Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

ПІСЛЯМОВА[1]

Коли в часи перебудови В. Максимов, головний редактор «Континенту», запропонував мені перевидати у Москві цю книгу, я погодився, але без великого ентузіязму. Якби це не виглядало кокетуванням з читачем, то признався б, що не подобається вона мені ні за формою викладу матеріаялу (відчувається поспіх, забагато дисидентського пропагандизму й моралізму), ні за самим підбором його (забагато конспірації). Та й марксист… Для чого ж підтримувати Горбачовські ілюзії? Неприємно й те, що знайомство з новим читачем починається з Москви. Але з Києва пропозицій не було.

Взагалі, кому це сьогодні потрібно? Написана книга для західних людей. Про радянську дійсність радянські люди знають самі, історія тюрем та дисидентства вже досить добре висвітлена в численних наукових та художніх працях…

Але Максимов нагло помер, на витримавши нахабної морди «демократії», і питання перевидання в Москві само по собі зникло.

Сьогодні ситуація дещо змінилась. Вже з’явилося покоління, що не є в-собі-радянським, для якого той карнавальний час, минуле незнані. Політика є історія, обернута в майбутнє. Ми не можемо змінити минулого, але можемо його переосмислити, і залежно від того, який сенс ми вкладемо в історію, визначиться майбутнє. Тому навіть наївний марксизм-ленінізм «ліричного героя» цієї книги має свій позитив свідчення суб’єкта в собі й крах ілюзій.

І все ж книга застаріла, насамперед для автора, — на того, що писав її, я дивлюся майже так само відчужено, як він на свого «персонажа». Згадую перші приїзди в Україну наприкінці перебудови. Майже жодного ностальгічного спогаду… Жахнувшись, спитав у друга, що в ті проминулі часи відбував покарання за антирадянську пропаганду.

«Те саме було і в мене, коли повернувся із заслання до Києва». Найбільше відчуження було від людей мого покоління, і особливо знайомих. Таке враження, що вони зупинилися там і тоді, де ми розпрощалися. Дійсно, стагнація. В якомусь сенсі цей період вмираючого звіра був жахливіший, ніж сталінський, жорстокий, всевинищуючий, але тут наче сам час зупинився, замерз, як у барона Мюнгавзена, й тепер із замерзлих душ виходить лише «гласность», недоказане, недодумане в 60-ті роки й не розвинуте потім. Ось так читаю і цього «младо-марксиста». (Згадується дотепна й зла назва рецензії в паризькій «Русской мислі»: «Мутант на склоне», парафраза твору Стругацьких «Улітка на склонє»). Власне, де вони, мої вчителі філософські, младо-марксисти? Вони, окрім замерзлих, самі пройшли великий шлях, одні — в християнство, другі в російський месіяністичний шовінізм, треті вийшли за межі імперських опозицій і стали дійсно філософами.

І все ж, чи потрібно щось міняти? Якщо міняти, то радикально, тобто писати нову книгу, на що не маю ні часу, ні бажання. Врешті-решт, автор сам є частиною того карнавалу, який він описує. Та й поняття карнавалу, в моєму, не-бахтінівському сенсі, поглибилось. Врахуймо, що сам Бахтін змушений був ховати релігійне своє підґрунтя, свій зв’язок з такими філософами, як Бубер. Без цієї підоснови карнавал дуже легко скочується в паганізм. Теорії Бахтіна були засобом самоосмислення демократичного руху, але деякі з бахтініанців обернули його ідеї до чорної сотні, що б там не казав про ту сотню сам Солженіцин.

Слід було б врахувати критичні зауваги, побажання читачів, серед яких були й персонажі книги. Ось, наприклад, я подарував бебелівську фразу «Антисемітизм є соціалізм для дурнів» Енгельсові. Виправляти не буду, бо сама ця помилка є свідченням про час і про автора. Чи багато хто з нас, марксистів, знав того Бебеля? Тому й вийшло за анекдотом про радянського інтелігента, який не відрізняє Гоголя від Гегеля, Гегеля від Бебеля, Бебеля від Бабеля тощо… (У Франції якось попав на конгрес анархістів і був вражений, коли побачив у Елізи Рюклє — «так, так, чув про неї» — чималу бороду.) З тим-таки антисемітизмом мав мороку. Один із французьких істориків, і непоганий, якось публічно підтримав у газеті наш виступ на захист С. Петлюри: «Так, Петлюра не був антисемітом, що серед українців, як свідчить Л. Плющ, рідкість». Дзвоню, обурююсь, зустрічаємось. «Де я таке писав чи говорив?» — «А ось у вашій книжці, на сторінці 16…» — «Та це ж я про себе, а не про українців». — «Я не хотів Вас ставити у незручне становище». «Але ж я сам поставив. Хіба Ви не бачите, що це комсомольський антисемітизм, навіяний загальнорадянською, офіційною пропагандою? Ви ж бачите, що цей хлопчисько навіть пізніше рветься стати гебістом та стукачем. Та й не почуває він себе українцем. Це — малорос, та ще й совєтський. Для чого нам такий захист Петлюри, якщо пляма з нього переноситься на весь народ?» Професор, хоч і не вибачився публічно, але зробив потім кілька непоганих телепередач про Україну. Було й інше. Один з дисидентів звинуватив: «Як Ви посміли писати про український антисемітизм? Нема в нас антисемітизму». Точнісінько, як партєйна людина 70-х.

Більш цікавими були ситуації навколо самої книги. Для людини, що прийшла в літературу випадково й не збиралася бути літератором, виникали ситуації дивні… й смішні, або не дуже. Почну з мого італійського Перекладача, а потім і друга, Серджіо Рапетті, якого Буковсь-кий ніжно обізвав Серьожа Репкін (переклад прізвища: хтось у родині, здається бабця, була росіянка). Дзвонить: «Льоня, ти получіл вторую премію (одну із десяті) за лучшую історічєскую кніґу в етом ґаду. Напіші речь, такую, штоби жюрі даже не сомневалось, кому вручіть первую премію. Ето — замок в Тоскане, правда, лішь на десять лет». Вся родина аж затихла, два дні ніхто не галасує: «Тато пише… Тсс…: Ти ж напиши, щоб усе журі ридало». Написав, родина рюмсає: «Просто на Нобля!» Від Серджіо вітання — «Без сумніву — ти». Але потім дзвонить: «Ти знаєш, це був автомат, жеребок». І що найбільш образливо, що ця італійська сука-фортуна вибрала комуніста… Але так йому й треба, бо підтекст таких премій простий — хтось вкладе гроші в палац (це ми — на ремонт палацу?..), а потім він, палац, піде під туризм чи що… Та все одно, написав для Серджіо віршик «Тоска по Тоскане». І тут лихо… через кілька років прочитав цей каламбур у Мандельштама. Вкрав класик… Взагалі з крадіжками в літературі кепські справи. Якось попали на вечір російської еміграції, всіх трьох. Я іронічно кинув: «Трі Грації еміграції». Не жартуй! — бо через деякий час прочитав це у когось, кого вважають за поета… Ще гірше було, коли писав про російський радянський фашизм. Знов