Читати книгу - "Плането, я тут! Одного разу на прогулянці, Laymi"
- Жанр: Молодіжна проза
- Автор: Laymi
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Чи вірите ви, у щось міфічне, або потойбічне?
Те, що я вам зараз розповім – історія, яка відбувалась у наших лісах. Відбулася ця історія зі мною.…
Давно то було…. Ну добре, роки 2 тому. Стукнуло мені у голову піти погуляти. Сніг, зима і так добре на душі, як ніколи. Взяла свою собаку, малим він зовсім був. Від сили пів року. Йду, гуляю, і тут прийшла геніальна ідея по лісі прогулятись. Ніколи я, ще в самому лісі не була. Лише на узбіччі. Але пішла.
Зараз, згадуючи про це – спадає думка, що весь світ говорив мені: «ну не йди ти туди!», але це я. Допоки дібралась лісу, собаку ледь машина не збила. Зв'язок пропав. А уже біля самого лісу, так обходила кущі, що в рівчак впала. Ноги всі промокли, вже на той момент, я вся дрижала від холоду. Зуб на зуб не попадав, але так кортіло дослідити ліс, що зовсім не зважала на всі перешкоди. І я його дослідила.
Довго бродила, години минали, й сутеніти почало. Не дивлячись на все, – це того було варте. Повне задоволення лісової, таємничої атмосфери. Повна воля від людей. Лише ти, та твої думки. Рахуйте, безкоштовна психотерапія. Але, не довго в мене душа тішилась…
Почало сутеніти, розумію – додому потрібно. Хочу йти, але розумію, що я геть не розумію де я. Йду в один бік – наче була там, йду, але щось не те, наче і не була. Блудила, блудила – по кругу ходила, та ніяк вийти не могла.
Втративши лік часу я продовжувала блукати. Телефон від холоду розрядився (обожнюю андроїд), але ясно було одне, якщо скоро дома не з’явлюсь, мені, – кранти. Думаю, в мене ж собака хаска, ну повинна вона відчути по запаху куди йти. Зупинилась. Дивлюсь на нього – він на мене. Витріщаємось одне на одного. Людей немає, доріг теж. Навіть слідів, і тих немає. Тут же, я і згадала про власні сліди. Йду, йду і розумію, щось я кругами ходжу. Спочатку думаю: «та здається, бути такого не може!», не довіряйте цьому! ЩЕЙ як може! Все перевірено на моєму досвіді.!
Знову зупинилась. Знову ледь не плачу. Знову витріщаюсь на собаку. А він з мене наче насміхається, – сам на мене витріщається. Розглядаємо один одного, я вже плачу, але першим він не витримав, встав і йде. Куди іде? Та Бог його зна. Покрутився біля мене, обнюховував щось. Але так і нічим не допоміг.
Допоки бавився зі мною, я уже уявляла як по селі, кожен пес буде знати, що в трьох соснах –дорогу не знайшла. Знову йду. Крок... Два… Три. Стала. Прислухаюсь, наче дитина плаче. Стою вслухаюсь. Наче справді. А може то дерева? В думках уже всі фільми в знаки дались. Ноги ватні. Ну все, смерть моя по мене прийшла. А може ні? Пішла на звук той. Виходжу. Дорога. Ото є класно. По дорозі я ж не йшла…Нехай. Хоч щось вже. Йду, час втрачається. Згадала всі фільми жахів. В думках прощалась з усіма. Ну все, тут й помру. Хвилин двадцять прямо чимчикувала. Ну тихо вже. Нічого. Ні шелесту, ні часу. Загробна тиша вже настала. В думках «та ну його, сюди більш, ні ногою. Ну з Богом….. Дальше йдемо!»
Ось, доходжу... Будинок, гарненький з себе. Та «дяка Богу!», і світло світиться у ньому! Зайшла в подвір’я, а там дівка, старенька трішки, то таке. Виходить й каже:
— Заблукала ?
Я в шоці вже стою й кажу :
—А де дорога в Антоніни? Шукаю шлях, у цих лісах, ходжу годинами отак.
– Та йди ти прямо по дорозі, звертай лише ти по вимозі. На вулицю ти швидко вийдеш, ліхтарики ти там увидиш. А далі шлях знайдеш сама. Підказку я тобі дала.
Пройшло 2 дні...
Пройшло 2 дні, і я іду. Дарунки в дяку, бабці тій несу. Пішла я вуличкою той. І вийшла в ліс та не отой. Ходила знову довго там. І ганку того не знайшла.
Пройшли ще тижнів пару тих. Історія забулась вся. Сиджу у школі, й розмовляю. За ліс знов мова та зайшла….
Артем говорить щось таке, що блід в тім лісі всіх бере. Розмову ту почув учитель, і теж сказав:
– Блукав і я там, один раз. Хапає булуд там, час від час. Круги намотував сто раз. І в лісі виріс я отім, тож часто був там, перед цим. Та в єдин раз то було так. Що шлях згубив я, й просто кляк.
Спитала я їх за хатину – на що, відразу ж, відповідь прийшла:
– Я виріс там. Хатини ніякої не бачив, та й в села інші не зайшла, скоріш то блуд погрався так.
Пройшло 2 роки з часу тім…. Туди не йшла я більш, а що було то, один Господь лиш віду має.
Тому вирішуйте самі,що було то й чи правда це...
Кінець
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Плането, я тут! Одного разу на прогулянці, Laymi», після закриття браузера.