Читати книгу - "Дарунок дракона, Радомир Український"

Ніч опустилася на містечко Вільмір, укутуючи його у кришталеву тишу. Дерева, вкриті сніговими шапками, тяглися до неба, мовби намагалися дістати зірки. У вікнах будинків мерехтіли свічки, і діти, затамувавши подих, чекали світанку, коли старовинна легенда обіцяла диво.

Ця легенда була про Зероса — стародавнього дракона, який раз на сто років залишав свою льодяну печеру, щоб облетіти зимове небо. Казали, що він приносить подарунки тим, чиє серце сповнене щирих бажань. Але дарунок міг бути як благословенням, так і прокляттям.

— Це лише казки для малечі, — бурмотів собі під ніс Арун, молодий крамар, коли зачиняв двері своєї маленької крамниці. — Драконів більше не існує. Навіть якщо вони колись і були, зараз їх просто вигадують, щоб розважити дітей.

Арун не вірив у дива. Його життя було таким же холодним і передбачуваним, як зимові ночі Вільміра. Його батьки давно померли, залишивши йому лише цей дім та крамницю, а сам він залишився самотнім і забутим. Його єдина компанія — старий кіт Мурк, який любив грітися біля вогню.

Сніг рипів під ногами, коли Арун вийшов на центральну площу, щоб перевірити ринок перед святковим ярмарком. Деякі ятки вже були прикрашені різнобарвними гірляндами, але атмосфера здавалася якоюсь порожньою. Арун знав, чому. Люди жили у злиднях, і навіть свято не могло відволікти їх від боротьби за виживання.

— Ти не здаєшся святковим, — пролунав глибокий, але теплий голос за його спиною. Арун різко обернувся і побачив старого чоловіка в довгому сірому плащі. Його очі блищали, як дві золоті монети.

— Чому це тебе хвилює? — різко відповів Арун. — Якби ти бачив, як важко тут живуть люди, то теж би не радів.

Старий посміхнувся і ступив ближче.

— А якщо я скажу, що твої бажання можуть здійснитися?

Арун скептично підняв брову.

— Хіба це можливо?

— Усе можливо, якщо твоє серце справді цього прагне, — відповів старий і зник так само раптово, як з’явився. Лише теплий подих вітру залишився після нього.

Тієї ночі Арун довго не міг заснути. Щось у словах старого змусило його задуматися. Якби це було правдою, чого б він побажав? Багатства? Щастя? А може, повернення рідних, яких він так сумував?

Його роздуми обірвав дивний шум за вікном. Здавалося, наче щось величезне опустилося просто на дах його крамниці. Арун вибіг надвір і побачив, як велика тінь накрила все подвір’я.

Дракон.

Зерос був більшим, ніж будь-яка істота, яку Арун міг собі уявити. Його луска відливала сріблом, а очі світилися золотим вогнем. Він уважно дивився на Аруна.

— Я почув твоє серце, — заговорив Зерос, і його голос був схожий на гул далекого грому. — Ти покликав мене.

Арун був уражений до глибини душі.

— Я… Я не просив нічого!

— Але ти мрієш. Інакше мене б тут не було, — відповів дракон. — Я можу дати тобі один дарунок. Але він залежить від твоєї справжньої сутності.

— Що це означає? — запитав Арун.

Зерос нахилив голову ближче, і його очі сяяли теплим світлом.

— Кожен, хто стоїть переді мною, отримує те, що він справді потребує. Але будь обережний, бо іноді бажання можуть обернутися лихом.

Арун вагався.

Арун стояв, мов громом вражений. Холодний вітер пробирався під плащ, але він цього майже не помічав. Перед ним стояла істота, яку він вважав вигадкою, і пропонувала виконати його найпотаємніше бажання. У голові крутилися сотні думок.

— Якщо ти справді можеш виконати бажання, — почав він, зібравши сміливість, — то я хочу… хочу знову відчути щастя. Не тимчасову радість, а справжнє щастя, яке не залежить від грошей чи обставин.

Зерос уважно вдивлявся в нього, і в його очах Арун побачив щось більше, ніж просто цікавість — ніби дракон оцінював його душу.

— Це бажання гідне, — промовив Зерос, розправляючи величезні крила, які відкидали тінь на весь двір. — Але щоб отримати те, чого ти прагнеш, ти мусиш дати щось натомість.

— Що саме? — запитав Арун, напружено очікуючи відповіді.

— Ти мусиш зробити вибір, — відповів дракон, і його голос тепер звучав тихіше, але наповнений силою. — Віддай те, що ти вважаєш найціннішим.

Арун напружено замислився. У його житті залишилося так мало, що могло бути цінним. Він глянув на свій будинок, старий і напіврозвалений, потім на кота, який, ліниво спостерігаючи за подіями, сидів на порозі. Але, зрештою, він усвідомив: найбільше він цінує свій страх перед змінами. Його невдачі й самотність — це все, що він знав. Він тримався за них, бо боявся відпустити.

— Я віддаю свій страх, — промовив він, глянувши в очі дракона. — Якщо це потрібно, щоб знайти щастя, то я готовий.

Зерос задоволено кивнув.