Читати книгу - "Сон, N.Kap"

На цих світлинах часто були молоді і красиві. Більшість - посміхалися. Інші - не дуже. Кароокі, блакитноокі, з очами кольору морської хвилі...
Що об'єднувало їх усіх? Звістка про смерть.
Війна тривала вже вічність, і, якщо на початку її кожне таке повідомлення підіймало велетенськє внутрішнє цунамі болю та заперечення, то з часом - коли фоток і повідомлень побільшало - емоції стали скупі і тихі. Крижані.
Ні, це не значить, що стало байдуже - ні. Навпаки. 
Тепер я вглядалася в кожне обличчя і шепотіла " Хлопчику, прости нас!" 
І більше ніколи не гортала сторінку новин назад. Але ті обличчя залишалися в моїй пам'яті навіки вічні.
Того ранку все було як завжди. Просто юнак, який загинув вночі на лінії бою і чиє фото замайоріло між повідомленнями фб, був неймовірної вроди. 
Малесенький шрам над лівою бровою лише додавав йому мужності, а усміхнені очі сяяли. 
Денис - прочитала - звали його.

Крижана брила у мені стала на см більшою.
Хлопчику, прости нас! - прошепотіла і... Почалося пекло. Обстріл.
Споруда здригалася  і тремтіла,  мов плечі молодої вагітної вдови, яка дізналася страшну звістку одночасно з початком перейм...
Сіра курява здіймалася стовпом.

- Дурепа, чого ти сидиш тут?!!! Що, глуха?!! - це Свят, сусід, вибіг  сходами до мене і поволік мене за рукав колись такого модного пальта вниз. 
Там, внизу, на глибині поміж бетонними плитами, нас залишилося четверо. 
Я, Свят, чудернацька жінка, імені якої я й не знала...
А ще - там була Аліса. Моя маленька Аліса. Доня. Вона народилася три роки тому і була не зовсім звичайною дівчинкою. Вона майже не реагувала на оточуючих, не відгукувалася на ім'я, та й чи чула когось узагалі - складно відповісти. Але іноді на неї сходило натхнення - вона завмирала, дивилася в нікуди і раптово чітко і голосно говорила слово. Слова були різні, і якийсь зв'язок тих слів із реальністю прослідкувати було годі. Діагноз нам поставити ніхто так і не зміг. А потім почалася війна...
Аліса у картатому пальтечку порпалася ручками у брунатному поросі на холодній підлозі підвалу. Бетонні плити здригалися і тремтіли, ліхтарик вгорі  спалахував і згасав.

Жіночка у найтемнішому кутку як завше почала молитися якомусь незвіданому богу - я не вірю в бога - і плакати.

Свят просто сидів, затуливши вуха руками.
Аліса незворушно колупала пальчиками у купці брунатного пороху на підлозі.

Раптом вибух стався такої сили, що зверху посипалися якісь клапті і шматочки фарби... Тоненький свист - ми такого раніше ніколи не чули - примусив моє серце битися швидше.

Довкола Алісиного ротика я раптом помітила хмарку жовтого кольору. В повітрі гірко запахло, на губах заятрився ядучо-кислий присмак
- Свят! Це хімічна... Свят!
Свят почав хилитися на бік, пускаючи ротом бульбашки, жовтенькі і великі - наче в дитсадку бавився малюк з нудьги.
Жіночки давно не було чути - та й де вона ділася, годі було зрозуміти - під стіною розповзалася жива і пульсуюча пляма жовтої піни... Лише Аліса, затуливши долонькою рота й носика, продовжувала пальчиком другої руки щось малювати на підлозі.

- Свят! Що це? Хлор чи аміак? Хлор чи аміак?!! 
Свят продовжував сидіти мовчки.

Тоді я підхопила Алісу на руки і, долаючи невимовну нудоту, рванула до виходу.

Я затуляла Алісин ротик долонею, хоча в куточку її губ уже загрозливо надувалася жовта булька...
Ми важко підіймалися сходами, догори , догори, до світла, де пульсував день і весна - крізь вибухи та спалахи - таки час од часу транслювала пташиний щебет подурілих і поглохлих од залпів пташок.
Але зараз там постала мертва тиша.
Догори 
Ще...
Догори.

Раптом Аліса одірвала од свого обличчя мою долоню і чітко проказала:

- Денис.

Крізь пролом у стіні справді було видно постать.  Денис. Він посміхався.
Шрам над його лівою бровою лише додавав йому мужності і шарму. Він простягував нам руку...

Жовта темрява поволі згасила світло довкола.

Кінець