Читати книгу - "коли бог заснув, ОЛЕСЬ ІВРАК"

ЛІТО, ЛІТО, КАНІКУЛИ

Двері до кімнати різко відчинилися, і в кімнату, мов ураган, влетіли діти. Хлопчик і дівчинка, схожі між собою, мов дві краплі води. Двійнята, років десяти, не більше. Обоє темноволосі, блідолиці, з білою шкірою, немов крейда, наче вона зовсім не бачила сонячного проміння. Діти були вдягнені у світлу шкільну форму яка була більше схожа на захисні комбінезони, з капюшонами масками на голові. Діти зняли захисні прозорі маски, на їхніх обличчях сяяла радість.

— Ура! Канікули! — радісно закричав хлопчик, підкинувши свого шкільного ранця до самої стелі.
Ранець вдарився об низьку стелю і впав на підлогу.
— Літо! Літо! Канікули! — кружляла в танці дівчинка, притискаючи свого рюкзака до грудей.

Жінка стояла біля електричної плити, готувала обід. Струнка, з волоссям, чорним, немов воронове крило, яке аж виблискувало якимсь темно синім кольором. Лагідне, ангельське обличчя обернулося до дітей. Жінка посміхнулась.

— Назарчику, — намагалася надати своєму голосу суворішого виразу жінка, але це в неї зовсім не виходило. — Дивись, стелю провалиш.

Вона перевела погляд на дівчинку, посміхнулась і сказала:
— Марійко! Чого-чого, а танцювати тебе в школі навчили добре. Будеш, доцю, танцюристкою.

Дівчинка зупинилась, і її дитяче обличчя стало серйозним:
— Ні, мамо. Я працюватиму у теплицях. Як ти. Хочу вирощувати овочі й фрукти для людей, — дівчинка посміхнулась. — Як ти! Хочу, як ти.

— А я в морі! — вигукнув Назарчик. — Я буду вирощувати рибу й продукти в морі. Як тато! Стану моряком-підводником.

Потім хлопчик стукнув себе відкритою долонею по лобі, немов щось згадав:
— Мамо! А тато... Тато приїде? — Назарчик з надією поглянув у мамині очі. — Він обіцяв, що на канікулах поїдемо до моря. Коли він буде у відпустці?

Оксана посміхнулася своєю ангельською посмішкою. Здавалось, ця чарівна посмішка ніколи не сходила з її обличчя. Зараз вона була схожа на добру фею з казкової історії. «Напевно, - думали діти. - Навіть коли мама спить, вона теж посміхається».

— Тато вже їде.
— Ура! Тато їде! — заволали, підстрибуючи від радості, діти. — Коли? Коли він буде вдома?
— Можливо, навіть сьогодні вночі й приїде, — заспокоїла дітей Оксана.
— Я буду чекати! — миттєво випалив Назарко.
— І я! — підтримала брата Марійка.
— Добре, добре, — підняла руки вгору Оксана. — Чекатимете.

Оксана була впевнена на всі сто, що діти швидко позасинають, але все одно підтримала їхній ентузіазм:

— А тепер швидко перевдягайтесь, мийте руки і до столу.

Діти підстрибом помчали до своєї кімнати.

Посмішка зійшла з обличчя Оксани, але лице так і сяяло ніжністю та добротою. Жінка обвела сумним поглядом свою квартиру-нору. Чому «нору»?

Коли в Україні суттєво змінився клімат, зими стали безсніжними і теплими, а на Новий рік замість снігу, лив дощ, мов з відра. На Різдво не просто тепло, а спекотно, і на деревах починали розпускатися бруньки. Коли люди забули про зимовий одяг узимку, а влітку носили захисний одяг, який рятував від палючого сонця. Сонця яке випалювало своїм безжальним промінням усе живе. Захисний костюм оберігав людські тіла від опіків і перегріву. Саме тоді люди почали будувати «нори» — рити землю і ховати свої квартири під землю.

Так з’явилися квартири-нори.

Під землею почали з'являтися цілі підземні містечка зі школами-норами, лікарнями-норами, магазинами-норами, банками-норами і навіть театрами-норами. Усе це було з’єднано між собою закритими й захищеними від сонячних променів переходами. Під землею навіть почали будувати міні-заводи, промисловість також почала зариватися. На полях під сонцем уже нічого не вирощували — рослини згорали ще в ґрунті, який поступово перетворювався на пісок. Люди будували теплиці під захисними куполами.

Сама ж «нора» виглядала як звичайна квартира, яка існувала до глобального потепління. Нічого суттєво не змінилося, окрім того, що вона тепер була під землею. Перестали будувати величезні елітні палаци — це стало дуже дорого, невигідно і навіть заборонено. Встановили сувору економію на все.

Люди стали схожі на кротів. А кротів і не тільки кротів, значно поменшало. Якщо взагалі вони вижили. Сонце не жаліло нікого і нічого. Колись, коли Оксана була ще зовсім маленькою, сонечко любили, йому раділи, його чекали, щоб після довгої, холодної зими воно прийшло й зігріло землю. Улітку відправлялися у відпустку до моря, щоб поніжитися під сонячним промінням на пляжі. Тепер сонця боялися, від нього ховалися, його ненавиділи.

Від невтішних думок Оксану відірвали діти. Назарчик і Марійка вбігли до кімнати і зразу ж сіли до столу.

— Руки помили? — Оксана вже посміхалась, її обличчя знову сяяло, неначе хотіло замінити дітям сонячне проміння. Справжнє сонячне проміння, лагідне і тепле. Зігріти їх. Пригорнути. Обвити своїм теплом і світлом.

— Так! — хором відповіли діти.

Назарчик підбіг до вікна, поклав лікті на підвіконня і почав спостерігати, що там за вікном. За вікном ішов дощ. Хоча ні, не дощ — справжня злива. Неначе прорвало небо, лило, мов із відра. Сильний вітер гнув до землі дерева, молода берізка ось-ось зламається. Листочки старої вишні тріпотіли, їх збивав град, який зненацька сипонув із темного неба. Тільки старезний, височезний дуб стояв, мов скеля, тримався, не піддавався буревію.

— Мамо, — занив Назарчик. — Знову дощ. Не хочу дощу. Хочу сонечко.

До братика підбігла Марійка і підтримала Назарчика:

— Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко, — заспівала Марійка пісеньку, яку її навчила мама.

— Добре, — зітхнула мама. Взяла пульт дистанційного керування і направила його на вікно. Натиснула кнопку.

Дощ закінчився. Над височезним дубом здійнялася широкою дугою яскрава веселка, хмари розійшлися, і вийшло сонце.

— Веселка! Веселка! — затанцювали діти біля вікна.

А Оксана згадала, як вони в дитинстві, у бабусі в селі, після чергової літньої зливи плигали босоніж по свіжих калюжах і дивились на живу веселку, яка розкинулась над річкою величезним, різнокольоровим коромислом...