Читати книгу - "Зозуля і риба, болгарська казка"

Зібралися якось усі звірі й птахи, щоб вибрати з-поміж себе найдобрішого. Це б і показало кожне свою добрість, так де там – почали всі докоряти одне одному: ти поганий тому, а ти тому, ти через це, а ти через те. Врешті-решт погодилися, що кожне має якусь, хоч невеличку, ваду. І так усі, одне по одному, каялися та обіцяли стати добрими.

Дійшла черга й до зозулі.

– Ой, зозуле-зозуле! – водно загукали птахи.– Та ти б соромилась і на очі нам показуватись!

– Чому це? – запитала зозуля,– Чому б я не мала показуватися? Люди мене люблять, по мені пізнають, коли приходить весна, я їм провіщаю, хто скільки ще проживе.

– Люди, може, тебе й люблять, може, ти їм провіщаєш, скільки хто проживе, але ти все одно погана, бо підкидаєш свої яйця в чужі гнізда, і ми мусимо висиджувати твоїх пташенят. Чи тобі не соромно, що ти ніколи не вигодовуєш своїх діток?

Зозуля похнюпилась і тихо сказала:

– Це так, я справді кладу яйця в чужі гнізда, і вам доводиться виховувати моїх пташенят. Але чому ви нічого не кажете про рибу, яка кидає свої яйця у воду?

– Ти риби не чіпай, зозуле! – зауважила одна стара ластівка, що висиділа багато зозулиних яєць. – Ми зараз про тебе говоримо, а не про рибу. Якби ми висиджували рибині яйця, то й судили б її, а не тебе.