Читати книгу - "Небезпечна знахідка, Крістіна Жиглата"

Мені двадцять три. Я провінціалка. Народилася у невеликому селищі. Виховувалась бабусею та дідусем з п'яти років, бо мої батьки потрапили в автокатастрофу та загинули. У мене немає ні братів, ні сестер… А нещодавно помер і дідусь. Тепер уже й бабуся ослабла і не подавала взагалі жодних добрих прогнозів на своє швидке одужання.

Вісімдесят років… Що вже тут поробиш!

Єдине, що я могла зробити, це подбати про бабусю в момент її слабкості. Адже саме бабуся дала мені гарний старт у житті, допомогла з грошима на вступ до університету та на оренду квартири. Завдяки їй я зараз живу в столиці, працюю в поліклініці медсестрою, заробляю «нормальні» для життя гроші, щоб самій оплачувати оренду кімнати та купувати собі необхідні речі чи їжу.

Сказати, що я шикарно живу… Ні, це не так. Мені, як і всім, грошей ніколи не вистачає. Але я могла собі дозволити розмірене, стабільне існування, і тішилася цьому.

Я – добра, чуйна, весела. Вмію цінувати близьких людей, їхню доброту та дружбу… Іноді наївна. Можу наробити дурниць. Роблю помилки. Але найчастіше, я сильна і знаю, що мені потрібно від життя. Такою мене виховала бабуся, і я була вдячна за всі риси характеру, які вона вклала в мене.

Я люблю її… Дуже. Тому що бабуся, була для мене єдиною рідною людиною… Тому що вона замінила мені маму, свого часу – подругу, і зараз є величезною підтримкою. Тому мені важко було дивитися, як вона згасає на моїх очах.

Як тільки мені зателефонувала сусідка бабусі, і сказала, що бабуся захворіла, я відразу взяла відпустку, купила всі необхідні ліки і вирушила в селище. І ось, уже три дні я перебуваю в будинку бабусі, і ні на крок не відходжу від неї.

- Іди, провітрися! Вистачить мене опікувати як дитину. Просплюсь, і все буде добре, - сказала бабуся, коли одного «прекрасного» вечора, я знову зависла біля її ліжка. – Я посплю, а ти хоч свіжим повітрям подихай… Ось бліда яка!

- Бабуся, ну все зі мною добре ...

- Не супереч. У цьому вашому місті і дихати нема чим, а тут… хоч трохи погуляй. А я посплю, нікуди не подінусь! - наполягла вона.

І я пішла подихати свіжим повітрям. Справді, дуже втомилася і замоталася. До того ж, давно хотіла погуляти рідними місцями.

Схопивши куртку, я покинула будинок і вирушила стежкою через ліс до озера. Тут я знала кожне дерево, всі галявини та найкрасивіші місця. Я люблю це місце, а моя бабуся ще більше його любить, бо прожила тут усе своє життя. Саме тому, коли я пропонувала її поїхати зі мною в місто і жити там, вона відмовилася... Надто багато спогадів. І я її розуміла.

Тут вона зустріла своє кохання, народила мою маму, і була дуже щаслива... Свого часу і мені було важко покидати цей будинок, але потім я звикла. Зараз же я не уявляла свого існування в селі, бо в місті цивілізація, робота, всі необхідні умови… До всіх цих зручностей дуже швидко звикаєш.

Я йшла стежкою все далі і далі, глибоко поникнувши у свої думки. Сьогодні був повний місяць, тому він добре освітлював мені шлях. Прохолодний вітер, тріпав моє довге каштанове волосся.

Потім десь осторонь пролунав приголомшливий постріл, який змусив не лише підскочити мене на місці, а й втратити рівновагу, впавши на м'яке листя.

Постріл повторився, потім послідкував болісний людський крик… Який одразу затих з останнім, третім пострілом.

- Твою матір, - хтось вилаявся. Зовсім поруч.

- Боже... Якого.., - почала я і запнулася. Потім повільно піднялася на ноги і, звернувши зі стежки, вирушила в ліс, туди, звідки пролунав голос.

Ні, я не була безстрашною і часто боялася небезпечних ситуацій, але цього разу мене ніби чорт смикнув.

Я пройшла всього кілька кроків углиб лісу, а потім побачила на землі масивне тіло, одягнене в чорний одяг.

Я зробила останній крок і завмерла, гілка під моєю ногою зрадницьки хруснула. Тіло на землі різко смикнулося і обернулося в мій бік. Я опинилася під прицілом пістолета, дуло якого було спрямоване мені прямо в голову.

- Зачекайте... Не стріляйте! Будь ласка, - відразу заблагала я, піднявши перед собою руки. - Я всього лише мешканка із селища поряд…, - відзвітувала, вважаючи, що це якийсь мисливець, або теж мешканець села. Хоча, звірів тут небезпечних немає, а полювання заборонене... - Я зараз піду і...

- Підійди! – раптом пролунав хрипкий, грубий голос, а потім чоловік опустив пістолет униз.

- Вибачте, але... Я краще піду, - повторила, зробивши крок назад, і дуло пістолета знову прицілилося мені в голову.

- Я сказав, підійди! – вже наказ, і я не посміла не послухатися.