Читати книгу - "Селянин та хан, киргизька казка"

Був собі бідний селянин. Доглядав він у бая худобу, косив йому сіно на луках, день у день працював на байському полі.

Одного разу навесні пішов селянин у поле орати. Орав він, орав, аж раптом соха за щось зачепилась, і воли зупинились. Дивиться селянин – аж там золотий самородок завбільшки з кінську голову. «Треба сховати золото, поки ніхто не бачить»,–подумав селянин. Озирнувся він – дорогою скаче вершник. «Якщо цей джигіт побачив золото, що я знайшов, то поїде й розкаже ханові. Треба мені самому повідомити хана»,– і селянин гукнув джигіта:

– Гей, ідіть-но сюди!

– Що таке? – запитав, під’їхавши ближче, джигіт.

«Е-е, – подумав селянин, – а може, він і не бачив».

– Хочу запитати вас, який, по-вашому, віл сильніший: рябий чи чорний? Я кажу, що рябий сильніший, а жінка – що чорний.

– І для цього ти кликав мене? Який же дурень турбує людину заради таких дурниць! – вигукнув розгніваний джигіт і повернув коня.

Злякався селянин. «А що, коли він усе знає і таки розкаже ханові?»

– Ей, зачекайте! – гукнув він знову. – Верніться назад, щось хочу сказати.

Повернувся джигіт, а селянин і питає його:

– Хотів я тут посіяти просо, а жінка каже: посій пшеницю. Що робити – вже й сам не знаю.

– Оце й усе, що ти хотів мені сказати? – розсердився джигіт.

– Усе.

– І більше тобі нічого сказати?

– Нічого.

– Дурень! Справжнісінький дурень! – крикнув джигіт і пришпорив коня.

Тут уже селянин не на жарт злякався. «Я розгнівав цього джигіта. Якщо він розкаже ханові про золото – не жити мені на білому світі. Треба скоріше самому розказати все ханові»,– вирішив він, випріг волів, золото поклав у мішок і поніс додому.

– Гей, жінко! – гукнув він дружині. – Я йду до хана. Давай мерщій чогось попоїсти.

– А чого це тобі до хана? – поцікавилася дружина.

– Маю до нього справу.

– Хан тебе викликав, чи що?

– Ні, не викликав.

– Іди, іди, – сміялася дружина. – Може, хан за тебе дочку віддасть.

Подала вона чоловікові обід і вийшла надвір. Побачила мішок та й заглянула, що ж то несе чоловік? Аж там золотий самородок завбільшки з кінську голову. Жінка заховала золото, а в мішок поклала гнилий пеньок, чоловікові ж не сказала ні слова.

Селянин швиденько пообідав, завдав на плечі мішок і почимчикував до палацу хана. Сторожа зупинила його:

– Куди йдеш?

– У справі до хана.

– Зачекай, я попитаю дозволу в хана,– сказав джигіт і пішов у палац.

– Мій хане! Якийсь чоловік з мішком на плечах просить, щоб його впустили до вас,– доповідає джигіт.

– Нехай заходить,– дозволив хан, і селянина впустили до нього.

Зайшов селянин до хана, вклонився низенько та й стоїть, не знаючи, що сказати.

– З чим прийшов? – питається хан.

– Я приніс вам оце, – сказав селянин і витрусив перед ханом мішок. Звідти випав пеньок із землею. Побачив селянин, що було в його мішку, й налякався до смерті: «Отепер не вийти мені від хана живим».

Хан і справді розгнівався не на жарт.

– Ти що, надумав поглузувати з мене?! Чи я не бачив гнилого пня, що ти приносиш його мені в дарунок? Я накажу зітнути тобі голову!

– Мій хане! Все, що ви мовили, – правда, – заговорив селянин. – Недарма ж у народі кажуть: «Хан мудріший за тисячу мудрих». Через те я й приніс до вас цей пеньок. Я кажу, що він важить п’ять фунтів, жінка каже – вісім. Хто ж нас розсудить краще від хана, наймудрішого з мудрих.

«Щось він дуже хитрує,– подумав хан.– Не буду його вбивати, треба придивитись до нього».

– Виведіть цього пса! Всипте йому як годиться й киньте у підземелля, – наказав він своїм джигітам.

Б’ють селянина джигіти, а він кричить:

– Маю ханові щось казати! Одведіть до хана!

Привели його джигіти до хана.

– Кажи, що маєш казати,– наказує хан.

– У мішку я приніс до вас трохи землі. Я кажу, що це родючий чорнозем, а жінка каже: пісок з глиною. Розсудіть нас і за землю, хане.

– Геть, дурню! Геть з моїх очей! – вигукнув вкрай розлючений хан. Аж ногами затупотів.

А селянинові цього тільки й треба було – кинувся він щодуху з ханського двору й надвечір приплентався додому.

– Як тобі в хана гостювалося? – сміється з нього дружина, а тоді взяла чоловіка під руку, посадовила на килим, підклавши під боки подушки, й подала таку багату вечерю, що чоловік своїм очам не повірив.

– Не знаю, що це зі мною діється,– журився селянин.– Усілякі дива мені ввижаються. Орав я поле і виорав великий самородок, та коли приніс його до хана, самородок виявився трухлявим пеньком. Ох і дісталось мені од хана!.. Повернувся додому і бачу: замість черствого хліба чекає на мене розкішна вечеря. Я боюся доторкнутися до цих страв, щоб не сталося так, як з тим золотом у полі.

Засміялась дружина та й каже:

– Все, що з тобою сталося, так і було насправді. Ти справді виорав зливок золота, відніс до хана пеньок, і за це тебе справді побили. Правда й те, що перед тобою найсмачніші страви, які нам раніше і не снилися.

Тільки тепер зрозумів селянин, як його провела дружина.

– Ох і мудра ж ти в мене, жінко! А ми з ханом обидва дурні. Я хана обдурив, але ти обдурила нас обох. Хоч мене добряче побили в хана, та все, зрештою, добре скінчилося.