Читати книгу - "Іван Іванович – царевич, білоруська казка"

Жив собі у деякому царстві, в деякому державстві цар. І був у нього син Іван Іванович – царевич. Цар його не пускав нікуди до вісімнадцяти років, щоб ні на що не задивлявся, не пустував. Син почав проситися:

– Таточку рідний, пустіть світу побачити!

Цар дав йому роту солдатів, коня, збрую, меч, рушницю, їздив, їздив царевич, полював, полював лісами та хащами. Якось виїжджає він на галявину трохи перепочити. Аж на тій галявинці Баба Яга – кістлява нога засіяла льон. Та й послала трьох дочок – двох рідних, третю падчірку – льон полоти. Побачили вони царевича, а він їх. От старша дочка й каже:

– Ех, який парубок гарний та гожий! Якби він одружився зі мною, я б йому виткала килим, якого в усьому царстві не знайдеш!

А середня дочка каже:

– Це в тебе не казка, а приказка! Ось якби довелося йому зі мною одружитися, то я б своїм прядивом одягла роту солдатів, сама вдяглася і його б зодягла!

А він усе це чує. Ну, а третя, падчірка, каже:

А він усе це чув. Послухав і поїхав додому. Приїжджає, а цар питає:

– Що, ласкавий мій синку, де бував, що де бачив, що де чув?

Він каже:

– Батечку! Ніде я не бував, нічого не чував, а тільки бачив у хащі, в лісі, Баба Яга – кістлява нога вирубала галявку, насіяла льону й прислала дочок льон полоти. Побачили вони мене, то старша дочка й каже, що якби я взяв її заміж, то вона б мені килим виткала, що такого в усім царстві, в усьому державстві не знайдеш! А середня каже: «Гей, сестро! Я б йому більшу загадку загадала: я б своїм прядивом одягла роту солдатів, сама одяглася і його б зодягла!» Ну, а третя, падчірка, каже: «Це у вас ні казки, ні загадки. Ось моя казка і загадка: я б йому народила дванадцять синів-соколів – волос у волос, голос у голос, по зап’ястя руки в сріблі, по коліна ноги в золоті, на чолі зірка, на потилиці місяць».

Ну, тоді цар говорить:

– Краще, синку, ту взяти, яка народить дванадцять синів, як соколів,– волос у волос, голос, у голос, по зап’ястя руки в сріблі, по коліна ноги в золоті, на чолі зірка, на потилиці місяць. У нашому царстві богатирів мало, то буде більше!

А батько каже:

– Нічого, синку, бери! Коли ти царевич, то й вона буде царівною! Звісно, мачуха одягає її погано, щоб ніхто не загледівся!

Поїхав царевич свататися. То Баба Яга одмовила його,– сказала, ніби падчірка нічого не вміє робити. Тоді він зустрівся з падчіркою, а вона його вчить:

– Баба Яга поставить мене за третім десятком і в кращій одежі. Ти мене не впізнаєш. А муха витиметься над моєю головою, то ти мене і бери. Баба Яга тебе відмовлятиме, але ти її не слухай!

Баба Яга двічі виводила по десятку, але він нікого не вибрав.

– Нема тут,– каже,– тої, яка мені потрібна!

Тоді вона вивела третій десяток. Муха стала витися над головою падчірки. Він узяв її, вивів за руку з гурту, каже:

– Оце моя, іншої не хочу!

Як згуляв він весілля, присилає якийсь цар листа, що хоче воювати з ним. Він як отримав папір від того царя, бере свою армію і їде воювати з тим царем на кордон. А дружина його вже мала народити синів. То він каже батькові:

– Батечку рідний! Як народить моя дружина дитя, чи живе, чи мертве, чи хворе, чи здорове, то пришліть вістового гінця на кордон, щоб я знав.

– Доброго здоров’я, чоловіче! Заїдь до нас на ніч, ми тебе почастуємо! Натопимо лазню, коневі дамо сіна, вівса!

Він заїхав. Вони йому лазню натопили, нагодували, напоїли і спати поклали. І коневі дали сіна, вівса. Коли гінець заснув, вони взяли того листа, що батько послав, та в піч укинули, а самі написали іншого: «Синку мій любий! Народила твоя дружина невідомо що: чи то порося, чи то шпаченя – зовсім на людину не схоже. Де його накажеш подіти?» Вранці гінець устав і поїхав.

Приїжджає гінець до сина, шапку знімає здалеку, під’їжджає ближче, кланяється.

– Добрий день, Іване Івановичу – царевичу!

– Здоров, вістовий! Що, з листом до мене?

– З листом!

Він тоді взяв того листа й читає, що, мовляв, народила твоя дружина ні порося, ні шпаченя, невідомо що, зовсім на людину не схоже. «Де його накажеш подіти?»

Він як прочитав, за голову взявся, заплакав. Та й пише батькові: «Батьку рідний! Що ж робити? Чекайте до мого приїзду!» От гінець вирушив у свій край. Баба Яга знову перестріває його й каже:

– Переночуй у нас, добрий чоловіче!

Він зайшов до них. Вони його напоїли, нагодували й спати поклали. Ну, як він ліг, то вони взяли в нього того листа, прочитали й спалили, а самі написали: «Батьку мій рідний! Якщо моя дружина народила не те, що обіцяла мені, то де хочете подіньте її до мого приїзду, щоб очі мої не бачили!»

Приїждає він додому, цар питає:

– Ну що? Чи все гаразд на кордоні в сина?

– Все гаразд!

І подав йому листа. Батько взяв того листа і як прочитав, то аж заплакав. Тоді зібрав сенат: «Де подіти її з дитиною? Син звелів, що поки він приїде, щоб її не було: де хочете, подіньте з дитиною!» Тоді один сенатор каже:

Треба скляну діжку зробити, залізним обручем обкувати, смолою засмолити і на море пустити. Хай пливе, куди хоче!

Зробили скляну діжку, посадили туди матір з дитиною, ковалі обкували діжку, засмолили смолою й кинули в море.

Син повернувся з кордону. Дізнався про все. їздив він, їздив біля моря – ніде не знайшов діжки,– поплила вона. Заплакав він гірко. Поїхав до Баби Яги і взяв рідну дочку її. А син, що поплив з матір’ю, ріс не тижнями, не днями, а годинами. А мати все плаче. І наплакала повну діжку сліз, що ледь вони не потонули в сльозах. Тоді син, як прибило діжку до берега, крикнув молодецьким голосом, свиснув богатирським посвистом:

– Гей, скляна діжко, залізні обручі! Розпадіться порізно! Доки моя матінка журитиметься, а я топитимуся в материних сльозах?

Діжка – хоп-хоп, обручі розпалися, діжка на друзки розкололася. Вій тоді взяв матір за руку й повів. Вивів на таку високу гору, що ні подумати, ні сказати. Називається вона Будай-гора. Взяв матір за руку й обвів навколо гори. Тоді каже:

– Матінко! Я на цій горі Будай-місто будуватиму!

– Як же ти місто будуватимеш, адже у нас нема нічого!

А він вийшов удосвіта, зійшов з гори вниз, як крикне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:

– Гей, якби діжка золота та діжка срібла прикотилися до мене!

Ось прикотилися діжка золота й діжка срібла. Тоді він і каже матері:

– Матінко моя люба! Гроші у нас є, тепер аби до нашої Будай-гори ліс приплив!

Тільки-но це мовив, як йдуть баржі з лісом, брусом, латами, дошками від царя, від батька. Тоді царевич як гукне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:

– Гей, купці, купці! Гребці, гребці! Гребіть до моєї стрімкої гори, я товар купуватиму, дві ціни даватиму, вашому цареві гостинця посилатиму!

Купці причалили баржі, товар склали біля стрімкої гори. Він заплатив дві ціни. Та ще й гостинця послав цареві. Поїхали вони додому. А він і каже:

– Матінко моя рідна, якби мені дізнатися, що батько з мачухою говоритимуть, як приїдуть купці!

Тільки мовив це, як ураз обернувся голубом і полетів услід за купцями. Приїжджають ції купці до свого царя.

Він їх питає:

– Ну, купці, де бували, що бачили?

Вони кажуть:

Цар каже:

– Мабуть, це мій син! Треба більше лісу послати, щоб швидше місто збудував!

І вже він посилає багато лісу. А син полетів голубом до матері. Обернувся юнаком, вийшов на гору й гукнув молодецьким голосом, свиснув богатирським посвистом:

– Гей, теслярі, сокирники, столяри, ковалі! Всі збирайтеся до моєї стрімкої гори! Я дві ціни платитиму, Будай-місто зводитиму!

Ось зібралися до нього сокирники, теслярі, муляри, ковалі... І стали місто будувати. І за півтора місяця він з ними збудував місто, лавки, церкви. Тоді знову їдуть тії купці з товарами. Він вийшов та як гукне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:

Гей, купці, купці! Гребці, гребці! Гребіть до моєї стрімкої гори: мені треба Будай-місто будувати!

Вони ліс йому доставили. Він їм дві ціни заплатив, нагодував, напоїв і додому відпустив. Та ще цареві гостинця передав. Поїхали купці.

Він знову обернувся голубом і полетів за купцями.

Поки купці приїхали, а він уже там. Приїжджають купці.

Цар питає:

– Що, купці, якими містами, якими країнами їздили?

Що чували, що бачили?

Вони кажуть:

– Ваша величність! Далі Будай-міста ніде не бували!

Той купець не пускає далі!

А цар знову каже:

– Мабуть, то мій син збудував!

А мачуха знову розсердилася та й каже йому:

– Хіба ж це диво дивнеє, що Будай-місто збудовано міцно й добре? Ось у моєї матінки, в тридев’ятому царстві, на тридесятій землі є місто, більше за Будай, навколо мурована стіна в три аршини завглибшки і завширшки, і є у моєї матінки на стайні двійко коней-жеребців! Як крешуть копитами, то іскри наскрізь стіну пробивають!

А царевич з голубами сидить та слухає. Тоді прилетів до матінки і став юнаком. Мати й питає:

– Ну, мій синку, що там батько з мачухою говорили?

– Та ось, як приїхали купці й почали розхвалювати Будай-місто, то мачуха сказала, що у її матінки є місто, а в ньому мурована стіна в три аршини завглибшки й завширшки, та ще є у неї на стайні двійко коней-жеребців, як крешуть вони копитами, то іскри наскрізь стіну пробивають!

Тоді він каже:

– Хочу, матінко, щоб за ніч тая стіна від Баби Яги перейшла до мене, стала навкруги мого міста і щоб двійко коней-жеребців у мене на стайні стояли і копитами кресали!

Удосвіта вийшов він на стрімку гору та як гукне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:

– Гей, у тридев’ятому царстві, на тридесятій землі у Баби Яги є мурована стіна в три аршини завширшки й завглибшки! Стань, стіно, навколо мого міста! І щоб двійко тих коней-жеребців прибули!

Як тільки гукнув так, усе перейшло те від Баби Яги до нього. А тут знову купці їдуть, товару красного везуть і рибу всіляку. Цар прислав. Царевич купців тих пригостив і цареві гостинця послав. Купці поїхали, а він обернувся голубом і полетів за купцями. Приїжджають вони додому, а він сів з голубами й сидить. А батько питає у купців:

– Ну, що, купці, де бували, що видали? По яких містах, по яких країнах їздили?

– Далі Будай-міста не були! Ось вам гостинець купець прислав, і про що ви балакали з жінкою, все те там виявилося: і тая стіна в три аршини ширини-глибини, і тих двійко коней-жеребців; як почнуть копитами кресати, то задніми ногами стіну пробивають! Отака дивина!

То цар і каже:

– Треба мені туди з’їздити, подивитися: мабуть, то мій син!

А мачуха йому:

– Це не диво-дивина! От у моєї матінки, в тридев’ятому царстві, на тридесятій землі, стоїть біля міста дуб, ні подумати, ні сказати! На тому дубі дванадцять котів розгулюють: як угору йдуть – байки розказують, як донизу спускаються – на гуслях грають. Ось така дивина в моєї матінки!

Ну, тоді царевич полетів додому. Мати питає:

– А що, мій синку, що там батько з мачухою говорили?

А він каже:

– Як приїхали купці та почали хвалитися, що бачили в місті Будаї: і про стіну, і про жеребців розказали, то мачуха каже: «Це не диво-дивина!

Є у моєї матінки, в тридев’ятому царстві, на тридесятій землі, дуб; на тому дубі дванадцять котів розгулюють: як угору йдуть байки розказують, як униз спускаються – на гуслях грають та людей звеселяють».

Тоді він каже:

– Хочу, матінко, щоб у мене був такий дуб!

Вийшов він удосвіта на стрімку гору та як гукне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:

Гей, у тридев’ятому царстві, на тридесятій землі у Баби Яги є дуб, а по ньому дванадцять котів розгулюють! Хай дуб прибуде до мене!

Як тільки він вигукнув, усе теє прибуло до нього.

Ідуть знову купці. Царевич вийшов на гору, як гукне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:

– Гей, купці, купці! Гребці, гребці! Гребіть до моєї гори!

Я товар куплю, дві ціни заплачу, вас напою, нагодую й цареві гостинчик передам!

Тоді купці товари продали, гроші отримали. Він їх нагодував, напоїв і гостинця цареві послав. Сам обернувся

голубом і полетів. Прилетів на двір і сів з голубами. Приїжджають купці. Цар питає:

– Що, купці? Де їздили, що чували, що бачили?

Вони кажуть:

– Ваша величність! Знову господар того міста, чи той купець, чи хто він, у нас товари відкупив, дві ціни заплатив, нагодував нас, напоїв і ось гостинця вам прислав. А ще дуб біля міста стоїть, на ньому дванадцять котів розгулюють: донизу ідуть – байки розказують, угору йдуть – на гуслях грають! Отака дивина!

Цар каже:

А мачуха почала відмовляти його.

– Це не диво-дивина! – каже.– У моєї матінки в тридев’ятому царстві, на тридесятій землі є кабан-вепр. Він по місту йде, рилом оре, ногами волочить, вухами сіє і віє. Як пройде містом – хліб нікуди діти!

Полетів він до матері.

– Ну, що батько з мачухою говорили?

– Батько хотів їхати, а мачуха каже: «Це не диво-дивина! Ось у моєї матері є кабан-вепр. Він по місту йде, рилом оре, ногами волочить, вухами сіє і віє. Як пройде містом – хліб нікуди діти!» Хочу, щоб до нас прибився такий вепр!

Він удосвіта вийшов на гору, як гукне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:

– Гей! У тридев’ятому царстві, на тридесятій землі в Баби Яги є кабан-вепр. Він рилом оре, ногами волочить, вухами сіє і віє; як пройде містом – хліб нікуди діти! У мене нема стільки хліба, хай прийде вепр до мене, в місто Будай! Той вепр іде, рилом оре, ногами волочить, вухами сіє і віє; як пройшов містом, то хліб нікуди діти. Аж ось і купці їдуть морем. Царевич вийшов, гукнув молодецьким голосом, свиснув богатирським посвистом.

– Гей, купці, купці! Гребці, гребці! Гребіть до мого Будай– міста! Я товар куплю, дві ціни плачу!

Ось вони товар продали. Він їх нагодував, напоїв і гостинця цареві послав. Сам голубом обернувся і полетів. Прилітає у двір і слухає. Приїжджають купці. Цар питає:

– Що, купці, де бували, що бачили?

Вони розказують:

– Далі міста Будая ніде не були! Той купець товар у нас купив, дві ціни заплатив, нас напоїв-нагодував і вам гостинчика

прислав. І той кабан-вепр, що про нього ви з жінкою балакали, є у нього!

Отака дивина!

Цар каже:

Мабуть, то мій син там! Треба з’їздити до нього!

Ну, дружина стала його відмовляти.

– Це,– каже,– не диво-дивина! Є у матінки моєї в кам’яних палатах одинадцять молодців, у кожного у дванадцять пудів булава. Як підуть по місту молотити, то моя матінка солодко спить у кам’я-них палатах!

Цар зітхнув і не поїхав до сина. А син прилетів додому, обернувся юнаком. Мати й питає:

Він каже:

– Як приїхали купці, почали розказувати, що вони далі ніде не були, тільки в місті Будаї: «Той купець у нас товар купив, дві ціни заплатив, нас нагодував-напоїв і вам гостинця прислав». Батько каже: «Мабуть, то мій син! Треба з’їздити до нього!» А мачуха стала відмовляти його, каже: «Це не диво-дивина! Є у моєї матінки в тридев’ятому царстві, на тридесятій землі кам’яні палати; там одинадцять молодців, у кожного у дванадцять пудів булава; як підуть по місту молотити, так моя матінка міцно в кам’яних палатах спить!»

І заплакав:

– То мої брати страждають!

Тоді каже:

– Матінко, спечіть дванадцять коржів, а я піду до коваля булаву кувати!

Скував коваль йому булаву. Він вийшов за місто й кинув її угору, за хмари. Вона там літала-літала, тоді летить униз. Він узяв виставив праву долоню. Вона як удариться об неї, так і розпалася навпіл! Ну, тоді він пішов знову до ковалів. Вони перекували йому: половину заліза, а половину сталі. Вийшов він за місто, як кинув її вгору за хмари, вона там літала-літала, потім летить униз. Він зняв шапку й виставив чоло. Вона як улупить йому в лоба, то тільки ввігнула. Тоді він каже:

– Оця булава добра!

Прийшов додому, взяв дванадцять коржів, попрощався з матір’ю і пішов до Баби Яги в тридев’яте царство, в тридесяту землю.

Бачить, молодці сплять – тільки булави стирчать. Він узяв і поклав коржі на булави, а сам за камінь сховався. Ну, тоді вони один другого товк-товк!

– Гей,– кажуть,– певно, брат у гості прийшов!

Тоді він вийшов, каже:

– Де Баба Яга?

А вони йому:

– Ой, братику, тікай!

А він відповідає:

– Ні! Я уб’ю її і вас звільню!

Вони тоді показали йому, де баба спить: з ніздрів дим вихоплюється, з рота вогонь шугає, з вух іскри сиплються. Прийшов він, раз тріснув по лобі – не чує! Другий раз – почула. І схопилася! Вона його вогнем палить, димом душить. Він тоді гукнув братів. Брати прибігли на підмогу. Подужали всі гуртом Бабу Ягу.

Приводить він братів додому до матері. Вони поклонилися матері, привіталися і живуть у Будай-місті з братом. Як підуть по місту гуляти – голос у голос, волос у волос, на лобі зірка, на потилиці місяць, по зап’ястя в сріблі, по коліна в золоті – то місто так і сяє! Ось цар посилає своїх купців з товарами. Купці їдуть по морю; царевич вийшов на гору, гукає молодецьким голосом, свистить богатирським посвистом:

– Гей, купці, купці! Гребці, гребці! Гребіть до мого міста: я товар по добрій ціні куплю, вас напою-нагодую, цареві гостинця пошлю!

Вони приїжджають, товар продають; тоді він їх напоїв– нагодував, цареві гостинець передав і додому відпустив. Каже матері:

– Матінко моя рідная! Я братів відшукав, аби ще й батька до Будай-міста забрати?

Обернувся голубом і полетів до батька. Купці як приїхали, цар питає:

– Ну, що,купці-гребці? Де бували, по яких містах, по яких краях їздили? Що чували, що бачили?

А вони кажуть:

– Ваша величність! Далі свого міста той купець, чи хто він, не пускає! А ще в нього одинадцять братів стало, що ви про них з жінкою балакали.

Мачуха як почула, що вони знайшлися і що її матері вже на світі нема, то схопила ніж і закололася. Тоді цар каже: Тепер я поїду до своєї дружини, до своїх дітей!

– Що ж ти чув?

А він каже:

– А ось що я чув: як приїхали купці та почали розказувати, що бачили в Будай-місті дванадцять братів – голос у голос, волос у волос, на чолі зірка, на потилиці місяць, по зап’ястя руки в сріблі, по коліна ноги в золоті, як підуть по місту гуляти, то все місто зоріє,– як почула це мачуха, то ножем себе й заколола. А батько каже: «Тепер я поїду до своєї дружини і до своїх дітей!» Батько завтра до нас у гості прибуде! Хочу я, матінко, до світанку прокласти дванадцять верст дороги, вистелити її червоним сукном і через море вимостити поміст – золоту доріжку й срібну доріжку, золотий стовп і срібний стовп.

Удосвіта вийшов він на гору. Як гукне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:

– Я чекаю батька в гості! Щоб до світанку через море поміст вимостився і щоб була дорога на дванадцять верст ту дорогу червоним сукном вистелено!

Як тільки він це сказав, то враз звідкілясь з’явилися майстри і все те зробили. Ось уже й цар їде в гості. Приїхав, привітався з дружиною, з дітьми. І стали вони разом жити в Будай-місті.