read-books.club » Фентезі » З попелу , Козел Валерія 📚 - Українською

Читати книгу - "З попелу , Козел Валерія"

19
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "З попелу" автора Козел Валерія. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «З попелу , Козел Валерія» була написана автором - Козел Валерія, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Фентезі".
Поділитися книгою "З попелу , Козел Валерія" в соціальних мережах: 
У напівзруйнованому помираючому світі Міо лишився зовсім сам. Без надії на майбутнє, він був готовий прийняти смерть. Але його рятує Рута. Безсмертна відьма, що байдуже споглядає за кінцем світу…

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
Околиці Києва, 20хх рік

Вогнелика приходить уві сні. Знову і знову. Вогняна діва. І щоразу вона промовляє…
Я була. Я є. Я буду. Я є альфа і омега, перша і остання, початок і кінець.

Міо прокинувся від холоду. Вчора вибуховою хвилею вибило всі вікна. Батько не надто старанно затулив їх якимось ганчір’ям, хоча це ситуацію не врятувало. Протяги свистіли у кожному куточку кімнати. Але батькам до того діла не було. Аж ніяк…
Мати пішла з дому ще три дні тому. Їй запропонували роботу в одному з вцілілих районів. Знаючи матір, Міо здогадувався, що то могла бути за робота. Тут, на околиці зруйнованого району, мати спала з чоловіками за гроші. На ці гроші вона іноді купляла їжу, іноді навіть приносила її додому, щоб нагодувати свою родину. У зруйнованих районах гроші не водяться, тож і заробити було важко. Але бувало і так, що у пошуках гострих вражень сюди навідувалися багатії з вцілілих. Міо був впевнений, що саме один з таких примітив матір і забрав її з собою. Таке траплялося не часто, але попри все, матір мала вроду. Вона дуже поспішала, коли тікала. Навіть речей не взяла. А зіштовхнувшись із Міо на порозі, щось пробелькотіла про роботу і про те, що як тільки все вляжеться – привезе гроші, а може, і його забере із собою. Виглядала вона щасливою. Хоча, скоріш, щастя – це не те слово. У неї була задоволена посмішка. Будь-хто зрадів би вибратися з цього гадюшника. Вцілілі райони були чимось на кшталт Елізіуму, місцями, де безпечно, куди не долітають снаряди. Міо не думав, що мати про нього згадає. Він вже давно розраховував лише сам на себе. Батько додому ночувати не приходив. Значить, вірогідніше за все, сьогодні його знову принесе сусід.
Міо насилу підвівся. Холод пробирав до кісток, дуже хотілося їсти. За вікном знову вила сирена. Хлопець окинув поглядом вулицю: ніхто на неї не реагував. Люди тягнулися по своїх справах. А справи тут по суті були одні – вижити, дотягнути до вечора і зустріти ще один світанок. Юнак вмився крижаною водою і зачесав своє густе каштанове волосся. Із побитого дзеркала на нього дивився молодий хлопчина із поглядом старця. Він сильно схуд, шкіра його була вже майже білою. А очі, що раніше нагадували своїми відтінками і глибиною море, майже втратили свій колір.
Міо швидко вдягнувся і вибіг надвір. Сирена все ще хрипко сповіщала про можливі обстріли. А люди все так же неспішно сунулись по вулиці. Війна з країною без моралі тривала вже майже півтора роки. Понад п’ятнадцять років тому ці навіжені вже програли Україні, яка не мала і половини таких смертоносних ресурсів і всі думали, що нарешті прийшов мир. Тоді батьки Міо і вирішили переїхати в цю країну, адже були впевнені, що це найбезпечніше місце світу. Країна, що перемогла у війні завжди здається ще більш величною і могутньою. Але загнаний у пастку щур, відчуваючи свою смерть, може легко загризти господарського собаку, адже йому вже нема чого втрачати. І хоч цю війну країна без моралі знову програвала, бомби все ще падали на міста, руйнуючи і без того понівечені вулиці.
Ця війна забрала в Міо сестру, вона не пережила один із нічних обстрілів. Чи живий його старший брат, він взагалі не знав. Той навчався і працював у Вашингтоні і коли почались обстріли, спробував повернутися в Україну, аби забрати Міо та Юну. Та варто йому було перетнути кордон – звʼязок обірвався. Війна забрала і друзів. Сім’я, що піклувалася про Міо, коли матері і батька не було, загинула під завалами. А найкращий друг не пережив холодної і голодної зими. Самому Міо пощастило трошки більше. Йому дали роботу. Старий друг батька пожалів хлопця і довірив йому розвозити гуманітарну допомогу тим, хто не здатен був сам за нею прийти. За це його годували, давали деякі речі, іноді ділилися ліками і дозволяли переночувати на складі, в теплі. Для околиць зруйнованого району це було більш ніж щедро. Та й це було правильно, бо ж за таку роботу ніхто і братися не хотів. Якщо в тебе є що вкрасти, завжди будуть ті, хто це вкрасти спробує.
Міо працював у постійному страху, що хтось з місцевих банд його все ж таки спіймає. Він був не дурний. Постійно спостерігав. Знав якими шляхами, вуличками, лазівками можна користуватися, аби не пересіктись ні з ким із злодюг. Він постійно за ними слідкував. І сьогодні все було так само. Закінчивши роботу, він повернувся за розрахунком.
– Дорогою додому будь обережний, малий, – батьків товариш віддав Міо паперовий пакунок, – ще теплий. Може б ти в нас сьогодні лишився? Холодно стає вночі. А в вас, кажуть, вікна в усьому домі винесло при останньому обстрілі.
– А можна? – Міо заховав пакунок під куртку, – я тоді швидко перевірю чи батько повернувся, якщо ні, то хоч хліба йому лишу.
– Добре, малий, тільки не затримуйся, – і вже дивлячись у спину Міо, чоловік пошепки додав, – от добра дитина, сильна… батькові на нього чхати, а він все рівно про цього лантуха піклується…
***
Міо поспішав, на ходу закидаючи у рота ще теплу скоринку хліба. Потрібно було взяти дещо з дому, лишити батьку хліба, щоб він хоч трохи перекусив і…
– Дивіться, хлопці, хто тут у нас! – пролунав скрипучий голос попереду.
Міо зупинився. Так, він досконало вивчав всі шляхи банд. Але, вочевидь, вони робили те саме…
– Це ж наше щуреня гуманітарне! – гиготнув високий рудий хлопчина, – Міо, друже, а чого ти нас уникаєш? Чи ми що, більше не друзі?
– Ми ніколи не були друзями, Назар, – позадкував юнак, – чого тобі? В мене нічого немає!
– А під курткою що ховаєш?
Міо рвонувся назад, але налетів на іншого хлопця, більш кремезного, ширшого. Він вхопив Міо за комір і тряхнув. Юнак впустив з рук пакунок з хлібом. Назар миттєво підхопив його і розкрив. Оцінивши вміст паперового пакету, він хижо посміхнувся. Міо намагався вирватися з мертвої хватки здорованя. Але розумів, їх тут більше, ніж двоє. Йому не втекти, не відбитися.
– Пусти його, Дань, – скомандував Назар, – хочу побалакати з нашим другом.
Він підійшов до Міо і зазирнув йому в очі. Якби поглядом можна було спалити, Назар вже перетворився би на попіл. Але, нажаль, пірокінезом Міо не володів. Рудий підняв до очей хлібину.
– Не гарно, Міо, ой не гарно, – сказав він, – гуманітарка має бути розділена по справедливості. А її дають лише тим, хто і так скоро подохне.
– Її дають тим, хто вже не здатен роздобути собі їжу і ліки самостійно! – прошипів Міо, – а ви зі своєю бандою могли б і заробити…
– Тц… – рудий одним швидким рухом вдарив Міо в живіт так, шо той закашлявся, – нууу, друже, так не гарно! Їжа потрібна всім! Хіба ми не голодуємо? Ми також хочемо їсти.
– То підіть… і заробіть… – крізь зуби проговорив юнак, зло подивившись на свого кривдника.
І ще один удар. Вже по обличчю. Міо відчув у роті солонуватий присмак крові. Починався дощ. Він потроху накрапав, паперовий пакет з хлібом у руках Назара ставав м’якішим і загинався від води.
– В мене є ідея, Міо, – посміхаючись, продовжив Назар, – слухай, слухай! Ти повернешся до своєї роботи! Будеш і далі розносити гуманітарку! Щоправда, доведеться додати нас у список нужденних. Ми ж нужденні, хлопці?
Оскалена зграя за спиною Назара знущально захихотала.
– Всі в цьому проклятому районі – нужденні! – кивнув рудий, – ти ж і сам знаєш! А тобі так довіряє той здоровило, що тримає склад! Думаю, старі поділяться з молодими трохи. Приноситимеш половину від кожного розвозу нам і все буде супер! Ну круто ж придумав?
– Ні, – Міо витер кров з губ.
– Що? Повтори, мені почулося…
– Я сказав ні! – гаркнув Міо, – ні за що!
– Пацан, ти напевно не зрозумів, – Назар підійшов настільки близько, що Міо відчув його гниле дихання, просмердівшеся самокрутками, – я не прошу тебе. Я кажу тобі ціну за те, щоб твоя дупа вціліла!
– Це ти не зрозумів, – Міо випрямився, – я не буду цього робити!
– Ну, діло твоє… – знизав плечами Назар, – хлопці…
Перший удар був по обличчю, вдарили з такою силою, що аж в очах побіліло. Наступний був у груди, дихання перехопило. Третій – в живіт. На четвертому ударі Міо втратив рівновагу і впав на мокрий асфальт. П’ятий удар змусив його сплюнути кров. Далі він не рахував. Він навіть не міг зрозуміти, скільки люде його било, руками чи ногами. Вони щось кричали, сміялися. Здавалось, це приносить їм задоволення. Та куди там. Не здавалось, так і було. В цьому забутому Богом місці у людей було не багато розваг. Одною з них було розривати тих, хто слабше. Знущатися і відчувати, що ти здатен хоч щось вирішувати, наприклад, житиме твоя жертва чи ні. Коли ти жалюгідний, варто знайти когось ще слабшого за тебе, аби твоє життя хоч трошки піднялось у ціні.
Міо вже майже втратив свідомість, коли краплі дощу завмерли над асфальтом. Він почув голос Назара.
– Заблукала, кралю?
А даль почув звук, наче лопнула шина. Хтось заверещав, хтось завив.
– Тікайте! Біжіть!!!
Міо чув звуки, наче лопаються великі кульки. Насилу розплющивши очі, він побачив, що лежить у калюжі крові. Трошки далі валялось людське око, а прямо поруч з його обличчям – шматочок щелепи з трьома зубами. Він відчув, що його зараз знудить, але змусив себе перевернутися на спину, аби не бачити, які ще частини тіла його оточують. Дощ, наче поставлений на паузу, висів у повітрі. Крики затихли. Тепер єдиним звуком були кроки і вони наближались. Міо розумів, що в нього немає сил втікати. Він навіть підвестись не міг.
– Рута, – почув він тихий, моторошний голос, – ми затрималися.
– Нічого, ще почекають, – інший голос належав дівчині, – ох… ну і відлупили тебе, малий… Нічого, полагодимо.
Вона підійшла та схилилась над хлопцем. Він не міг розгледіти її обличчя, в очах все блимало. Єдине, що він запам’ятав перед тим, як втратити свідомість, це вогняне, наче стихійна пожежа, волосся.
***
Міо прокинувся від запаху яблук та кориці. Йому спочатку навіть здалося, що це все ще сон. Останній раз він відчував схожий аромат ще до війни. Поряд з їх будинком була пекарня. Там смачно готували і аромати розліталися по всій вулиці. Тоді ще ніхто не знав про обстріли, мати ще не лягала під кожного зустрічного аби забутися і витіснити із своєї голови жорстокість реальності, батько ще не топив біль від смерті доньки у токсичному алкоголі. Брат дзвонив майже щодня з іншого кінця світу. А Міо та Юна ходили до школи… Від цих думок до горла підкотився ком. Міо був всього лише дитиною. Дитиною, якій довелося швидко подорослішати і взяти відповідальність за своє життя. А зараз, запахи, що його оточували,  нагадували йому про те безтурботне, дитяче життя.
Хлопець змусив себе відкрити очі. Він знаходився в світлій кімнаті. Тут не було кутів. Стіни були звиті з лози, на стелі завивався дикий виноград. За вікном колихалися гілки дерев зі смарагдовим листям. Кімната виглядала так, наче зійшла зі сторінок книг про фей та ельфів. Зробивши над собою зусилля, Міо піднявся на ліктях, все тіло нило. Він озирнувся. Шафки, заставлені книгами, сувоями, пробірками з різнокольоровою рідиною. На письмовому столі сиділа велетенська біла сова. Вона пильно дивилась на Міо.
– Яка ти гарна… – прошепотів Міо.
– Дякую, – неочікувано відповів птах, – та я, скоріш, гарний. Ніж гарна.
На мить слова застрягли у горлі. Хотілось чи то кричати, чи то тікати. Голос сови був йому знайомим. Тоді він здався йому моторошним, наче з самих глибин пекла, що луною розносився у кожному куточку вулиці. В голові Міо одразу ж сплили спогади. Кривава ріка, червона калюжа, у якій він лежав не здатний поворухнутися, шматки тіл. Дихати стало важко, хлопець хапав ротом повітря, але ніяк не виходило. Він задихався.
– Рута! – сова змахнула велетенськими крилами, в одну мить змінивши свою подобу. Тепер перед ліжком Міо стояв високий срібноволосий чоловік, – Рута! Пацан зараз сконає!
Дерев’яні овальні двері різко відчинилися, наче їх вибили ногою. На порозі з’явилась дівчина. «Пожежа…» – промайнуло в голові Міо. Дівчина швидко підскочила до ліжка, відштовхнувши чоловіка. Вона схопила Міо за плечі, долоні її засяяли блакитним світлом. 
– Заспокойся, – тихо сказала вона, – все добре. Тебе ніхто не скривдить. Ти в безпеці.
Її слова спрацювали наче сильнодіюче заспокійливе. Майже миттєво. Дихання відновилось, сповільнилось. Міо дивився у блакитні очі дівчини, наче у чисте небо. Вона заспокійливо йому посміхалась. Її руки були теплими і ніжними. Коли Міо повністю заспокоївся, вона обернулась до чоловіка.
– Ти хотів його вбити? – прошипіла вона.
– Та що я зробив? – скривився той, – я ж не винен, що він так перелякався балакучої сови.
– Елеріс, – очі дівчини спалахнули.
– Ну пробач, – знизав плечами чоловік.
Міо тільки зараз зміг його нормально розгледіти. Світле волосся, наче попіл, яскраві жовті очі, витончені риси обличчя. Він був високий і статний, одягнений у срібне кімоно з чорним поясом. Дівчина ж була одягнена дуже просто. На ній були темні шкіряні штани та біла сорочка з чорними вишитими візерунками та мотузочками. Колись батьки замовляли такі, щойно переїхали до Києва, вишиванки ручної роботи. Вогняні коси дівчини були сплетені в довгу косу і перев’язані червоною стрічкою.
– Хто ви? – нарешті наважився запитати Міо.
– Я Арета, – представилась дівчина, – а цього телепня звати Елеріс.
– Що вам від мене потрібно? Чому я тут? – Міо питав з недовірою, насторожено озираючись.
– Ми врятували твоє життя, малий, – Елеріс змахнув довгими рукавами свого кімоно і знову обернувся на сову, – чи ти б краще лишився валятися там на землі, поки тебе лупашать ногами ті здичавілі мавпи?
– Ел… – шикнула на нього Рута.
– Хто ви такі? – повторив своє питання Міо.
– Хмм… – Рута задумалась, – таких як я, ви люди, називаєте по різному. Чаклуни, ворожки, шамани, жриці… найпоширеніше – відьми. Тож, вважай, я відьма. А Елеріс у нас йокай.
– Що за маячня… – Міо похитав головою, – хочете сказати, це все існує? 
– Ну, ми ж перед тобою, – Рута позіхнула, – люди… чого ж ви так впевнені, що єдині в цьому світі.
Міо затих. 
– Назар… і його зграя, – він все не наважувався запитати, – вони… що ви з ними зробили? 
Рута на секунду замислилась. Наче вирішувала, відповідати чи ні, вигадати щось чи сказати правду. А потім, дуже просто і спокійно сказала те, від чого у Міо волосся встало дибки.
– Я їх вбила, – на її обличчі не смикнувся жоден м’яз.
– Але… як… навіщо?.. Навіщо?! – Міо вчепився їй в руку, в цю ж секунду сова наїжачилась і зашипіла.
– Ел, ні, – похитала головою Рута і обернулась до юнака, – малий, вони б однаково загинули, незалежно від мого втручання. А так… я змогла запобігти хоча б одній смерті.
– Але чому?..
– Бо світу так чи інакше настане кінець, – знизала плечами відьма.
– Що?.. – Міо відпустив її руку, – як це?..
– Якщо я не помилилась у розрахунках, – задумливо промовила Рута, – через два тижні Об’єднані війська перетнуть кордон країни без моралі. Це буде означати її повний розгром та перемогу цивілізованого світу.
– Тоді чому це кінець? 
– Бо коли людині більше нема чого втрачати, вона втрачає принципи… – тихо відповіла Рута.
Міо збліднів. Він розумів, на що вона натякає, але ніяк не хотів того прийняти. В його голові це ніяк не вкладалось.
– Він цього не зробить! – випалив юнак.
– Чому ні? – зиркнув на ного Елеріс.
– Бо він… якщо він це зробить, його країна також не матиме майбутнього!
– Малий, він старий, божевільний карлик, його країна розвалюється, а життя закінчується. Його не цікавіть майбутнє, бо він його вже не побачить і байдуже на світ, який запам’ятає його найкривавішим та найбезумнішим тираном за всю історію людства. Він хворий на всю голову нарцис, для якого важливо лише одне. Його слово заднє. Крапку у цій історії має поставити він!
– Але ж це буде не перемога…
– Так, це буде кінець світу, – констатувала Рута.
– Але… якщо ти все знаєш! І якщо ти відьма! Використай свою магію! Врятуй світ!!! – закричав на неї Міо.
– Мій ліміт втручання у людську історію було вичерпано на тій вулиці під дощем, – Рута повернулась до дверей, – їсти будеш?
– Але чому?! Чому ти не можеш врятувати цей світ?! Навіщо ти тоді рятувала мене?! Ти могла втрутитися… якщо ти така могутня! Ти могла допомогти! Врятувати маму, тата! Якби ти втрутилась раніше, не дала б розпочати цю війну… скільки б життів ти врятувала?!
– Хм… десь я вже таке чув, – хмикнув Елеріс, – здається, та дівчина казала тобі щось схоже, так, Руто?
– Ага, – кивнула та, – Кіра.
– Будь ласка… 
Хлопець вскочив з ліжка, але втратив рівновагу і впав, вчепившись Руті в ногу. Він весь тремтів.
– Будь ласка… якщо ти така могутня відьма… врятуй їх… поверни час назад, до того як врятувала мене і врятуй інших… я благаю тебе…
Рута обернулась до нього і присіла навколішки.
– Навіть я не маю права порушувати плин часу та закони всесвіту… – тихо промовила вона.
– Чому я? Чому ти врятувала лише мене?! – у відчаї Міо схопився за комір її сорочки, – чому?!
– Бо твоє життя дорогоцінне, Міо, – Рута провела долонею по його щоці.
–  Я знову… залишуся сам… – хлопець відчув, як по його обличчю покотилися гарячі сльози, – я не хочу…
– Я не покину тебе, – серйозно дивлячись йому в очі, сказала Рута, – я тебе не покину.
І Міо вперше за останні два роки заридав. Він плакав так голосно, заливаючись сльозами, хапався за плечі Рути, кричав. А вона просто гладила його по волоссю і міцно обіймала. Обіймала тринадцятирічного хлопчика, якого врятувала на вулиці.
***
Люди – найстрашніший мор, який пережив наш світ. Вони почали з винищування Матері Природи і закінчили тим, що винищили один одного. Остання фаза війни тривала кілька хвилин, але здавалось, наче минула вічність. Небеса розірвав полум’яний шторм. Вогонь знищував все, у його багряних язиках танула кров і плоть, наче масло. А потім настала тиша. Світ огорнули темрява та холод. І залишки людства об’єднала лише одна спільна ціль – виживання.
Міо сидів на терасі химерного будиночку відьми і вдивлявся у потріскане скляне небо, що висіло над ним. Тріщин знову стало більше. Уламки осипались на квітуче поле білосніжних гортензій та криваво-червоних лікорісів. Елеріс розповідав, що кожна квітка – це душа людини, яка знала Руту за всі ці шість тисяч років її життя. Червоні квіти – душі тих, хто пішов. Білі квіти – душі тих, хто ще ходить по землі. Коли чиясь душа було готова до переродження, Рута брала червону квітку і переносила на біле поле, де з лікоріса розпускалась сяюча гортензія. Але вже доволі довгий час Рута виходила і пересаджувала квіти з білосніжного поля на червоне. Гортензій меншало, здавалось, ще трохи і вони зовсім зникнуть.
 Вона робила це щодня. Хоча у якийсь момент Міо втратив відчуття часу. Простір під скляним небом не змінився відколи він вперше сюди потрапив. Ніч сюди приходила так, наче хтось просто вимкнув світло, замінив картинку у прожекторі. Замість безкрайньої небесної блакиті з’являлось темне, всіяне мерехтливими цяточками нічне небо. А потім так само, немов увімкнули прожектори, поверталось сонячне сяйво.
Через два тижні після того, як Рута врятувала і вилікувала Міо, у країні без моралі натиснули на червону кнопку. І в одну лише мить світ вибухнув. Здригнувся час і простір. Скляний купол дав тріщину. Рута наказала сховатись у будинку і не виходити, що б він не почув. Крізь уламки скляного неба Міо бачив, як спалахнула земля, чув, як кричать, плачуть люди, як ревуть звірі, верещать птахи. Ці звуки були такі нестерпні, що він ледь не знепритомнів. Впавши навколішки, він обхопив голову руками і кричав разом із ними, аж доки голос його не захрип. Він знав, що у тому полум’ї згоріло все, що було його життям. А потім Рута повернулась… і все затихло. Він відчував запах гару від її одягу, позаду стояв Елеріс із скривавленим рукавом срібного кімоно. Та поряд із відьмою була тиша і спокій. Її прохолодні руки обіймали його і ніжно гладили по волоссю, її рівне серцебиття заспокоювало. У той день лишилися лише вони.
Поряд із Рутою дні минали непомітно. Він майже перестав виглядати у тріщини скляного неба. Там, за межами куполу, поступово стало тихо. Полум’я, що вирувало, згасло і настала зима. Ядерна зима. З часом Міо зрозумів, що світ завжди був більшим, ніж він міг собі уявляти. Існувала Межа, що розділяла світ містичного і людського. А Рута існувала між цими світами і була кимось на кшталт спостерігача. До неї часто навідувалися різні дивні персонажі. Вогняний птах з дивним іменем Наере. Жінка із срібним волоссям і чоловік із чорними крилами. Темноволосий бородань з нестерпним характером та зміїними очима. Багато дивних, не схожих на звичайних людей, гостей. І називали її по різному. Відьма простору та часу, шановна Арета, Вогнелика. Рутою називали лише троє. Елеріс, відьма-альбінос Ліфа та він.
Міо швидко вчився. Руто постійно навчала його тому, чого він мав навчитися у школі та ще більше. Багато часу вона приділяла історії та географії. Хлопець допомагав Елерісу приймати гостей, вів записи. А ще готував обід та заварював чай, прибирав у кабінеті. І ні на мить не припиняв спостерігати. В Ареті ніщо не видавало відьму, якій більше шести тисяч років. Вона виколупувала моркву з супу, не любила програвати, коли вони грали в шахи чи в карти, смішно сперечалась з Елерісом і багато читала корейських манхв та японської манґи. Дуже побивалась, що деякі з її улюблених манхв так і не будуть завершені. А ще, вона читала йому в голос. Вірші, романи, трактати. Він клав голову їй на коліна і уважно слухав. І не було для нього нічого приємнішого за її голос.
А час минав. Міо ставав помітно вищим за руду, ширшим в плечах, впевненішим у своїх рухах. Голос його став грубішим. Він міг діставати їй книги з верхніх полиць, та що там, він міг з легкістю підняти її. Така вона була легка, мініатюрна в його очах. Міо більше не згадував своє минуле життя, не намагався поглядом знайти у розколах неба бодай одну живу людину. У міжсвітті завжди було тепло, вітер лагідно пестив волосся, а їжу не потрібно було добувати в бою з вуличними бандами. Пейзаж поза куполом змінювався, змінювався Міо, змінювалась Рута. І з кожним новим днем Елеріс дивився на нею все з глибшою тугою, яку Міо не одразу зрозумів.
Рута більше не покидала межі купола. По мірі того, як тріскалось скляне небо, її блакитні очі почали тьмяніти. Вона вже не могла довго йому читати. Тепер вона вмощувалась на його колінах і довго спала, а він читав у голос, немов заколисуючи її, адже всі книги зі своєї бібліотеки вона знала вже на пам’ять. А одного дня вона прокинулась, подивилась на Міо і сказала те, чого він не очікував почути.
– Здається, тобі вже час йти, – прошепотіла вона, торкнувшись його щоки.
І перш ніж Міо встиг щось заперечити, Рута знову заснула. Тремтячою рукою він провів по її волоссю, піднявши пальцями сиве пасмо. Погляд його зіштовхнувся з поглядом бурштинових очей Елеріса. Фамільяр лиш сумно посміхнувся. Час, що завмер, знову зрушив з місця.
***
Одного вечора Рута і Елеріс спекли торт. Точніше, пік його Ел, а Рута понатикувала у политий кремом торт 20 свічок і підпалила їх вогником, що виник на її вказівному пальці.
– З днем народження, Міо!!! – дзвінко привітала вона, – аж не віриться. Сім років промайнули як один день!
– Це з чого раптом? – обережно поцікавився хлопець, зиркнувши на Елеріса, – я ж казав, що це зайве.
– Ти завжди так говориш, – посміхнулась Рута, – і завжди радієш тортику! До того ж, це останній твій день народження у міжсвітті! Було б не правильно його не відсвяткувати!
Міо завмер. Елеріс глянув на Руту.
– А ти вирішила не церемонитись, так? – трохи засуджуючи запитав фамільяр.
– Тут як з пластиром, – знизала плечами відьма, – краще швидко. Поболить і перестане.
– Рута! – Міо підскочив, перевернувши стільця, – що це означає? Ми покидаємо міжсвіття?
– Ти покидаєш, – відповіла Рута.
– Але чому?! Ти проганяєш мене? Я щось не так зробив? Я… у чомусь винний?
– Я б ніколи тебе не прогнала, – серйозно промовила Рута, – просто, міжсвіття саме по собі скоро перестане існувати.
– Що?..
– Небо вже майже осипалось, – кивнув Елеріс у вікно.
Там, над квітковим полем, скляний купол майже зник відкриваючи вид на безбарвне небо людського світу.
– Послухай, Міо, – тихо сказала Рута, – я маю подарунок для тебе.
– Не потрібно! Не хочу я подарунків! – відсахнувся хлопець, – ти обіцяла! Ти сказала, що не покинеш мене! А тепер що?!
– Міо, послухай…
– Якщо тут не можна більше лишатися, то ходімо разом!
– Міо!
– Я не хочу! Я не зможу без тебе!..
– Міо!
Рута вперше за весь час підвищила голос. Це змусило його замовкнути. Ледь стримуючи тремтіння, він опустився перед нею на коліна.
– Благаю…
– Міжсвіття майже зруйноване, – пошепки промовила Рута, – коли воно перестане існувати, разом з ним зникну і я. Відьма простору та часу виконала свою місію на цій землі. Але ти все ще ні. Ти потрібен людям, Міо.
– Я не розумію…
– Візьми це, – вона вклала у його руку три блакитні кристали, – твоя феноменальна пам’ять допоможе вам створити архіви. Ти і люди, яких ти зустрінеш. Разом ви створите три Літописи, які не дозволять вашим нащадкам повторити помилки минулого. Це технологія, яку ти маєш передати вцілілим. Стань першим архіваріусом нового світу
– Хіба у цьому пеклі були вцілілі?
– Звичайно. Послухай мене, Міо, людство хоче існувати. І навіть у найтемніші часи будуть ті, хто тягнуться до світла. А значить, мають бути і ті, хто це світло принесе.
– Це не можу бути я…
– Я вплітаю червоні нитки долі у полотно світу більше шести тисяч років. Думаєш, я могла помилитись? – Рута ласкаво погладила Міо по волоссю, – я відьма часу та простору, Арета Вогнелика. Я була. Я є. Я буду. Я є альфа і омега, перша і остання, початок і кінець. Хіба могла я врятувати не того?
Міо все ще намагався прийняти почуте. На його очах волосся, що завжди нагадувало стихійну пожежу, вкривалось сріблом. Він почув, як тріснув останній скляний уламок зоряного неба. На щоці Рути також з’явилась тріщина.
– Часу обмаль, – сказала вона, – твій одяг і рюкзак вже готові. Архіви тримай завжди при собі. Як ними користуватися зрозумієш лише ти.
– Я… без тебе… – Міо ледь дихав.
– Знаю… – голос Рути затремтів, – я знаю… але ти мусиш.
– Я не хочу… знову бути сам, – щоки опекло гарячими сльозами.
– Ти не будеш сам, Міо, – вона пригорнула його до себе, – ти зустрінеш хороших людей. Ти знову побачиш брата…
– Ерік… невже Ерік врятувався?!
– Так, у нього є хороша подруга Кіра, разом вони врятують багато людей. І ти також. Станеш частиною великого майбутнього. Нового циклу життя. Архіваріус Міо Яр.
– Але я більше ніколи тебе не побачу! – плакав Міо.
– Пройде багато часу, – шепотіла Рута, схлипуючи, – сотні років. Я стану червоним лікорісом, проростатиму на твоєму шляху. А потім моя душа знову розквітне білою гортензією. І я знову стану частинкою цього світу. У далекому… далекому майбутньому. І хто зна… можливо, ми знову зустрінемось.
Вона легенько торкнулась губами його чола. Останній уламок знову тріснув. Рута відсторонилась і вказала Міо на двері. Коли він одягнув темну куртку, коли закинув на плечі рюкзака, коли вийшов за двері, вона не зводила з нього погляду. Елеріс проводив Міо до Межі, а сам повернувся до неї.
– Тобі також час вже йти, – сказала відьма, ледь посміхнувшись, – я чула, Ліфа пропонувала тобі переметнутись до неї. Тобі варто поквапитись, якщо хочеш покинути цей простір неушкодженим.
– Ага, як скажеш, – Елеріс, у своїй людській подобі, підняв Руту на руки і виніс з будиночку.
Він ніс її кімнатами, де вони пили чай, повз кухню, на якій готували. Пройшовся по веранді, на якій останні декілька сотень років вони читали вдвох. Він йшов вперед, а небо обсипалось, немов плакало. На її квітучому полі майже не лишилось білих квітів. Вони всі губились серед тисяч криваво-червоних павучих лілей. Він опустився навколішки серед них і пригорнув сиву відьму до себе. Елеріс заховав її у складках свого кімоно і, немов колихаючи дитину, лишився сидіти посеред квітів.
– Елеріс?
– Ммм?
– Міо, він?..
– В безпеці.
– Добре… дякую, Ел…
– Завжди будь ласка. Хах… цьому світу й справді настав кінець. Але завдяки тобі, спостерігачко за долями, у нього є майбутнє. Ти молодець.
– Я впоралась?
Елеріс змахнув з її потрісканої щоки сльозу.
– Краще, ніж будь-хто.
– Я так втомилась…
– Можеш відпочити, – Ел закусив губу, – спи солодко, Руто…
***
– Вітаємо нашого пана архіваріуса з першим успішно запрограмованим Літописом! – Ерік підняв металевий келих, мало не розхлюпавши сидр, – до дна! За тебе, брате!
За столом сиділо шестеро. Брат Міо, Ерік. У бункері №18 він був лідером. Його вагітна дружина Кіра у минулому мирному житті була селекціонером, а зараз займалась тим, що виводила та вчила інших доглядати за новими культурами рослин. Красуня Сера до ядерної війни була фотографинею у Сеулі, а її чоловік Тай – перекладачем. У першій хвилі вибухів, вони врятували хлопчика Свята і забрали його із собою. Всі вони зустрілися з Еріком та Кірою в одному з прикордонних бункерів, в обох пар були люди, яких вони хотіли знайти. Хоча б згадку про них чи залишки, щоб поховати. Так, під час чергової експедиції, Сера і Тай знайшли Міо та привели його до брата.
У бункері №18 людей було не багато, близько трьохсот. Але у кожного були свої обов’язки. І поки Кіра і Ерік були лідерами, а Тай потроху навчав людей, що розмовляли різними мовами, розуміти один одного, Міо, Сера та Свят почали працювати над архівами. На заповнення першого Літопису у Міо пішло 13 років.
– І все ж таки, дивні ці штуки, архіви, – Свят задумливо розглядав блакитну призму, – як тобі в голову взагалі прийшов такий механізм? Три камінчики, в які  можна запхати всю історію людства!
– Це подарунок, – сумно посміхнувся Міо, – від тої, що врятувала мене.
– Ти про ту руду чарівницю, з якою ти жив після Білої війни? Ти не часто про неї говориш, – промовила Сера.
– До речі, перед тим як я зустрів вас із Таєм, мене також за руку з палаючого аеропорту вивела руда дівчина, а потім зникла. Я думав, це моя дитяча травмована уява, – Свят зиркнув на Міо, – може то була вона?
– Коли я була ще підлітком, – раптом промовила Кіра, – руда жінка нагодувала мене супом у будиночку, що знаходився посеред поля червоних і білих квітів. Чомусь, згадала про це лише зараз…
– Рута… – Міо посміхнувся сам собі, окинувши поглядом людей, що сиділи з ним за одним столом, – то всі ми тут не випадкові, так?
Наступні 40 років він витратив на програмування останніх двох архівів. Час минав. Бункер розширювався, народжувалися діти, знаходилось все більше виживших. Природа сама себе лікувала. Проростала трава, пробивалися нові джерела. А потім, раптово пішов чистий, теплий дощ. І вперше з моменту Білої війни з-за сірої важкої хмари визирнуло сонце. А потім, десь там, далеко… на руїнах старого світу проросла білосніжна квітка гортензії.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍

Кінець

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З попелу , Козел Валерія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "З попелу , Козел Валерія"