Читати книгу - "Сонячний кінь, словацька казка"

Була колись країна, сумна, як цвинтар, темна, як ніч, бо там не було сонця. Зовсім би були її люди віддані на поталу совам з кажанами, якби не мав тамтешній король коня з сонцем на голові. Того коня водили по країні, і де тільки з ним ішли, там людям було видно як удень.

Коли це щез сонячний кінь. Густа пітьма залягла по країні. Люди не могли кроку ступити, не те що поле обробляти чи кудись піти. Усі журилися несказанно, та й сам король потерпав, що ж воно буде з його країною. От і зібрався він із військом сонячного коня шукати. Насилу якось дотягнувся до кордону свого королівства, і там йому десь здалеку почала пробиватися синь. Га що ж, коли й те далеке світло ледве мріло крізь густі ліси, що не було їм кінця-краю. От пішли вони далі й прийшли до якоїсь обшарпаної самотньої хатини. В хатині сидів за столом чоловік над розгорнутою великою книгою.

Король привітав його, а той підвівся проти нього й мовив:

– Оце читаю я про тебе. Ідеш ти сонячного коня шукати. Та не забивайся далі, все одно ти його не добудеш. Здайся краще на мене, бо я віщун. Я тобі його приведу, і твоя країна не загине; тільки даси мені в поміч одного челядника, якого я собі виберу. А сам рушай мерщій додому, бо ти там потрібний, щоб країна у пітьмі не була без голови.

– Щедро ж я тебе обдарую, коли ти мені це зробиш, – і мене й моїх підданих порятуєш, – сказав король і на все погодився.

Та й мусив з усім своїм військом зараз-таки вертатися. З віщуном зостався тільки той челядник, що він собі вибрав. Та й того він посадив оддалік, а сам сів за стіл і читав книгу до пізнього вечора.

Та ледве світ були обоє в дорозі і йшли довго-довго, перейшли шість країн і аж у сьомій стали – саме під королівським палацом. А в тому краю правили троє братів, синів однієї чарівниці, і мали собі жінками трьох сестер, як самі були троє братів. От звелів віщун челядникові притулитися де-небудь під скелею, а сам перекинувся малим пташатком та й сів до найстаршої королеви на вікно. Довго він бився у вікно й вився над ним, аж поки йому королева відчинила. Зраділа вона пташеняті й стала його гладити та примовляти:

– Яке ж ти й гарне, моє манюсіньке! Якби оце чоловік був дома, от зрадів би, та він пізно прийде. Пішов третину країни оглянути.

От віщун і довідався, що хотів. Коли прилітає стара чарівниця.

– А побила б тебе, – каже до невістки, – лиха година!

Випростала пальці, як граблі, та до пташати. Коли воно перекинулося чоловіком та шусть у двері, ті дві й не схаменулись.

От перекинувся він знову малим пташатком та й сів на вікно до середульшої королеви. Доти бився, доти вився, поки таки вона відчинила. І ця зраділа пташеняті, гладить його та примовляє:

– Ой, моє ж ти манісіньке, яке ж ти хороше! Якби оце чоловік був дома, так зрадів би, та він хіба що завтра увечері прийде. Дві третини країни оглядає.

Отже, й тут довідався він, що хотів. Коли ж улітає й сюди стара чарівниця.

– А побила б тебе, – каже до невістки, – лиха година!

Та й простягла до пташеняти пальці як граблі. А воно враз обернулося чоловіком, шусть у двері – ті й не схаменулися.

І втретє перекинувся він малим пташеням та й сів на вікно до найменшої королеви. Доти бився, доти вився, поки таки вона відчинила.

Ця ще й більше зраділа пташаті, стала його пестити та примовляти:

– Ой, моє ж ти манісіньке, яке ж ти хороше! Якби оце чоловік був дома, от зрадів би! Та він прийде хіба післязавтра увечері. Пішов три третини королівства оглянути.

От уже і втретє довідався віщун, що хотів. Коли тут улетіла стара, мов несамовита, і от-от уже була б його спіймала. Та він перекинувся враз чоловіком – і гайда! Прибіг до свого челядника, звелів йому йти до міста – накупити на три дні харчів, а сам чимдуж подався геть у гори, бо знав, що з відьмою кепські жарти. Коли прибігає слуга та й каже, що там, мовляв, у місті такий шарварок – шукають якогось чоловіка, добре, що хоч сам живий вирвався. От знов пішли вони далі, дійшли до мосту, що ним трьом королям переходити, як їхатимуть додому. Віщун узяв поклав упоперек мосту колоду, а самі й принишкли під тим мостом. Увечері чують – кінь біжить – найстарший король вертається.

Ступив його кінь на міст та й спіткнувся через ту колоду.

– Гей, а який оце поганець шлях перегородив? – гукнув у гніві король.

– Я перегородив! – вискочив віщун з-під мосту. – А тобі мене поганцем не взивати!

– Ну, прощайся ж із своєю головою! – підняв король меч на віщуна. Підняв і віщун, та й стали вони рубатися. І вбив віщун короля, прив’язав до коня та й постьобав, щоб той хазяїнове тіло додому відніс. Та й знов сидять вони з челядником під мостом аж до другого вечора.

Увечері вертається додому другий король та й спіткнувся на мосту через колоду.

– Гей, а який оце поганець колодою шлях перегородив? – гукнув він у гніві.

– Я перегородив! – вискочив віщун з-під мосту. – А тобі мене поганцем не взивати!

– За оце ж і пролляту отут кров прощайся з своєю головою! – підняв король меч на віщуна.

Підняв і віщун, та й стали вони рубатися. Убив віщун і цього короля, прив’язав до коня, щоб той панове тіло додому відніс. От знов сидять вони з челядником під мостом аж до третього вечора.

На третій вечір вертається наймолодший король на сонячному коні. Не спіткнувся кінь, тільки побачив король кров на своєму шляху.

– Гей, – каже, – а який оце поганець на моїй дорозі кров пролив?

– Я пролив, і то братів твоїх кров! – став перед ним віщун з мечем. Довго вони рубалися, та й не побив нікотрий другого, тільки мечі поламали. Тут і каже віщун:

– Уже мечами нічого не вдіємо. Знаєш ти що? Обернімося на возові колеса й пустімося один на одного з супротивних гір.

– Добре, – каже король, – я буду важчим колесом, а ти легшим.

– Е-е, ні. Ти будеш легшим, а я важчим.

Той і згодився.

От вийшли на супротивні гори, обернулись на колеса та й пустилися один

на одного. Важче колесо розбіглося – тарах у те легше, воно й розсипалося. Став тоді з важчого колеса віщун.

– Оце вже й по тобі! – каже.

– Стривай, панібрате! – скрикнув король та й став перед віщуном живісінький. – Ти мені й пальця не зламав. А знаєш що? Станьмо полум’ям та й будемо палитися. Я буду червоним, а ти синім.

– Е, ні, – каже віщун, – ти будь синім, а я червоним.

Той і погодився. Обернулися вони на полум’я і стали одне одного палити. Коли де, – де взявся, то взявся, – іде якийсь старець.

– Діду, – гукає синє полум’я, – залийте оте червоне полум’я, дам вам крейцар!

Старий пішов, ось уже й несе воду. А тут червоне полум’я гукає:

– Діду, я дам вам гульден, як виллєте ту воду на синє полум’я.

Дід так і зробив, бо,звісно, гульден вартніший, ніж крейцар. От той король хтозна-де й дівся. А з червоного полум’я став чоловік, схопив сонячного коня за вуздечку, сів на нього верхи, подякував старцеві за послугу, покликав челядника, та й рушили вони далі.

А стара відьма й собі не барилась, ледве тих двох синів поховала. Не дала нічого невісткам, хоч там як вони плакали. Тільки блимнула очима, тупнула ногою, сіла на кочергу, схопила тих трьох дівчат під руку – та й гайда з ними вгору!

А ті двоє все в дорозі, минають ліси темні, пустелі голі, не ївши, не пивши,

бо й харчі в них давно вже вийшли. Став їм голод страшний допікати, а надто челядникові. Коли ось на голому степу, де перед тим не було й дички, наче вродилась така гарна яблуня, вся в яблуках. Челядник аж підбіг – де та й сила взялася! – до того гілля рясного, до тих яблук – на дорогу собі нарвати.

– Не чіпай, – гукнув віщун. – Стривай, мені з коня зручніше дістати.

Прискочив до тієї яблуні та з усієї сили як рубоне її мечем. Приснула кров,

і впала яблуня додолу.

– Бачиш, – каже віщун. – Отак би ти тут лежав, якби хоч укусив був яблуко! Бо ж то найстаршу королеву нам чарівниця над дорогою поставила, щоб нас яблуками отруїти. Та вже тепер по ній, ходімо сміло далі.

Не багато й пройшли, як ось перед ними криничка, а вода в ній чиста, як золото.

– Ох, – каже челядник, – хоч нап’юся, може, голод піддурю.

– Стривай, – мовив віщун, – я тобі наберу!

Сам вийняв з піхов меча та й увіткнув у криницю аж по руків’я. Вода так і зачервоніла.

– Бачиш, – каже віщун, – отаке б тобі було. Бо то ж середульшу королеву чарівниця над дорогою поставила, щоб нас, спраглих, потруїти. Та вже тепер по ній, мерщій ходімо далі!

Не далеко й одійшли, як бачать – такий гарний кущ рожі. Челядник думає: «Дай-но хоч квіток понюхаю, як ні їсти, ні пити». Коли віщун як підскочить до тих рож – так і постинав усі мечем – тільки з них кров приснула.

– Оце, бач, наймолодша королева, – каже віщун. – Вона нас мала пахощами потруїти, але тепер уже по ній, та й чарівниця, хоч би де вона була, може луснути від злості. А до нас вона вже не поткнеться!

– Ну, ми вже стільки лиха прийняли, – каже челядник, – що ніби й заслужили сонячного коня!

– Ми, може, и заслужили, – віщун йому, – та він ще не наш!

– Ой, а чого ж би то?..

– Постривай лишень! – мовить віщун.

Ледве сказав, коли це не знати звідки біжить проти нього мале хлопча з вуздечкою у руці. Як проз коня пробігало, задзвеніло вуздечкою – і вже віщун, замість на сонячному коні сидіти, лежить на голій землі, а те хлопча летить на сонячному коні далі.

– А не казав я тобі – кінь ще не наш? – мовив віщун.

– Гай-гай, – одказує зажурений челядник. – Але що ж то за хлопча?

І хто б його подумав, що воно отаке капосне? Ех, якби-то ти попався мені в руки! – аж кулаком услід посварився.

– Еге, не попадеться він тобі ніколи! – каже віщун. – Ось краще знаєш що? Вертай додому послухай моєї ради. А я тебе ще наздожену, як тільки сонячний кінь знов буде мій.

От розійшлися вони. Кинувся віщун услід за тим чарівником. Як став його доганяти, то вже йде за ним помалу, начебто він якийсь подорожній. Хлопча оглянулося и гукає на нього:

– А звідкіля ви, чоловіче добрий?

– З далекого краю, – одказав йому віщун.

– А куди йдете?

– Та шукатиму собі якоїсь служби.

– А коло коней вмієте ходити?

– Чом би не вмів, коли й сам мав коня.

Зраділо хлоп’я, от і став віщун у чарівника служити.

Приходять вони до чарівникового палацу. Віщун завів сонячного коня до стайні та и так його порав, мовби свого. А в чарівника тепер одне на думці: як би йому ще й красну княжну з моря дістати, коли вже сонячного коня має. І так облягли його ті думки, що хоч який там чарівник він був, а й не туди-то, хто в нього за служника... Звірився віщунові й з конем, і з усім на світі. А то якось покликав його до себе та и каже:

– Гей, слухай, хоч і добрий мені служник з тебе, а як не добудеш з-посеред моря княжну, що там у замку живе, – то тут тобі й смерть!

А той, бачте, замок поставлений на такій тополі – аж до неба, що до нього ані приступу. Тільки панові про те байдуже, нехай там собі служник як знає, аби швидше йому молоду здобув.

Узяв віщун човна, набрав дорогого краму, а надто стрічок, хусток та суконь, таких, що одна за другу краща. Порозвішував те добро на човні вгорі та й подався до замку, що на високій тополі серед моря. От помітила княжна той човен, то й послала свою служницю довідатися, чи то все на продаж.

– Аякже, на продаж, ще й на вибір, – каже віщун, – тільки хай княжна спуститься вниз, вибере собі до вподоби, а я дешево віддам.

От спустилась княжна в човен та як узялася перебирати чудові стрічки й хустки, до лиця собі вибираючи, то й не помітила, що човен прудко до берега мчить. Схаменулась, що час їй додому, аж бачить – не туди човен пливе. Вона тоді й каже:

– Знаю, кому ти мене везеш. Тільки ж коли ти добрий чоловік, то не зроби так, щоб я там зосталася. Одвези мене краще тому королеві, котрому взявся сонячного коня привести!

– А я, – каже віщун, – і сам так думаю, що там би тобі краще було. Так воно й станеться, як вивідаєш у чарівника, в чім його сила.

От погодились вони на цьому й радо пристали до берега. А чарівник уже там на них чекає. Як побачив княжну, то аж у долоні плеще, такий радий; а вона до нього так любо щебече. Отак щебетала, мов та ластівочка, поки аж він їй признався, що за його замком серед гір стоїть велике дерево, під тим деревом пасеться олень, у тому олені качка, а в тій качці золоте яйце.

– А в тому яйці, рибонько, вся моя сила, бо то моє серце. Тільки ж ти того нікому не кажи, то й буде нам он як добре жити! Літатимемо удвох на сонячному коні!

А княжні й на коні сонячному не хотілося з чарівником літати. Як заснув він, то пішла вона до віщуна та все й розказала. Тоді подався віщун у гори, застрелив оленя під великим деревом, вийняв з нього качку, а з качки яйце. Як випив те яйце – так одразу де й ділася чарівникова сила. Став той слабесенький, як маленьке дитя, бо вся його сила до віщуна перейшла. А віщун посадив княжну на сонячного коня та й повіз до короля.

От приїхали під темне королівство, аж там і той челядник віщунів, що не хотілося йому із світла в пітьму йти, та ще й боявся стати перед королем з такою ніякою звісткою. То тепер і він з ними поїхав. Як ударило ж од сонячного коня сяйво у темну країну, увесь люд так і вибіг їм назустріч. І сам король вилетів, мов на крилах, не знаючи, чи то йому сонячного коня оглядати, чи то на красну княжну дивуватись. Та й все було знову добре: віщун не тільки сонячного коня привів у темну країну, але й хорошу наречену молодому королеві. Скільки ж було тут вітань та скільки радощів! Віщуна люди на руках носили, хвалили – не нахвалились, дякували – не надякувались йому. Король віддавав йому півкоролівства. Але віщун не прийняв нічого.

– Буде з мене, – каже, – що є в мене хатка й моя книга. Що я в ній про тебе вичитав і що для тебе дістав, те й май. А на тому бувайте здорові та живіть щасливо!

Попрощався та й пішов.