read-books.club » Сучасна проза » Бути вдома, Людмила Гончарова 📚 - Українською

Читати книгу - "Бути вдома, Людмила Гончарова"

8
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Бути вдома" автора Людмила Гончарова. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Бути вдома, Людмила Гончарова» була написана автором - Людмила Гончарова, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Сучасна проза".
Поділитися книгою "Бути вдома, Людмила Гончарова" в соціальних мережах: 
відкриття і відчуття дому

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
...

До сімнадцяти років бути вдома було звично. Я народилась і прожила в одному місці все своє дитинство і підлітковість. І майже не знала як це – бути не вдома. Літні поїздки на море, до родичів, в табір. На кілька днів чи один-два (максимум три!) тижні. Майже весь час я була вдома. Там було звично і від того нудно. А що може бути цікаво серед сільських доріг, полів за селом та й річки? Ні тобі пам’яток якихось, ні туристичних об’єктів, ні розважальних закладів. І чого то їдуть ті туристи на нашу базу відпочинку? Що вони шукають? Річка, пороги, сільський спокій – та це ж тааак нудно! Звичайнісіньке село. Звичайнісінький дім. Звичний і нудний.

І навіть коли я залишила дім, щоб поїхати на навчання, він все ще був звичайним. Так, було сумно покидати рідні стіни. Сумно і трохи страшно – бо ж відправитись доводилось в невідомість. А тут все знайомо, тут все зрозуміло. Нудно, звісно, але ж це в кожному селі, так?..

Скільки минуло років, коли я вперше побачила красу свого дому? Два? Три? Чотири? Я завжди знала, що в мене в селі красиво. Ну бо ж річка, скелі – краєвиди! Але знала це не означає «бачила». Знала, це не означає «відчувала». Просто собі знала і все. І це знання було сухим, як те, що я знаю про ніс на своєму обличчі. Він є, але я його не бачу. Тільки якщо зверну свою увагу, то помічу. Отож, скільки минуло років від дня мого від’їзду на навчання?

Роки три. Та ні, мабуть, чотири. Чи то пак – п’ять? Коли я побачила всю цю красу? Коли влітку ми з братом вИходили й вИїздили кілометри на велосипедах поміж полів. Поміж соняхів і кукурудзи, жита й пшениці. Поміж дерев в посадках – акацій, диких вишень, абрикос, яблунь, скупчення шовковиці, варення з якої виходить таким солодким і густим, аж тягучий післясмак запам’ятовується на все життя! Поміж чагарників і польових волошок, цикорію і багатьох інших квітів – жовтих, білих, рожевих! – назв яких не знаю. Поміж високої трави, в яку лячно лягати – бо ж раптом кліщі чи мурашник? – і сюркоту цвіркунів. І серед безкінечних пташиних співів – сварок, залицянь, колискових. І в тиші. Всеохоплюючій ніжній тиші, що накриває білими пухкими хмарами на блакитному небі і підставляє прогріту літнім сонцем вічну землю. Під проливним дощем, від якого не рятує ані тоненька куртка, ані віття розлогого дерева. Під палючим сонцем, від якого єдиним рятунком є глибока тінь. Серед вітру. На світанку. По обіді. У вечірніх сутінках.

А ще – коли ми з братами ходили берегом річки. Лазили по скелях, на яких виростали квіти, кущі і цілі велетенські дерева! Скелі, які стояли тут сотні й тисячі років тому! Чи може мільйони?.. Скелі, розділені річкою, чиї води течуть через пів країни і яку я бачила такою тоненькою й вразливою на її початках і такою могутньою й пишною у її завершенні. Південний Буг. Гордо називаю цю річку своєю. Почуваю себе її частиною. Милуюсь її порогами, розчиняюсь у шумі води, заспокоююсь серед всеохопної тихої течії. Десь там, серед прирічкових доріжок чи їх відсутності, серед каміння і чагарників, з ящірками, що в страху кидаються під ноги і сміттям, що залишили недавні туристи. Я побачила. Я відчула. Ці скелі, ці береги, ці острови, ці пороги, ці води. Все це – моє. Все це – я.

І – здивовано – помітила цю красу серед будинків. Серед старих сільських хат, яким понад сотню років. Серед важливих будівель школи, садочка, церкви, сільради й магазинів (і навіть серед них!). У старих закинених спорудах за селом. У сільському цвинтарі. У (часом ненависній) бруківці. У доріжках, що знаю все життя. І в ямах на дорозі, що час від часу кудись зникають. На городах, де засаджено все чітко, мов під лінієчку, і буяє так рясно, що тої городини вистачає на цілу зиму. І навіть серед закинутих хат, подвір’я яких вже давно поросло бур’яном. Під нічне перегавкування собак і приранкове кукурікання півнів, серед мукання корів і мекання кіз. Серед ґелґотання гусей і кулдикання індиків, яких досі боюсь. І в маршрутці. Звісно в тій маршрутці, яка маневрує серед старих і нових ям, везучи зрання на базар людей з пустими торбами, а по обіді – з повними. Чи навпаки – кому як потрібніше…

Я помітила. Я побачила. Я відчула.

Це мій дім. І він прекрасний. В усіх своїх недосконалостях. З усіма звичностями. З усім тим, що терпіти не можу і страшенно, аж до болю, люблю!

І коли в повітрі зависло питання «чи їхати геть?», коли над хатою пролітали ворожі літаки, коли підлога здригнулась від першого далекого-близького вибуху, я відчула, що це мій дім ще гостріше. Можливість близької втрати налякала і нагадала як сильно люблю. Це мій дім. Моя земля. І я залишаюсь тут.

А потім, коли загроза минула, я поїхала. Поїхала, щоб повертаючись, любити ще більше, щоб від’їжджаючи, плакати на прощання.

Бути вдома. Яке ж це щастя щоразу бути вдома! І як же боляче від того і за тих, хто цього не може. І за тих, чий дім тепер не зовсім дім, бо там тепер чужі. Я чула історії. Я бачила очі. Мені соромно і водночас мене переповнює щастя за те, що я можу бути вдома щоразу, коли мені цього хочеться.

Бути вдома. Як це мало і як це багато водночас.

Просто бути вдома.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍

Кінець

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бути вдома, Людмила Гончарова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бути вдома, Людмила Гончарова"