Читати книгу - "Напишу тобі листа, Ольга Томашук"

Знаєш, я зараз така розгублена, що не розумію з чого буде правильно почати. Так багато думок. І вони всі лякають мене, бо я не хочу бути тут. Не хочу це все вирішувати. Мені так страшно. Страшно усвідомлювати, що те, що зараз відбувається зовсім не те, що я хотіла мати. Я бачила все інакше і мені здавалось, що усі ці роки ми йшли вірним шляхом та в якусь мить все почало змінюватись і, на жаль, не на краще.

Мені боляче та страшно, але я мушу поділитися цим з тобою, бо не уявляю, що мені далі робити. Те, що ми з тобою створювали стільки років починає розсипатися як картковий будиночок. І мені від цього так прикро. Прикро ще й від того, що ти цього не бачиш. Коли я підхожу до тебе, щоб поговорити, ти дивуєшся і починаєш мене запевняти, що все гаразд. І я чомусь погоджуюсь. Але потім усі ці думки повертаються знов і в моїй душі з'являється пустота. Вона поглинає все на своєму шляху, залишаючи за собою лиш сумніви.

Я все ще кохаю тебе...кохаю...

Кожного разу, коли мене починають мучити сумніви, я приходжу до тебе, щоб ти їх розвіяв. Але чомусь це вже не працює. Напевно, тому що зараз ми по-різному дивимось на цей світ. Я добре пам'ятаю той момент, коли мій світ розділився на до та після. Цікаво  те, що ти не вважаєш цю ситуацію важливою, а я тоді зрозуміла, що в одну мить я втратила все,  все що так любила. Тоді  ти розбив моє серце.

Пам'ятаєш, ти тоді дуже сильно захворів. Тебе підвело твоє серце. Купа обстежень, лікарень, пігулок. Я заспокоювала тебе, була поруч, підтримувала тебе і жодного разу не дала приводу для думок, що ти не потрібен мені. Одного дня ти як завжди збирався на роботу, пакував свій рюкзак, навіть поцілував мене перед виходом. Все було як завжди. Я навіть не підозрювала про те, що ти збирався не на роботу. Та про це я дізналась навіть не від тебе, а від твоїх батьків.

Вони приїхали до нас додому та повідомили мені про те, що ти пішов. Що ти втомився, що я та діти не даємо тобі спокійно відпочивати та лікуватися. Сказали, що тобі потрібно побути окремо від нас. Я не пам'ятаю, як я втрималась тоді, щоб не розридатись. Подякувала твоїм батькам та пішла готувати вечерю нашим дітям. В середині  було пусто. Це неймовірно важка пустота, вона тягне, від неї хочеться звільнитись. Та мені ще було потрібно знайти слова, щоб пояснити донькам, чому ти не прийдеш додому. А найголовніше якось визначитись з питанням, чи збираєшся ти до нас повертатись?

Ніч. Сльози. Заспокійливе не допомагає.  Невдала спроба поговорити. Ти починаєш нервувати, а від цього в тебе знову болить серце. Замкнуте коло. Я мовчу. Намагаюсь дати собі та тобі час, щоб заспокоїтись. В мене нічого не виходить. З середини розриває на шматки та я ридаю в подушку. Телефон я до рук не беру, бо не хочу тебе нервувати.

Наступного ранку твої батьки їдуть до тебе, щоб підтримати та поговорити. А я не знаю де ти. Мені про це так ніхто і не сказав. Я намагаюсь жити звичайним життям, дітям брешу, що все добре, що ти просто поїхав у відрядження. Та ти завжди забуваєш, що дівчатка вже досить дорослі та добре бачать, що відбувається щось не те. Ще одна ніч без тебе. Збираю себе по частинках до купи та все розвалюється назад. Зранку ти пишеш, що їдеш додому, бо не можеш бути в одному просторі зі своїми батьками. Вам завжди було важко знайти спільну мову. 

Я відчиняю тобі двері та пускаю додому. Жодних докорів. В тебе проблеми з серцем, ти перенервував та наробив дурниць. Я намагаюсь поставитись до цього з розумінням. Хоч і болить, пробачаю. Життя продовжується. Я намагаюсь не згадувати про це все та не нагадувати тобі. Ти був слабкий та наляканий, ти мав право на помилку. І здавалось, що ми це все пережили. Та на фоні усіх вируючих емоцій я не помітила, як в мені щось зламалось. Щось дало тріщину. Я намагалась виправити та в мене не виходить. Я зрозуміла, що ти ненадійний, що в будь-який момент ти обереш себе і зробиш так, як тобі буде добре. А я з дівчатами залишусь десь там, на задньому плані. З цими думками дуже важко жити. Я намагалась переконати себе, що це тимчасово, що все налагодиться та вирівняється. Але цього не сталось. Бо після цієї ситуації ти своїми вчинками почав підтверджувати, що думати ти будеш тільки про себе. Та коли я намагаюсь з тобою про це поговорити, запевняєш мене, що я вигадую. Але ж ні...

Минуло трохи часу, я й ніби вже змирилась. І це все вже так сильно не дратувало. Прийшла війна і ти почав відкриватися мені з тої сторони з якої б я ніколи не хотіла тебе знати. Нерви, стреси, паніка. Наші стосунки відходять на задній план. Все потім. Головне вберегти дітей та продумати як жити далі. Мої сльози, небажання лишати тебе тут самого. А як я буду без тебе?! Пам'ятаєш як я плакала?! А ти стояв і просто дивився, навіть не обійняв. Я потім запитувала тебе, чому? А ти відповів, що боявся мене рухати, що не знаєш як мене заспокоїти...П'ятнадцять років спільного життя...Дзвіночок. 

А потім я переживала за свою сестру, яка не могла виїхати. А ти просто казав, що нічого не можеш зробити в цій ситуації. Не можеш допомогти, тому не будеш про це думати та паритись. А потім мене накрило з головою, від розуміння, що скоріше за все я більше ніколи не побачу своїх батьків в живу. Розуміння, що я тепер тут одна і підтримки в мене нема і не буде, прикро, але від тебе теж. Ти мовчки спостерігав за моїми переживаннями, а потім сказав, що не потрібно переживати через те, що не можеш змінити. І знаєш, так, ти мав рацію. Та мені було потрібно від тебе трішки підтримки, трошки співчуття та співучасті у моїх проблемах та переживаннях. А ти вирішив  відійти в сторону і просто спостерігати. І досі не розумієш чому я образилась. Ще один дзвіночок...

А тепер ти чомусь дивуєшся, що я стала холодною та байдужою до тебе. Ти вважаєш, що нічого не змінилося та це не так. Я вже як раніше не боюсь, не переживаю за тебе, бо ти доросла людина і ти з усім можеш впоратись сам. Так, я як і раніше підтримую тебе, ми ж одна сім'я. Та останнім часом ти почав помічати, що я ставлюся до тебе інакше. Ти помітив, що більше ти не на першому місці. Тепер в мене в пріоритеті я та наші доньки. Всі інші можуть розв’язувати свої проблеми самостійно. Я бачу, що тебе це ображає, але вже нічого не можу з цим вдіяти. А може й можу... Але тоді мені потрібна твоя допомога. А ти вперто стоїш на тому, що з твоєї сторони нічого не змінилося. А я просто дуже накрутила себе та занадто усім переймаюсь. І як нам дійти до спільної згоди? Як зробити крок до вирішення?