Читати книгу - "Смерть та мале дитя, Ольга Томашук"

Львівський онкологічний регіональний лікувально-діагностичний центр. Дитяче відділення.

— Мам! Мамо?! Мамусю… Де ти? Мені так страшно… Мамо… Куди все зникло? — сльози величезними краплями котились по маленьких щічках.

— Тс-с-с. Не плач маленька. Я не хотіла тебе налякати. — прошепотіло щось і торкнулося холодними пальцями до блідої, маленької щічки.

Дівчинка заціпеніла від жаху. Що це? Страшний сон? 

— Ма-а-ам! — кричала дівчинка та мама її не чула.

— Припини кричати мала! — Смерть починала дратуватись. — Розмова є до тебе, а часу мало.

Дівчинка замовкла. Витерла сльози та нарешті змогла розгледіти співрозмовницю. Точніше її образ. Висока жінка в чорному плащі з величезним, глибоким капюшоном.

— Ти хто? Що тобі від мене потрібно? — запитала дівчинка шморгаючи носом.

— Софіє, я Смерть. — представилась незнайомка.

— Смерть?! Я все ж таки помру… —  сумно прошепотіла дівчинка. Дві сльозинки скотилися по дитячих щічках.

— Помреш… — тихо, неначе відлуння підтвердила  Смерть. — Але не зараз. Дитино в тебе є ще трохи часу. В тебе є шанс комусь допомогти або щось змінити.

— Скільки мені залишилось?

— Тиждень. Тобі залишився лише тиждень…

— Мама буде плакати. — сказала Софія і витерла своїм кулачком свій носик.

— Буде. — підтвердила Смерть. — Але ти їй можеш допомогти пережити це, полегшити її біль.

Раптом все розмилося і зникло. Софія відкрила очі. Над нею стояла її мама та схвильовано тримала її за ручку.

— Софіє, сонечко, ти так довго не прокидалась. Я вже встигла злякатись. Знаєш, лікарі говорять, що від цих нових ліків тобі стане краще. Після одного курсу тебе обіцяли виписати додому! Уявляєш? —  мама посміхалась та була якась занадто стривожена. — Софіє, тобі краще? — запитала і притулилася губами до маленького лоба.

— Мам, я ще трішки посплю. Я так втомилась… — прошепотіла Софія і закрила свої оченята.

Молода жінка важко зітхнула. За що? За що її семирічній доньці така доля? Чому саме вона? Чому до неї причепилась ця страшна хвороба? Жінка вже майже змирилась з тим, що втратить своє дитя. Та лікарі знайшли якийсь новий експериментальний препарат. Вони нічого не обіцяли та не гарантували. Та це був шанс. Єдиний, хоч і примарний, але шанс зберегти це маленьке життя. Софійка так хотіла піти цього року до школи. Мріяла про те як вони зранку будуть заплітати коси. Коси… Жінка стомлено впала на крісло та розридалась. Поки дочка спить можна побути трохи слабкою та безсилою. А потім знову до бою. Боротися за життя.

     Не знала ця молода жінка, що в цю мить її дорогоцінне дитя розмовляє з самою Смертю. Як і не здогадувалась, що все вже вирішено. Що часу обмаль.

— Я не хочу, щоб мама плакала.

— Усі люди плачуть коли втрачають когось.

— А які в тебе очі? А капюшон знімеш?

У смерті десь там, в глибинах капюшона сіпалося око. Вона не дуже полюбляла працювати з дітьми, але що ж вдієш. Робота є робота.

— Дитино! Ти скоро помреш, а тобі цікаво, які в мене очі? Серйозно?

— Я думаю, що добрі. Злу Смерть не відправили б до дитини. — розмірковувала Софія.

Смерть мовчки спостерігала. Вона не знала як пояснити дитині, що немає злої чи доброї смерті. Просто в кожного свій час та своя доля.

—  Я вирішила! — сказала Софія. — Я допоможу мамі. А ти мені допоможеш!

— Ні.

— А порадою?

— Ну хіба що порадою.

Дивно, але Смерть хотіла допомогти. Може тому, що це невинна дитина? А може треба відпочити? Смерть бачила дуже багато і вже думала, що черствішого створіння на світі немає. Але ж ні. Дивиться у ці щирі дитячі оченята і в середині щось починає ворушитись, ніби лоскоче і найдивніше те, що з’являється дивне відчуття тепла. 

— Софіє, сонечко! Нарешті ти прокинулась! Останнім часом ти дуже довго спиш. — говорила мама. — Але це нічого! Кажуть, що сон — це найкращі ліки. Виспишся і наберешся сил, щоб боротися з хворобою.

Мама нишком витерла сльози, але Софія встигла це помітити.

— Мамо?

— Так моє пташеня.

— А якщо я не зможу?! Якщо я помру?!

— Не кажи такого! Ми обов’язково впораємось…

— А якщо мій час прийшов? — перервала своїми словами Софія маму.

— Ні, ні я не готова…Так не може бути… ти дитина, ти маєш жити…у тебе усе життя попереду. Не кажи такого, донечко.

Та Софія вже не чула, як мама казала їй це ковтаючи сльози. Дівчинка знову провалилась у сон.

— Смерть, тобі не здається, що я забагато сплю? — запитала дитина. — Я так не встигну нічого сказати мамі.

— Ти втрачаєш сили, життя…

— Але ж ти прийшла до мене, щоб попередити. Невже ти не можеш дати мені трохи сили?

— Ні. Вибач, але ти мусиш впоратись сама. Я і так з тобою забагато говорю.

Софія образилась та замовкла. Адже Смерть обіцяла їй допомогти, а зараз відмовляє. І чому ці дорослі такі дивні. Спочатку обіцяють, а потім…

— Я не порушу своєї обіцянки. — перервала роздуми дівчинки Смерть. — Просто ще не час. Зараз ти мусиш впоратись сама.

— А що буде після того, як я помру?

— Перейдеш на наступний етап…

— А що таке етап? І чому я саме зараз маю на нього переходити? Я потраплю рай? А є спеціальне місце для дітей?

— Я не можу відповісти на всі твої запитання…

— Чому? Ти ж така стара і так багато знаєш!

Смерть тихенько сміялась. Це мале дитя все частіше змушувало її посміхатися. Шкода, що доля цієї дитини незмінна і вона нічим не зможе їй допомогти. Крім одного…

— Софіє, ну нарешті! Ти знов надовго заснула. Так налякала мене моя маленька дівчинка.

— Мамусю, я люблю тебе.

— І я тебе моє маленьке кошеня.

— Мам…

— Що?

— Ти тільки пообіцяй, що не будеш мене сварити.

— Тебе?! За що?!

— Пообіцяй. — Софія дивилася своїми змученими очима у заплакані мамині та чекала на відповідь.

— Обіцяю доню.