Потримайте її кілька секунд, містере Добіра.

— Важко… дихати.

— Знаю, що важко. Тримайте. Це допоможе.

Добіра притис зібгану футболку до грудей. Тім знав, що довго він так її не протримає і що швидку в найближчі двадцять хвилин годі чекати. Та навіть її приїзд за двадцять хвилин можна буде вважати дивом.

У маленькій крамничці на заправці було повно снеків, але мало засобів першої медичної допомоги. Проте знайшовся вазелін. Тім схопив одну банку, а в сусідньому ряду виявив пачку підгузків «Гаґґіс». Розірвав упаковку на ходу, поки біг до чоловіка, що лежав на підлозі. Прийняв футболку, яка вже змокріла від крові, обережно відгорнув так само мокрий синій халат і став розстібати ґудзики на сорочці Добіра.

— Ні-ні-ні, — простогнав Добіра. — Болить, не чіпайте, прошу.

— Доведеться.

Тім почув звук двигуна, він наближався. В уламках розбитого скла затанцювали, застрибали сині, як у джек-поті, вогники. Тім не озирнувся.

— Тримайтеся, містере Добіра.

Він зачерпнув із банки вазеліну і напхав ним рану. Добіра скрикнув від болю, а потім глянув на Тіма широко розплющеними очима.

— Можу дихати… трохи краще.

— Це всього лиш тимчасова латка, але якщо вам легше дихати, то колапсу легені, мабуть, не було.

Принаймні цілковитого колапсу, подумав Тім.

До крамниці зайшов шериф Джон і так само опустився на коліна поруч із Тімом. На ньому була піжамна сорочка розміром із грот-вітрило і формені штани. Волосся стирчало навсібіч.

— Швидко ви доїхали, — сказав Тім.

— Я був на ногах. Не міг заснути, тож робив собі сендвіч, коли Венді зателефонувала. Сер, ви Ґутаал чи Абсіміл?

— Абсіміл, сер.

Сомалієць так само дихав із присвистом, але голос уже був сильніший. Тім узяв один підгузок і, не розгортаючи, притис до рани.

— Ой, так болить.

— Наскрізна рана чи куля ще там? — спитав шериф Джон.

— Не знаю і не хочу його знов перевертати, щоб дізнатися. Стан відносно стабільний, треба просто дочекатися швидкої.

З Тімової рації почувся тріскіт. Шериф Джон сторожко дістав її з купи битого скла. Це була Венді.

— Тіме? Білл Віклоу помітив цих хлопців на дорозі Діп-Мідоу і погнався за ними з блимавкою.

— Венді, це Джон. Скажи Біллу, щоб діяв обережно. Вони озброєні.

— Вони вже під арештом, ось які вони. — Якщо раніше Венді була сонна, то зараз вона вже повністю прокинулась, і голос у неї був задоволений. — Вони хотіли втекти й покинули автівку. В одного зламана рука, другий прикований наручниками до «кенгурятника» на машині Білла. Поліція штату вже в дорозі. Скажи Тіму, що він не помилився, це таки «круз». Як Добіра?

— З ним усе буде добре, — відповів шериф Джон.

Тім у цьому був не певен, але розумів, що шериф звертається не лише до помічниці Ґалліксон, а й до пораненого чоловіка.

— Я віддав йому гроші з каси, — сказав Добіра. — Нас так навчили.

Попри все, він немов цього соромився. Дуже соромився.

— І правильно зробили, — сказав Тім.

— А той, що був зі зброєю, все одно в мене вистрелив. Потім другий розбив скло на прилавку. Щоб узяти…

Він знову закашлявся.

— Нічого не кажіть, — мовив шериф Джон.

— Щоб узяти лотерейні квитки, — закінчив Абсіміл