Читати книгу - "Озеро (не)здійснених надій, Галлея Сандер-Лін"

Алекс петляв серед дерев, з останніх сил перебираючи ногами. Снігу було по коліно, місцями – до середини стегна, тому кожен крок давався важко. Скільки він вже так іде? Три години? Чотири? У його машини дуже «вчасно» сів акумулятор, а у телефона – батарея, але перебувати в холодному автомобілі і чекати допомоги серед білої снігової пустелі було б самогубством. Гендиректор «Вайлет-компані» їхав не по трасі, а по одній з сільських доріг, і невідомо, коли на нього натрапили б люди. Сьогодні третє січня, не всі ще закінчили святкувати, тому цілком можливо, що хтось з'явиться тут взагалі через кілька днів. А так хоча б є шанс натрапити на якесь селище. Свої, звичайно, теж почнуть хвилюватися і, побачивши ввімкнений в машині маячок, вишлють допомогу, але до цього моменту можна замерзнути на смерть.

Заметіль, що ускладнювала шлях, скінчилася пару годин тому, але тепер взагалі було незрозуміло, куди йти: всі можливі сліди геть замело. Алекс вибирав напрямок навмання і дуже сподівався, що інтуїція його не підведе. Коли між деревами з'явився просвіт, гендиректор прискорився на голому ентузіазмі, але радість була передчасною. Перед його поглядом постало зовсім не село, а замерзле озеро. Озирнувшись, він зрозумів, де знаходиться, хоча ніколи тут не бував. Алекс колись чув про це місце. «Озеро нездійснених надій», як звали його люди.

Тут вмирали ялинки... Насправді тут були і сосни, і ялини, але люди завжди все спрощують. Що ялина, що сосна – байдуже. Ялинка – вона і є ялинка! Чого морочитися на тонкощах?! Так, сюди звозили і звалювали непродані і даремно зрубані ялинки, які після Нового року вже не потрібні: все одно більше ніхто не купить. Здавалося б, їх можна просто залишити там, де ними торгували, і незаможні люди швидко розтягнуть зелених красунь по своїх халупах, урвавши хоч маленьку дещицю щастя, хоч примарну ілюзію свята.

Але ні! Ялинки для чогось вивозили сюди. Туди, де зовсім поруч росли їх сестри, яким пощастило уникнути жала пилки або леза сокири. І тепер вони лежали марним мотлохом, непотрібні, не приносячи радості, і тихо гинули, але ніхто навіть не здогадувався про їхню агонію. Це людина може стогнати, в надії, що хтось почує, хтось прийде і допоможе полегшити страждання. А ялинки – ні. Їм нема на кого сподіватися, звідки чекати допомоги, вони приречені...

– Води! – безмовно волала кожна клітинка висушеного спрагою стовбура.

– Дайте хоч крапельку вологи! – молило все їхнє єство.

– Я гину... – в розпачі стогнала чергова мучениця.

А їх більш успішні сестри стоять зараз в резервуарах з вологим піском. Пухнасті лапи цих улюблениць фортуни прикрашені кольоровими кулями, стовбури оповиті міріадами сяючих гірлянд, мерехтливий дощик переливається в світлі вогнів і створює відчуття казки... Їм зараз так радісно і добре. І вони повертають цю радість людям, які метушаться навколо них.

– Яка красива у вас в цьому році ялинка! – скаже гість.

Господиня тут же розпливеться в усмішці, діти дружно заторохтять, що це вони її так красиво прикрасили. І ялинка стоятиме в променях слави і насолоджуватиметься своєю величчю... Так, нехай через кілька днів вона і буде відправлена на смітник, як будь-яка непотрібна річ, але це буде потім. А сьогодні вона в центрі уваги, вона королева! І все це буде не дарма! Вона отримає свою дещицю радості і подарує її іншим. Подальше життя ялинки буде швидкоплинним, але ця жертва має сенс. Кожен отримає своє, кожен заплатить свою ціну...

І ця колишня королева так само буде вмирати на найближчому смітнику, поки її не відвезуть на звалище. Вона буде знемагати від спраги, її голки пожовтіють і обсиплються... Але вона згадає миті своєї величі, і це полегшить її страждання. Це ціна за моменти слави. Що вже тут поробиш... Зате вони були! І захоплення, і радість, і щастя... Так, їй ще пощастило. Не те, що іншим. У інших всього цього не було. У них взагалі нічого не було. Їх просто не продали через занадто завищені ціни, а потім відвезли на звалище і викинули, як непотріб. Вони вмирають, так і не виконавши свого призначення, не зазнавши радості самі, не подарувавши його комусь іншому... Безглузде життя. Життя, прожите марно. Нездійснені надії, несповнені мрії... Все було даремно... Як у квітів, що засохли, але так і не розпустилися. Бутон – а потім смерть.

Так відбувалося щороку. Але скільки це триватиме?! Може, варто посадити у себе у дворі маленьку ялинку і прикрашати її щороку, а не рубати живу красуню?! Або хоча б придбати штучну, яка не приречена на загибель?!

– Што, мілок, заплутав? – долинув до Алекса старечий голос.