Читати книгу - "Для тебе, Марина Кірносова"

Олена повільно йшла по вулиці й роздумувала про своє життя. День видався не дуже. Вранці дівчинка ледве піднялася в школу. А все тому, що напередодні ввечері читала цікаву книжку потайки під ковдрою з ліхтариком. За сніданком вона мало не заснула носом в тарілці з молочною кашею, за що отримала наганяй від старшого брата, обов'язком якого було відвести дівчинку в школу.

Школи Олени та Сашка, її брата, були поряд. Дівчинка навчалася в третьому класі, а хлопчик в одинадцятому класі гімназії. Спізнюватися він ніяк не хотів – вчителі були суворі. Ті, хто спізнилися, повинні були сидіти додатково цілий урок й вирішувати завдання, писати вправи, а ще залишалися чергувати в класі. На дворі стояла тепла весняна погода, усі чекали закінчення уроків, щоб влаштувати змагання з різноманітних спортивних ігор. Сашко добре грав у футбол і сподівався на сьогоднішню перемогу своєї команди проти гравців сусідньої школи. Хіба можна дати сестрі можливість затримати його вдома? «Нехай швидше доїдає свою кашу, черепаха лінива!» – обурювався він та сипав на голову дівчинки всякі невтішні прізвиська. Батько поспішав на роботу, у нього було відповідальна нарада, так що батьки підтримували Сашка. Який хороший хлопчик! Все встигає та завжди допомагає!

З дому Олена вийшла в поганому настрої. «Ну нічого, я ще пригадаю братові його поведінку», – розмислювала вона. Але що придумати, в голову не приходило. Замість цього, сніговою грудкою накручувалися думки, де і як він її ще образив. Біля шкільного двору згадалося все до маленького віку дівчинки, коли людина ще щось пам'ятає. Здавалося, цей невидимий сніжний шар став таким великим, що просто зіб'є Оленку з ніг і понесе із собою за кілометр звідси.

– З тобою все гаразд? – запитав стурбований Сашко. Вид сестри його лякав. Страхітливий і в той же час дуже пригнічений.

Сашко любив сестру і балував. Купував всяку смакоту, водив на атракціони в парк, відвідував з нею усі нові дитячі спектаклі. Але звичайно, як люблять робити старші, вважав своїм обов'язком і виховувати.

Олена теж любила брата. Але як іноді буває, якщо накотить раптом поганий настрій через накопичену втому, недосипання або просто низку дрібних неприємностей, і ось вже шукаєш, хто винен в цьому. І вже як починає працювати пам'ять, і все погане згадується. І немає пощади близьким людям. І що дивно, не подумаєш в цей момент, що сам був причиною багатьох неприємних життєвих ситуацій.

– Все в порядку... – буркнула Олена і побігла в школу.

Там вона налетіла на вчительку музики і мало не збила її з ніг. Папка вивалилася з рук вчительки і по підлозі розсипалися ноти.

– Вибачте... – промовила Олена, потуплюючи погляд, і кинулася збирати листи паперу.

Від своєї незграбності їй стало ще більше шкода себе і на очі мало не навернулися сльози. І це незважаючи на те, що добра вчителька зовсім не сварила дівчинку, а просто порадила бути уважніше і не бігати по коридорах.

У класі виявилося, що найкраща подружка Ксенія захворіла на вітрянку та її не буде цілих два тижні. «А я так хотіла їй поскаржитися, – думала Олена, – більше нікому... Ніхто мене не розуміє!». Дві сльози скотилися по щоках дівчинки.

– У тебе щось сталося? – поцікавився Артем, який сидів в сусідньому ряду.

– Відстань, – огризнулася дівчинка. І тут же почервоніла від сорому. «Ну ось, я вже грублю хорошій людині. Ось до чого поганий настрій доводить. А що з ним зробити? Як взяти себе в руки, коли така туга накотилася... » – так в сумних думках пройшов перший урок.

За шість уроків було отримано два зауваження в щоденник: «Забула підручник математики» і «Дивилася весь урок у вікно, рахуючи ворон». Звучало смішно, але на дереві поряд зі школою, ці пернаті насправді звили гнізда. Було цікаво дивитися вгору і спостерігати за їх життям.

Збиралася Олена наспіх вранці, а не ввечері, як вчила її сім'я. Ось і забула про книжку. «Все-таки треба іноді слухатися старших, хоч і нудні вони» – вирішила дівчинка.

Добре хоч з математики вона отримала дванадцятку, вирішувала завдання Олена легко. І з англійської мови найвищий бал у щоденнику. Може і не будуть ввечері батьки з братом довго обурюватися.

Після школи мати запропонувала відвідати новий книжковий магазин, що відкрився тиждень тому назад, недалеко від їхнього будинку. Це відразу ж підняло настрій дівчинки. По-перше, новенькі, що пахнуть друкарською фарбою книжки... Читати Олена дуже любила. А по-друге, хотілося погуляти, пройтися по вулиці, подумати про своє життя і просто посумувати. Десь вона прочитала, що прогулянка дуже допомагає впорядкувати хаос в голові та навести порядок в душі.

Дівчинка пройшла два квартали з мамою неспішним кроком, розглядаючи все навкруги. Її настрій потроху поліпшувався. На підвіконні одного з будинків сидів смішний рудий кіт, він дивився, як нахабні голуби прямо перед його вікном клювали кимось кинуті хлібні крихти і періодично тарабанив лапою по склу, ніби хотів прогнати їх.

На іншому боці вулиці маленька дівчинка років п'яти пускала мильні бульбашки, а її щеня намагався їх ловити, незграбно стрибаючи по тротуару. Одна мильна бульбашка полетіла далеко і лопнула прямо перед носом солідного чоловіка з портфелем, той розсміявся і серйозність зникла з його обличчя, змінившись спокійною усмішкою.

Проходячи третій квартал Олена побачила великий двоповерховий книжковий магазин. Він так і притягував до себе, дівчинка навіть прискорила крок.

– Куди поспішаєш? – засміялася мати. – До закриття ще далеко.

Біля магазину Олені почулося: «Іди швидше на другий поверх, направо, в самий кінець». Голос був незнайомий, тихий, але дуже чіткий і переконливий. Покрутивши головою і нікого, крім мами не побачивши, Олена, знизавши плечима від подиву, рішуче відчинила дверцята і зайшла. Відвідувачів було небагато. Дівчинка зраділа можливості спокійно побродити вздовж стелажів.

– Дитяча література на другому поверсі, – ласкаво посміхнулася продавщиця.

– Дякуємо. Матуся, я сама подивлюся.

Дівчинка піднялася наверх і довго ходила вздовж полиць, брала в руки видання з гарними обкладинками і читала анотації, гортала їх, розглядала ілюстрації. Дуже приємно тримати в руках нову книгу. Їй хотілося вже щось купити, але тут вона згадала слова, що чула перед входом. Дівчинка пішла в зазначеному напрямку. Нічого незвичайного там не було, і Олена вже збиралася розвернутися та придбати одну з переглянутих книг. Але тут вона побачила яскраве видання в твердій глянцевій палітурці з дивною назвою «Для тебе». На обкладинці була зображена відкрита книга, з якої фонтаном перламутрових бризок розходилися в різні боки промінчики. Дівчинка взяла книжку в руки і почула голос продавщиці:

– Відмінний вибір!

Жінка стояла прямо за нею. Від несподіванки дівчинка підстрибнула на місці.

– Бери цю книгу, не пошкодуєш.

– Добре, – чомусь покірно відразу погодилася Олена. Їй здавалося, що погляд співробітниці магазину пронизує її наскрізь та стало трохи моторошно. Хотілося швидше втекти звідти.

Вона пригорнула до себе книжку і побігла по сходах до каси.

– Приємного читання, юна леді, – касир простягнув дівчинці покупку у червоному фірмовому пакеті магазину.

– Щиро дякую, – посміхнулася дівчинка.

Так притискаючи пакет, вона швидким кроком попрямувала до будинку. Мати вирішила, що донька просто хоче швидше приступити до читання, тому, не пручаючись, також прискорила крок.

***

Тато і брат вже були вдома.

– Як справи в школі? – водночас запитали вони.

– Дуже добре, дві дванадцятки, готуємося до святкового ранку, я буду співати та розповідати вірш, Ксенія захворіла на вітрянку, влітку у нас буде шкільний табір, – все відразу швидко промовила Олена.

– Скільки інформації! – засміявся брат.

Вечір пройшов дуже мило. Батьки жартували, Сашко був дуже задоволений перемогою своєї команди, а Олена раділа покупці.

Після вечері, зробивши домашні завдання, почистивши зуби і прийнявши теплий душ, дівчинка показала силу волі, склавши спочатку портфель, а вже потім взяла в руки нову книжку. Вона залізла під теплу ковдру, вимкнула люстру і включила бра над ліжком, що давало м'яке тепле світло. Було дуже затишно і настрій був прекрасним.

Олена відкрила книгу і прочитала на першій сторінці:

«Ласкаво просимо в наш світ!»

Вона побачила зображення красивого лісу з величезними деревами та пишними кущами. Здавалося Олена вдихнула запах зелені.

Нижче фарби ставали більш тьмяними і дівчинка побачила напис:

"Допоможи нам!"

На другій сторінці знову зверху були чіткі слова, а внизу текст губився. Йшлося про порятунок якогось книжкового світу.

Решта листів були білі. «От молодець! Купила браковане видання!» – мало не заплакала дівчинка від образи. «Як я могла не відкрити книгу в магазині? Я ж завжди усе уважно переглядаю... » Вона згадала погляд продавщиці та їй стало не по собі... «Напевно, спеціально вона себе так вела, щоб я покупку швидше зробила та не відкривала книжку... Адже книги не підлягають поверненню в магазин. Більше ніхто при здоровому розумі це неподобство б не придбав!»

Дівчинка ще раз покрутила книгу в руках, погортала білі сторінки. Потім подивилася на зображення лісу.

– Допоможи нам! – хтось тихенько промовив.

– Хто це? – так само тихо запитала здивована дівчинка.

Тут вона побачила, що гілки дерев на книжковій ілюстрації злегка колишуться. Дівчинка нахилилась ближче до книжки і стала уважно розглядати малюнок.

– Я тут! – почула вона і побачила цятку, що рухається між деревами.

Поступово цятка становилася трохи більше та перетворилася на людину.

– Я махаю тобі рукою! – здавалося людина кричить, але голос доносився звідкись здалеку, так, що його було ледь чутно.

Вона наближалася ближче і, нарешті, можна було розгледіти хлопчика. На вигляд років 10, рудоволосого і з веснянками.

– Мої вітання! Мене звуть Поліглот, я багато мов знаю. Але друзі звуть мене просто Поль.

– А я Олена… – розгублено сказала здивована дівчинка.

– Я прийшов до тебе за допомогою ... Врятувати наш світ! Та не тільки наш, і у вас все буде по іншому, – квапливо заговорив хлопчик. – Треба поспішати!

– Почекай, я нічого не розумію... Розкажи докладніше! – від несподіванки Олена навіть не встигла злякатися. А ось цікавість її вже долала. Нічого собі! Таке тільки в казках буває!

– Я перенесу тебе сюди і все поясню!

– Почекай, я тільки одягну вуличне плаття та туфлі.

Дівчинка закрила книгу та пішла перевдягатися. Найскладніше було тихенько прокрастися по коридору, так, щоб її не помітили дорослі. Олена представила себе тихою мишкою. Готова до прогулянки, вона знову відкрила книгу на першій сторінці.

– Доторкнися до моєї долоні, – хлопчик простягнув свою руку.

Виконавши вказівку, дівчинка вмить опинилася поруч із ним. Кругом були величаві дерева, ніжна зелена травичка і великі кущі.

– А де моя кімната? – здивовано крутила головою Олена.

– Вона нікуди не дінеться. Я тебе легко поверну додому. У вас і секунди не пройде.

– А чому я?

– Чому ти тут? Просто ти була першою, хто взяв в руки цю книгу. На полиці магазину вона виявилася за допомогою моїх чарівних дій. Довелося звичайно ще й продавщицю загіпнотизувати... Не люблю таких методів, але зараз це було необхідно.

– От уже пощастило. Хоча, якщо подумати, я люблю пригоди.

– Не думай, що так все просто... Букви придумало людство... Власне і світи казок теж... Адже це лише фантазія. Тому тільки звичайна людина може допомогти запобігти неймовірному – втраті усіх букв різних мов. Масштаби величезні – зникнуть тексти, книги стануть порожні, а ми просто розчинимося у повітрі... Як би нас ніколи й не було. Ми – це жителі країни фантазій, про яких написали коли-небудь на папері або надрукували на комп'ютері. Звичайно, багатьох з нас ніхто і не знає. Колись придумані, ми просто живемо в цьому світі. І до недавніх подій досить щасливо.

– І що ж таке трапилося?

– Живе в нашому світі одна дівчина... Неука, так її звуть. Читати вона так і не навчилася, хоч їй вже двадцять років. А все тому, що до моторошності ледаща. Ходить в м'ятому одязі та з розпатланою зачіскою. І ось прийшла їй в голову ідея, щоб всі букви зникли. Вважає вона, що жити простіше стане, коли усі вчитися перестануть. А думка, що ми зникнемо тоді, їй здається смішною. У неї є компанія помічників – два брати Книгорвач і Книгознищувач. З ними ж – книжковий черв'ячок Гризучи. Вони його десь підібрали. Зараз він у них як домашня тваринка.

– Ну і як же вони можуть зробити так, щоб усі букви пропали?

– Не так-то це і просто. Але ми ж в чарівній країні... У нас є великий замок-бібліотека. Там ми зберігаємо літературу. Дуже багато книг! Але ще там знаходилися в невеликому ящику малюсінькі букви, які вирізані з дерева. Колись це придумав один письменник-початківець. У його романі, якщо знищити їх за допомогою чаклунства, зникнуть усі тексти в світі. Він же придумав і спеціальне заклинання для цього. Але тут можна не турбуватися, оскільки наша бібліотека будувалася вже набагато пізніше під начальством архітектора – чарівника Доброго. Він вчинив дуже мудро – володіючи магічними здібностями, зробив так, що побачити тексти, що несуть шкоду нашому світу, неможливо!

– А це теж хтось із письменників нафантазував? – перебила монолог Поля дівчинка.

– Ні. Бачиш, нас дійсно придумали. Але потім, коли людина вашого світу перестає писати про вигаданих персонажів, у нас вони не зникають, а продовжують жити своїм життям. Вже незалежно від своїх авторів.

– Як чудово! От би все письменники здивувалися!

– Сподіваюся, це залишиться в таємниці. Те, що ми пустили сюди тебе, це екстрений випадок. І ми дуже будемо вдячні, якщо допоможеш. Але, дозволь я продовжу.

– Вибач, що перебила, – Олена замовкла і уважно дивилася на Поля.

– Так ось, автор той свій твір так і не закінчив. А ось те, що він написав на папері, так і залишилося в нашому книжковому світі. І тепер Неука зі своєю компанією вкрали букви, але заклинання не знайшли. Все б добре, проте був маленький розділ в незакінченій книжці... У ньому було сказано, що знищити літери може той, хто володіє великою силою і захоче це зробити. Наші вороги будуть шукати всі можливі лазівки. Треба випередити їх...

– А я вам навіщо? – запитала Олена.

– У ящику була записка, що в разі небезпеки, допомогти зможе звичайна людина. З вашого світу. Треба вимовити слова «Букви і слова будуть на віка».

– О, так це просто! – Олена вдихнула побільше повітря, випрямила спину та тільки було хотіла старанно вимовити заклинання, як Поль продовжив:

– Але тільки слід дивитися на ці дерев'яні літери. Ось така протиотрута... Потім більше ніхто ніколи не зможе заподіяти їм і нам такої шкоди.

– А хто володіє такою силою, що може допомогти Неуці? – поцікавилася Оленка.

– О, в нашому світі таких дуже багато. Це може бути чарівник, казковий персонаж, просто якась сила природи, та хіба мало що... На жаль, автор залишив масу можливостей для цього, абсолютно не давши зрозуміти, що конкретно він має на увазі під цим в своїй книзі. Та й тепер, коли він її закинув на середині, ми цього ніколи не дізнаємося.

– Це все ускладнює, – розуміюче кивнула дівчинка. – Значить, у дорогу? Шукати цю дурну компанію? І відбирати літери?

Олена була готова до пригод. А про себе подумала, що брати участь в казці, ще цікавіше, ніж її читати.

– Дуже приємно мати справу зі сміливою дівчинкою. Але, перш за все в бібліотеку! Там моторошне безладдя після того, як вороги шукали книгу з потрібним заклинанням. Не можу ж я кинути місце, де працюю, в такому жахливому стані!!! Це не далеко.

***

Як виявилося, Олена потрапила з весни прямо в літо, місяць липень. Світ був надзвичайно красивим. Трава соковита і зелена, квіти настільки яскраві, що хотілося вдивлятися в глибину кольору кожного з них. Дерева махали Олені гілками в знак вітання. Піднявши очі, дівчинка побачила у небі птахів у вигляді книг, що спритно розмахували у повітрі своїми сторінками.

– Нормальні птиці тут теж є, – пролунав голос зліва.

Олена повернулася і побачила на гілці велику чорну ворону з блискучими очима-ґудзиками.

– Це наша буркотунья, – посміхнувся Поль.

– Зовсім я не буркотунья. Просто маю свою думку у всіх випадках. Дозвольте представитися, мадам Грета, – присіла в реверансі ворона.

– Дуже приємно, – стримуючи сміх, відповіла дівчинка. – А я Олена.

– Щось я вас раніше не зустрічала в цих краях. Звідки наш Поль привів цю чудову милу дівчинку?

– Я з іншого світу. З людського, де живуть письменники, які створили вас.

– Там де люди думають, що вони найголовніші? Фу, яка гидота! – скривилася ворона. – А у нас як опинилася?

– Мадам Грета буває не дуже то ввічлива і часто бурчить, – шепнув на вухо Олені хлопчик, – не ображайся на неї.

– Все в порядку, – так само тихо шепнула дівчинка, – вона мені подобається.

– Я прийшла врятувати букви та книги від загибелі. Злі Неука і брати Книгорвач та Книгознищувач хочуть з ними розправитися назавжди!

– Який жах! Яка новина! Треба швидше все розповісти. Я полетіла, до зустрічі! – Останні слова ворона сказала вже в повітрі.

– Не дуже-то ввічлива і брехуха. Але ми її любимо, – зніяковіло зауважив Поль. – Йдемо далі, скоро ти побачиш замок, де знаходиться найкраща і найбільш повна бібліотека в нашому світі.

Вони прискорили крок. Вдалині відкривався незвичайний вид. Прекрасний замок, невеликий, зовсім не такий, як будували в середні століття.

– Архітектор дуже хотів побудувати нашу бібліотеку особливою. Він влаштував конкурс на кращу ідею будівлі. Переміг хтось із місцевих підлітків, який любив читати про пригоди відважних лицарів і запропонував зробити його у вигляді середньовічного замку, – побачивши інтерес дівчинки, пояснив Поль.

Недалеко розташувалися різнокольорові будинки з червоними дахами, ліхтарі на довгих візерункових ніжках та вигнуті лавки, які ніби застили у танці. На вулиці весело гралися діти. Самі звичайні діти, як в світі Олени. У дівчинки одночасно з'явилася туга за рідною домівкою і бажання побігти до них, щоб познайомитися з людьми цього дивного світу.

– Так, ми живемо зазвичай, як і ви, – зауважив інтерес дівчинки Поль, – Тільки чарівництва у нас трохи більше. Але якщо ми не врятуємо літери, наше життя зміниться... Так що там наше, у вас теж все буде по-іншому, – строго зауважив хлопчик.

– Я розумію, нам не можна відволікатися, треба поспішати.

Через десять хвилин вони стояли у великих дверей з різьбленими візерунками і масивними круглими ручками.

***

– Сміливіше, йдемо, – Поль відкрив двері.

Всередині був страшний безлад, книги валялися на підлозі, підвіконнях і кріслах.

– Треба взятися за прибирання! – сказала Олена, побачивши, що хлопчик виглядав дуже засмученим.

– Але як? Тут три поверхи, на кожному по п'ять кімнат. І у всіх все перевернуто і перемішано. Адже книги зберігаються у строгому порядку... Тут важлива класифікація за тематикою, роком видання... Ми тут рік прибиратися будемо! – Поль ще більше посмутнів.

Тут дівчинка побачила на підвіконні маленького черв'ячка. Такого, які живуть в саду і нахабно гризуть хазяйські яблука.

– Дивись, тут черв'як!

– Ой, Гризучи! Що ти тут робиш? Ти ж все з'їси, до того, як ми встигнемо навести порядок у бібліотеці! – здивовано сказав Поль.

– Це Гризучи? Це ж звичайний черв'як. І ніяких книг він їсти не може.

– Я не дуже розбираюся в них, – почервонів від сорому хлопчик. – Так про нього говорили Книгорвач та Книгознищувач... Але вони самі мало що знають! Адже вчитися не хочуть! Треба його випустити в сад.

Гризучи посміхнувся Олені.

– Ніколи б не подумала, що колись скажу, що черв'ячки можуть бути дуже милими...

Потім вона ласкаво звернулася до Гризучи:

– Втік від цих шкідливих господарів, набридлі вони тобі!

– Черв’ячка звичайно кидати не можна... Ми його в саду випустимо. Нехай там собі їжу шукає, хоч на свіжому повітрі побуде. Йому сподобається. А ми з тобою зараз що-небудь придумаємо. У нас немає часу прибирати тут. Я звичайно не маю заклинання, щоб виправити цей безлад, але не стану заздалегідь турбуватися, – бадьоро сказав Поль. – Так, і не переживай, час, проведений тут, в твоєму світі не вважається. Хоч сто років тут знаходься, а у тебе вдома і секунди не пройде. Так що, відсутність твою ніхто не помітить.

– Це добре! Про це ти мені вже говорив. Тільки от їсти дуже хочеться після довгої прогулянки. А на голодний шлунок я думати не можу!

– Добре, ми спочатку поїмо. В саду біля замку ростуть яблука та груші. А ще у мене є це, – Поль витягнув з рюкзака хліб, печиво і термос, в якому опинився солодкий чорний чай із запашною м'ятою.

– Здорово! – Олена повеселішала. – Заодно випустимо Гризучи.

***

Задоволена дівчинка сиділа в саду під деревом і хрустіла красним соковитим яблуком. Гризучи теж виглядав щасливим. Олена була в захваті, адже хіба можна побачити емоції у звичайних черв'ячків з її світу?

Дівчинка підняла голову вгору і стала розглядати хмари. Вони були в формі птахів з довгими хвостами і чубчиком на голові.

– Як красиво, як в казці!

– По-перше, ти і є в казці. А по-друге, у вас теж є ці «чудеса», тільки треба їх помічати. Ти давно дивилася на хмари?

– Якось не згадаю, – посміхнулася дівчинка. – Ось, коли маленька була, любила спостерігати за ними.

– Краса кругом, її треба вміти бачити, – зауважив Поль. – А тепер нам пора назад в замок.

***

Ще раз оглянувши масштаби приміщення, дівчинка з надією в голосі запитала Поля:

– Може покличемо дітей, яких ми бачили? Я думаю, вони будуть раді допомогти розкласти книги.

– У замку дуже високі стелі, двадцять два рівня полиць. Без дорослих тут не обійтися. Треба кликати їх теж. По сходах-драбинах дітям лазити небезпечно.

Раптом пролунав знайомий голос.

– Який жах! Який бардак! – озирнувшись, діти побачили ворону Грету. Вона дивилася благально питальним поглядом в надії на додаткову порцію дивовижних новин.

– Тут встигли побувати Неука з компанією. Шукали, як можна знищити літери. Але ж ти можеш нам здорово допомогти! Злітай до людей і розкажи про те, що трапилося. Попроси їх прийти та навести порядок в нашій бібліотеці.

– О, я миттю!

Від гордості, що розпирає через покладену на неї важливу місію, ворона задерла вгору дзьоб, полетіла і вдарилася об одвірок. Хоч це було і не дуже красиво, діти тихенько розсміялися.

– Та ви взагалі без мене не впораєтеся! – самовдоволено заявила Грета, струснула пір'ям і полетіла.

Треба зауважити, що ворона не підвела, впоралася швидко. Вже через двадцять хвилин все поселення було в бібліотеці. Маленькі діти верещали і носилися навколо книг. Ті, хто старше, з серйозним виглядом розставляли книги на полиці. Дорослі прийшли з величезними драбинами та взялися за наведення порядку нагорі. Роботи було дуже багато, бо літературу потрібно було розставити в строгому порядку, згідно з тематикою і алфавітом.

Олена підняла з підлоги дуже товсту і важку книгу, яка складалася з пергаментних аркушів.

– Цей старовинний фоліант – наукове видання. Йому понад тисячу років, але далеко не все в ньому застаріло. Деякі знання актуальні й донині! – пояснив Поль.

– А там що? Такі яскраві красиві палітурки у книг! – захоплено помітила дівчинка.

– Це секція художньої літератури. А на цих нижніх полицях – дитячі книжки. Ось подивися, – Поль відкрив невелику яскраву книжечку.

– Картинка рухається, – здивувалася Олена, – як це можливо?

– Це наша талановита художниця Мультяша робить. Малюки в захваті! А тепер в дорогу. Думаю, Неука з друзями підуть до тих, хто володіє серйозними магічними здібностями і чарівною силою. Найближче знаходиться фея Зима. Вона може заморозити літери. Хоча, знаючи її характер, точно не буде цього робити. Але наші вороги з нею погано знайомі. Упевнений, вони вже біжать за її допомогою.

Взявши великий рюкзак з їжею і теплими накидками, Поль зі своєю новою знайомою відправився в дорогу.

***

Вони йшли по стежці, кожен думаючи про своє. Поль мріяв швидше знайти букви і повернутися в свій замок. Наближалося свято натхнення, яке жителі його села традиційно відзначали у першу неділю липня. Хлопчик брав активну участь в підготовці та проведенні цієї події. Він любив свою роботу, своє село та його людей. Вечорами грав в футбол з сусідськими хлопчаками. Днем вчив дітей і дорослих різним мовам. А ще допомагав у виборі книг в бібліотеці. У неї з'їжджалися з усіх кінців цього дивного світу!

Олена ж, навпаки, була рада пригодам. Іноді їй здавалося, що вона просто спить та бачить дивний незвичайний сон. Дівчинка милувалася природою та птахами-книгами, які розмахували сторінками-крилами. Вони піднімалися високо над деревами і кружляли в красивому танці, що нагадував вальс.

Діти йшли близько трьох годин. Поступово ставало холодно. Поль дістав в'язані накидки. Ще через хвилин тридцять, вони ступали по білому килиму і, сміючись, ловили сніжинки. Вдалині показався великий білий будинок з крижаних цеглин. Поль з Оленою прискорили крок.

***

Фея Зима сиділа в білосніжному м'якому кріслі та в'язала сніжинки. Її пишне світле волосся красивими локонами обрамляло бліде обличчя з великими синіми очима. Плаття теж було синім, а туфельки перламутровими. Пальці вправно миготіли та зі спиць злітали незвичайної краси візерунки. Жодна сніжинка не була схожа на іншу.

– Які вони чудові! – захоплювалася Оленка.

– Любі мої, – сказала Зима. – Я ні за що б не стала допомагати в злій справі. По-перше, я добра, хоч і холодна. А по-друге, я не змогла б після цього виконувати свою роботу. Адже сніжинки красивими бувають тільки від доброти. Ось подивіться: це сніжинка – любов, це – щастя, це – радість... А якщо я подумаю про погане, руки перестануть мене слухатися і мої візерунки будуть кривими та огидними. А я відсилаю свої творіння в різні кінці нашого світу.

– Дуже відповідальна робота, – з розумінням кивнув Поль.

– Я бачила фотографії сніжинок одного вченого, який знімав їх крупним планом. І коли він вимовляв красиві слова, сніжинки виходили чудові! А коли лаяв, вони були безформні, – пригадала Олена.

– Вашим людям весь час треба доказ тих простих речей, які багатьом в нашому світі й так зрозумілі, – зітхнув Поль.

– Ой, що це я все про себе та про сніжинки, – Зима схопилася з крісла. – Давайте я вас гарячим липовим чаєм напою з печивом. Замерзли мабуть зовсім. Дуже люблю я холод! Інакше працювати не можу. Але для гостей завжди щось тепле є, – фея посміхнулася.

Через п'ять хвилин на білосніжному круглому столі стояв великий порцеляновий сервіз, синій з морозними візерунками. На чашках красувалися сніговики, що посміхалися своїми ротиками з вугілля. Скатертина на столі була ажурною і дуже схожою на ті, що в'яже гачком бабуся Олени. На широкому блюді лежало печиво у вигляді круглих кульок, рясно посипаних цукровою пудрою. Дівчинці це нагадало сніжки, в які вона грає з друзями взимку.

– Ось ще пухнастими теплими пледами зігрійтеся, – Зима була дуже гостинною.

Незабаром дівчинку зморило в міцний сон, а Поль ще довго спілкувався з господинею будинку. Фея висловила припущення, що Неука з дурнями (так вона називала Книгознищувача та Книгорвача), швидше за все, пішли в сторону господині вогню – феї Іскорки, щоб спалити літери, тоді вони зникнуть назавжди.

– Вона живе не так вже далеко від сюди, але ми з нею не спілкуємося. Занадто вона гаряча. Так що йшли ви, напевно, в правильному напрямку... Виспіться гарненько і в путь.

***

Рано вранці, на світанку, Поль розбудив дівчинку.

– Прокидайся, нам треба йти. Якщо не наздоженемо Неуку, вона може спалити літери.

Дівчинка миттєво схопилася.

– Швидше! Я готова!

– Тільки поснідайте спочатку, стіл вже накритий. Вареників з ранку наліпила, – фея стояла з чайником в руках. Сьогодні вона була в довгій ажурній білій сукні, синіх туфельках і такого ж кольору капелюшку. Дівчинка дивилася на неї зачаровано. Зима здавалася їй надзвичайно привабливою, якоюсь особливою холодною красою.

– Велике спасибі! Мені дуже у вас сподобалося! – дякувала гостинній господині будинку дівчинка.

– Я завжди рада добрим гостям! Сподіваюся, на зворотному шляху ви знову до мене завітаєте, але вже з хорошими вістями! А ще, візьміть від мене цей клубок снігових ниток, – фея простягнула Полю свій дар. – Він чарівний. У разі необхідності, скажіть, що ви хочете з нього сплести. І не дивіться, що він маленький. Як я вже сказала, він непростий. З нього можна хоч на найбільшого в світі велетня светр зробити або величезний плед. Раптом вам знадобиться.

– Дякуємо за цей цінний подарунок, – Поль дбайливо поклав білосніжний клубок до себе в рюкзак.

Після смачного сніданку гості вийшли з будинку. Зима стояла на порозі та махала їм услід мереживною хусткою.

***

Йти довелося пару годин, коли поступово стало теплішати. Діти зняли накидки. Але ставало все гарячіше і пересуватися стало важче. Кругом була суха трава і висушені дерева. Поль дістав з рюкзака термометр. Він показував сорок градусів. Червона позначка повільно підвищувалася.

– Ми зараз розплавимося на сонці. Нам ще довго? – схоже тяга до пригод у Оленки закінчилася.

– Так, через п'ять хвилин за пагорбом з’явиться будинок Іскорки. Я вже якось був у неї в гостях. Вона вчасно не повернула цінну книгу в нашу бібліотеку.

– О, так ти з нею знайомий?! – здивувалася Олена.

-Так. Вона імпульсивна, запальна, але добра і розумна. Не віриться мені, що господиня вогню готова допомогти Неуці.

Наступні хвилин десять друзі йшли мовчки, поки не почули поблизу тупіт.

– Рада гостям, давайте підвезу, – пролунав дзвінкий веселий голос. Це була невисока тоненька дівчина з веснянками і рудим кучерявим волоссям. Вона сиділа верхи на верблюді, а поруч плентався ще один.

– Іскорка! Радий тебе бачити. Ми до тебе в гості по важливу справу! – вклонився Поль.

– Приємно прийняти у себе гостей, – мило посміхнулася дівчина. – Піднімайтеся швидше на мого верблюда. Ми повертаємося з прогулянки. Давайте приїдемо додому і все розкажете мені. Бачу, як ви знемагаєте від спеки. У мене є холодна кімната для гостей.

– Ти дуже люб'язна! – подякував Поль.

***

Через пару хвилин друзі сиділи в кімнаті з самим звичайним кондиціонером і пили прохолодний лимонад.

– Як у мене вдома, не знала, що вони у вас є, – дивувалася Олена.

– У нас є все, що і в вашому світі. І ще більше, – засміялася Іскорка. – А з чим ви до мене завітали? Книги я тепер завжди вчасно віддаю. І хто ця мила юна леді?

– Я Олена. Звичайна дівчинка.

– Дуже приємно, звичайна дівчинка Олена, – посміхнулася Іскорка. Характер у неї був легкий і схоже вона завжди готова була розсміятися. – А я звичайна фея, господиня вогню.

– Іскорка, ми по серйозній справі прийшли. Неука і брати Книгорвач з Книгознищувачем вкрали дерев'яні букви.

– Знаю-знаю. Були вони в мене. Стогнали, щоб я допомогла їм літери знищити. Тільки я не така дурна. Знаю, що ми всі тоді зникнемо. Тільки як не пояснювала їм наслідки, нічого вони не зрозуміли. Так і пішли далі.

– А куди вони направилися, не знаєш?

– Говорили вони щось про ниття і порожнечу.

– Болото Ниття! Там Нудьга живе. Та ще штучка ... Прийшла якось до нас на свято в село. І мало не зіпсувала його! Як почала всім настрій погіршувати стогонами та сльозами. Як все погано і сумно, в якому вона жахливому болоті живе і радості ніякої. Ми її більше не запрошуємо.

– А раптом їй дійсно погано? Не хотіла б я на болоті жити, – задумливо промовила дівчинка.

– Може і правда допомогти Нудьзі? – сказала Іскорка. – Тільки в мене їй ще гірше буде. Жару вона не любить. До себе я її не запрошу. А ось як йти від мене на північ, як тільки температура опуститься до двадцяти п'яти градусів вдень, буде прекрасне місце з красивою природою, горами і найчистішим прозорим озером. Там є порожній будиночок. Я зізнатися сама там іноді буваю. Дуже там гарна природа. Не те, що мої висохлі рослини. Якщо Нудьга захоче, нехай туди жити перебирається. Тільки якщо нити знову буде, гнів мій викликає. Тисячу блискавок на неї направлю. Характер у мене запальний.

– А я думаю, ви дуже добра, – посміхнулася Олена.

– Дякую, Іскорка, за теплий прийом. Нам вже час, – поспішав хлопчик.

– Мої верблюди підвезуть вас до лісу з болотом. Почекають і відправляться з вами в новий будинок Нудьги. Дорогу вони знають. Але в ліс їх не ведіть! Тварини там не виживають! А ось вам гарячий хліб в дорогу і пляшка води прохолодної.

– Дуже вдячні, – раптом хором вийшло у дітей.

***

Болото Ниття знаходилося у похмурому лісі. Тут не було чутно співу птахів.

Не стрибали білки. І в цілому стояла тужлива тиша, яка іноді кваканням жаб.

– Тут дуже сумно. Мені здається, я зараз заплачу, – поскаржилася Олена.

– Згоден. Тепер я розумію, чому у Нудьги такий стан. Не хотів би я тут жити.

Ми їй обов'язково допоможемо.

– Допоможете? Мені? – поруч пролунало ридання. Через дерева визирало перелякане опудало з зеленими брудним волоссям в обдертому платті, стоптаних до дірок черевиками і замурзаним обличчям.

– ААААА... Це потвора! Я таких на зображенні в книзі бачила, – дівчинка з жахом закричала і сховалася за спину Поля.

– Сама ти потвора! – опудало кинуло в дівчинку величезної жабою. Але на щастя, та потрапила в дерево та відскочила у бік. – Я молода жінка. Просто мені сумно і тоскно. Я живу сама в цьому жахливому місці. У мене навіть будинку нормального немає.

Опудало–потвора–звичайна жінка заревіла. Здавалося болото тільки й існує завдяки її сльозам. Дівчинці навіть стало шкода це дивне і страшне створення.

– Це Нудьга. Схоже, ти її сильно образила, – шепнув Поль на вухо Олені.

– Вибач, але вона жахлива.

– А ви мені правда допоможете? – схлипуючи, запитала Нудьга.

– Правда. Фея Іскорка готова дати тобі свій будинок в прекрасному мальовничому місці.

– Це де від спеки здохнеш? Ось вже спасибі! – Нудьга скривилася так, що стала виглядати ще більш страхітливо.

– Ні–ні, це прекрасний будиночок біля прозорого озера. А кругом гори і зелена трава. Там співають птахи і радіють життю тварини. А ще туди приїжджають жителі нашого світу, милуватися красою природи.

– Якщо це дійсно так, я дуже цього хочу!

– Здорово. Тільки допоможи нам. Тут були Неука з друзями?

– Були, нудили мені. Про літери говорили. Що треба втопити їх в болоті. Щось хотіли від мене. Тільки я в той час не в настрої була. Сиділа, ревіла, літр сліз пролила. Так вони мене і залишили. До речі, якихось пару букв втратили. Вони там валяються. – Нудьга махнула в бік рукою. – Що це за літери, я не знаю. Читати не вмію. Грамоті не навчена.

– Покажи нам їх, – зажадав Поль.

Нудьга повела їх углиб моторошного лісу. З'явився смердючий запах. Друзі побачили болото жовто–зеленого кольору.

– Я не хочу тут знаходиться. Тут погано. Підемо, – Олена потягнула Поля за рукав. – Там так сумно... Не хочу шукати ці літери. Хочу додому! Я втомилася. Дома затишно, сім'я, мама смачно готує... Мені все набридло! Поверни мене назад...

– Це болото так діє на тебе. Не здумай нити, а то застрягнеш тут назавжди. Я ж теж колись нормальною була. А колись пішла в цей ліс, думала сунички позбирати та випадково на це місце натрапила. Та вже вибратися не змогла. А ви моя надія. Я не дам вам тут залишитися. Ось ваші букви і бігом звідси. Ведіть мене в мій новий будинок!

Поль швидко схопив знахідку. Змив з літер бруд водою з пляшки і поклав в рюкзак.

– В дорогу! – скомандувала Нудьга.

– Почекай! Ми нікуди не відведемо тебе, поки не згадаєш, про що ще говорили наші вороги! – перепинив дорогу Нудьги хлопчик.

– Щось про інший ліс. Що не туди вони прийшли. Один з братів сказав, що краще літери відразу занурити в сон назавжди. Тоді ними ніхто не скористається, – роздратовано і швидко заговорила дівчина.

– Це все? Ти впевнена?

– Усе. Чесне слово. Я ж була не в тому душевному стані, щоб слухати чужі розмови.

– Ну що ж... Я здається розумію, що вони мали на увазі... Вперед!

Діти та Нудьга побігли до верблюдів. Ті слухняно стояли біля лісу і чекали.

Олена з Полем сіли на одного з них, а Нудьга на іншого.

– А ще я собі ім'я колишнє поверну. Звали мене Фіалкою. Вже цього ніхто не пам'ятає. Я була життєрадісною і працьовитою. Тепер–то я нити перестану і почну нове життя! – Нудьга–Фіалка заусміхалася і стала виглядати набагато привабливіше.

***

До вечора компанія прибула на місце. Всі були в захваті від краси природи.

Озеро настільки чисте і прозоре, що видно дно. Ніжна зелена трава і маленькі яскраві квіти. Кругом – величні гори. Над ними пухнасті хмари.

Недалеко від нового будинку Фіалки (тепер тільки так називали Нудьгу) було невелике село. Місцеві жителі відрізнялися життєлюбством, були завжди в гарному настрої та багато працювали. Це було хорошим стимулом для Фіалки ніколи більше не повертатися до колишнього життя. Незабаром вона забуде свої негаразди, заведе нових друзів та стане художницею. Її картини будуть настільки гарні, що за ними почнуть приїжджати з різних кінців цієї дивовижної чарівної країни.

***

Поль з Оленою відпустили розумних верблюдів, які самі могли знайти дорогу додому. Переночувавши в новому будинку Фіалки і смачно поснідавши, діти готувалися в подальший шлях.

– Куди ми прямуємо? – запитала Олена.

– З розмови з Фіалкою я зрозумів, що вони йдуть в Сонний ліс.

– Знову ліс? – Олена зіщулилась, з жахом згадавши пошук болота Ниття.

– Так. І, на жаль, знову не сильно радісний. Править там фея сновидінь. Всі, хто потрапляє туди, дуже хочуть прилягти, відпочити, закрити очі... І потім провалюються у вічний сон.

– А птахи, звірі?

– Сплять. Після того, як туди прийшла жити ця фея. Одне тільки приємно. Всі вони бачать дивовижні сни. Думаю, наші Неука з братами Книгорвачем та Книгознищувачем вирушили туди, щоб просити занурити букви в сон.

– А як літери можуть заснути? Вони ж не живі?

– Звичайно, так просто не можуть. А ось якщо фея сновидінь накладе на них своє заклинання, то ними вже ніхто не зможе скористатися.

– Тоді поспішаємо. А як нам уникнути сну? – розумно запитала дівчинка.

– Гарне питання. Я ось думаю, і наші вороги можуть заснути раніше того часу, коли знайдуть нинішню господиню лісу. Тоді буквам буде загрожувати небезпека тільки в тому випадку, якщо їх знайде фея і захоче використати свої чари в згубних діях. Те, що вона помітить літери – це точно. Господиня лісу знає про все, що відбувається на її території. Але я все ж думаю, вона досить кмітлива, щоб не завдавати шкоди всьому нашому світу, та й собі теж.

– І все–таки, як же ми? – знову поцікавилася Олена.

– Недалеко від цього лісу в дуплі старого дубу, якому вже більше двохсот років, живе сова Мудра. Вона ніколи не спить. Так, це можливо тільки в казковому світі. І це добре для нас. Я думаю, ця птиця нам допоможе. Вона розумна. Вночі читає. А днем приймає всіх, хто приходить до неї за порадою з різних питань. В основному, це жителі сусідніх лісів, полів, лугів. На цю сову чари сну подіяти не можуть.

Попросимо її відправитися на розвідку в цей моторошний ліс.

– Дуже добре, тоді в путь!

– Жителі села підготували для нас двох витривалих конячок. Скачуть вони швидко і легко.

Олена і Поль швидко зібралися. Фіалка підготувала їм в дорогу фрукти, тепер уже зі свого саду. Поруч з її новим будинком росли груші, яблуні, абрикоси і персики. Місцевий пекар спік смачний хліб з насінням соняшника і кунжутом.

Коні виявилися стрункими гнідими красунями. З розумними очима і пухнастими гривами із золотим відтінком. Жасмин і Беатрис, так звали конячок, схоже, були раді допомогти.

Олена ніяк не могла звикнути до того, що в цьому фантазійному світі говорити людською мовою можуть не всі тварини і птахи. Але Поль все повторював, що цим даром вони були наділені в залежності від побажання авторів, які писали про них історії. І найголовніше, що підкреслював хлопчик, їх мудрість не залежить від вміння володіти мовою людей. Адже є й ті, кого називають дурними базіками.

– Дивись в першу чергу на вчинки, а не оцінюй за словами, – говорив Поль дівчинці.

– Згодна, цієї мудрості й у нас слід дотримуватися, – кивала Олена.

Вона ласкаво погладила блискучу гриву Жасмин і дала обом конячкам по соковитому яблуку.

– Ви просто чудові! Ніколи не зустрічала таких красунь.

Коні вдячно закивали мордочками.

Поль і Олена вирушили далі.

***

Дівчинка дуже швидко навчилася скакати на коні. Її везла Жасмин. Вона намагалася бути акуратною, щоб не наскочити на купини і не трясти зайвий раз дівчинку. Конячки були дуже добрими і чуйними.

Шлях до лісу лежав між мальовничими полями соняшників, а потім через зелений луг. Останній був усипаний кульбабами, дзвіночками, дикими фіалками і конюшиною. Метелики пурхали з квітки на квітку. На небі пливли білі хмари, які іноді закривали яскраве сонце. Дув легкий вітерець. Дорога зовсім не була стомлюючою, а навпаки, заряджала енергією. Природа ніби ділилася своїми силами і життєлюбством.

Через деякий час Поль з Оленою стали під'їжджати до діброви. Біля одного, неправдоподібно великого дерева юрмилися три їжака, п'ять білок, і, незважаючи на дивне сусідство, заєць з лисицею. Під'їхавши ближче, друзі почули суперечку.

– Я прийшов сюди перший! Просто бігав шукати яблуко, яке випало з мого кошика. – Заєць показував оточуючим кошик, що продірявився внизу, і велике соковите жовте яблуко з червоним боком.

– У нас дуже термінове питання! – обурилися їжаки.

– Нас п'ятеро, нас більше, і ми повинні зайти першими! – намагалися знайти хоч якийсь аргумент білки.

– Я взагалі–то записана на цей час, – лисиця з незворушним виглядом махнула рудим пухнастим хвостом. Але по її очах було видно, що вона бреше.

Всі були настільки захоплені суперечкою, що ніхто не звернув спочатку увагу на нових відвідувачів сови Мудрої. Поль з Оленою швидко злізли з коней. Дівчинка завмерла на місці, звірі нагадували їй мультяшних персонажів і було досить захоплююче спостерігати за ними. Але хлопчик з силою потягнув її за руку, і вони забралися в дупло.

– Яке нахабство, зовсім без черги, – почулося їм навздогін ззовні. Але було вже пізно, двері зачинилися, а лісові мешканці продовжили сваритися.

– Нахабство – це те, що ви без стуку! – гордовито сказала велика сіра сова в окулярах з круглими скельцями, сидячи в затишному кріслі–гойдалці. Поруч стояв невеликий журнальний столик на вигнутих ніжках. Він був завалений книгами. З краю ледве поміщалася велика порцелянова чашка.

– Як це можливо?! – від подиву непристойно голосно сказала дівчинка. – Як?!

Як все це може поміститися в дуплі?

Олена з цікавістю розглядала будинок сови.

– Можна було б для початку привітатися. Сучасна молодь зовсім не знайома з хорошими манерами, – сова втомлено зітхнула.

– Мудра, вибач, у нас дуже серйозна справа. Вона стосується всіх жителів нашого світу і не тільки!

– І що це за проблема? – пташка зацікавлено нахилилась вперед.

– Неука з братами Книгорвачем і Книгознищувачем надумали позбавитися літер. Тоді ми всі зникнемо!

– Я читала про це в свіжій газеті «Чарівні новини», яку мені сорока на хвості принесла. Десь тут... – сова стала ритися на столику, перевертаючи книги. – Та ось же вона! Тут все і написано, дивіться. – Вона простягла газету Полю.

«Надзвичайно сміливе розслідування ворони Грети! Наближається катастрофа!» – говорила назва статті. Далі було викладено все те, що дізналася нахабна ворона з вуст Поля.

– От уже смілива! Нічого вона не розслідувала! Це ми їй все розповіли! – дівчинка так розхвилювалася від обурення, що на щоках виступив рум'янець.

– А ви, напевно, Поль і Олена? Тут про вас написано.

– Так. Я радий, що вам все відомо, Мудра, – Поль вклонився сові. – Ми в скруті.

Поки нашим ворогам не вдалося знищити букви, але не можна зволікати. Ми не знаємо точно, куди вони попрямували зараз. Хоч раніше у нас і виходило йти по їхніх слідах. Радує, що їм відмовляли в допомозі. Але ось тепер ми в замішанні.

Швидше за все, вони могли податися за допомогою до феї сновидінь.

– Ви маєте рацію, і не маєте водночас, – промовила сова. – Вони прийшли до мене.

– Так ви все знаєте не тільки з газети? – здивувався Поль.

– Так. Хоча спочатку я прочитала новинну колонку. А потім прийшли вони.

Хотіли скористатися мною, знаючи, що чари феї сновидінь на мене не діють.

Переконували, яке це буде щастя, якщо всі тексти зникнуть. Що я зможу відпочити від читання. Потім подурнішаю і мене не будуть діставати звірі та люди, що приходять з різних питань. Плели всілякі дурниці. Я намагалася їх переконати в тому, що ми всі зникнемо, ніби нас та світу нашого і не було. Але вони були не згодні. Неука з братами пішли. Мені дуже соромно, що я не змогла їх переконати одуматися. Мого розуму і мудрості не вистачило. Звичайно, я готова допомогти. Я злітаю до феї сновидінь і все дізнаюся. Може наші вороги знайшли спосіб дістатися до неї. Мені знадобитися не більше години. Розташовуйтеся як найдорожчі гості.

Пригощайтеся печивом, що на полиці біля плити. Сама пекла вранці. З журналу «Рецепти для ласунів». Поруч же і чай є. Збір лугових квітів. Смачно і корисно.

Сова зняла окуляри. Взяла табличку з написом «Прийом закінчено» і пішла до дверей.

– А окуляри? – запитала Оленка.

– А... Це людське око... Деякі дурні відвідувачі вважають, що в них я розумніша. Бачу я добре, – усміхнулася сова й вилетіла з дупла.

Ззовні почулося обурення. Але сова швидко відповіла на всі питання. Зайцю порадила їсти моркву з маслом, щоб краще засвоювалися вітаміни. Білкам підказала, як спекти грибний пиріг. Допомогла вирішити суперечку їжаків щодо кількості голок на них. Сова пояснила, що їх близько двох тисяч. Жоден з присутніх їжаків не вгадав вірної відповіді та помилявся, отже переможця не було. Лисиці сова порадила відвар з трав, який корисний для блискучої вовни. Адже наближався лісовий конкурс краси, в якому руда лисичка мріяла здобути перемогу.

Поступово звуки зникли, всі розійшлися.

Діти заварили запашний чай. Печиво було дивовижно смачним. Поль спустився вниз і передав кілька конячкам. Вони радісно закивали головами і видали в подяку веселе іржання.

***

Сова повернулася рівно через годину. Вона виглядала задоволеною.

– Фея сновидінь нічого не знає. Ніякої Неуки з друзями у неї не було. Напевно, побоялися заснути.

– Вони виявилися розумнішими, ніж ми думали, – зітхнув Поль.

– Мудра, чому ти радієш? Адже ми не знаємо, куди йти далі, – здивувалася дівчинка.

– А радію я тому, як новина про можливе зникнення нашого світу вплинула на фею! Ні за що не повірите та не вгадаєте! – сова підстрибувала і плескала крилами від захвату.

– Вона, що, вирішила всіх розбудити в своєму лісі? – запитала Олена.

– Ну ось... Як ти здогадалася?! – сова різко перестала стрибати. – Так. Це правда. Вона подумала, що не хоче бути на стороні зла. І виглядати в такому ж негативному світлі, як Неука. Фея вирішила повернути лісу звичайне життя. А щоб направити свій дар в корисне русло, я їй порадила відкрити санаторій для всіх, хто дуже втомився і кому необхідний якісний сон з красивими сновидіннями. Це вже фея вміє влаштувати. Вона була дуже щаслива, коли я збиралася додому. Сказала, що тепер про неї заговорять жителі нашого світу як про велику розумницю і прекрасну чарівницю.

– Це ти справжня чарівниця! Наймудріша! – дівчинка була в захваті від новини.

Вона дуже раділа додатку в цьому світі добрих вчинків і звільненню бранців сонного лісу.

– Це чудова новина! Щиро дякуємо, Мудра, – Поль вклонився птиці.

На мить здалося, що її красиве оперення злегка почервоніло від збентеження.

Сова скромно опустила круглі очі. Але через пару секунд її погляд був серйозний і спрямований на дітей.

– Вам не можна втрачати ні хвилини. Я правда не знаю точно, куди могли податися Неука з компанією. Але думаю, вони йдуть до Чудовиська Чудного, що живе за сонним лісом. Насправді, ніяке це не страшне чудовисько. Це звичайний лісник. Раніше він жив у лісі, що захопила фея сновидінь. Йому вдалося втекти. Але йти далеко він не хотів, занадто вже любив свою роботу, тварин і птахів, дерева, що знаходяться в лісі. Страшна новина, що все занурилося в сон, подіяла на нього дуже плачевно. Він трохи впав у божевілля. Перестав стежити за собою. Ходить в лахмітті. Від цього і прізвисько його – Чудовисько Чудний. Він все читає старі книги.

Шукає, як побороти фею сновидінь. А допомагають йому білки–сестрички – Суничка та Черничка. Вони теж дивом встигли втекти з сонного царства. Але там залишилися спати їхні батьки і молодший брат Брусничок. Ось і носять вони звідусіль книжки вчені та чарівні до лісника. Та й я, зізнаюся, раніше все шукала в літературі, як повернути лісу його енергію життя. Ось тому я так і рада, що все вирішилося. Мені ж теж тоскно було жити з таким сонним містом по сусідству. А тепер, ви можете відправитися з хорошою новиною до лісника і білочок. А якщо пощастить, ще й Неуку доженете. Вона може вирішити, що Чудовисько захоче їм допомогти.

– Дякуємо, Мудра! – Поль втретє за день вклонився сові.

Діти попрямували на своїх конях до лісника.

***

Будиночок Чудовиська Чудного виглядав гнітюче. Похилена руїна, за якої ніхто не дивиться. Поль постукав у двері.

– Хто там? – відповіли хрипким голосом.

– Ми з гарною новиною. Ліс та його мешканці звільнені від вічного сну, – відповів Поль.

Двері різко відчинилися. З’явився високий чоловік, в старому порваному одязі.

Волосся його було скуйовджене. Очі – червоні, як у того, хто багато часу провів без сну.

– Хто ви?! І чи правду говорите?! – з надією запитав лісник.

– Я Поль, працівник бібліотеки, з якої недавно Неука і брати Книгорвач та Книгознищувач вкрали літери. А це Олена. Дівчинка з реального світу. Ми чесні перед вами. Ліс прокинувся від сну. Він сповнений життя та енергії. Чи готовий ти повернутися в нього? І допомагати йому далі?

– Чи готовий я?! – очі людини засвітилися. – Я мріяв про це довгі місяці!

Суниця, Черничка, йдіть швидше сюди!

З темного кута вийшли дві рудих білки. Вони виглядали втомленими. Їх хвостики були облізлими, а шерстка бляклою.

– Друзі мої! Ваша сім'я врятована! Ліс врятований!

Черничка і Суничка на секунду завмерли, немов не вірячи цим словам. Ніби їх колишній лісник зовсім збожеволів. Але побачивши перед собою цілком пристойних дітей, яким можна довіряти, вони стали стрибати, а в їх очах Поль з Оленою побачили слізки радості й щастя.

– Біжіть до своїх рідних! А я скоро прийду до вас. І ми знову будемо жити дружно як раніше!

Білочки жваво вискочили з будиночка і помчали в бік лісу.

– Дякую вам, мої дорогі! Як це відбулося? Розкажіть мені все! Що сталося з феєю сновидінь? – господар закидав гостей питаннями.

Після розповіді про останні події, Поль став розпитувати лісника, чи не приходила до нього Неука зі своїми друзями.

– Приходили вони. Вимагали, щоб я знайшов в своїх книгах, як розправитися з буквами. Тільки я пояснив, що на сторону зла не стану. Адже нашкодиш іншим – нашкодиш собі. Я за те, щоб всі жили мирно. Вже не знаю, що трапиться, якщо ці букви знищити. Але відразу зрозумів – не до добра це.

– Ми всі зникнемо, ось що буде, – сказав хлопчик.

– Який жах! А Неука не розуміє цього, так? – запитав лісник.

– Ні. Вона думає, що жити легше буде, що просто зайві знання зникнуть. Але ж не буває нічого зайвого.

– Це точно, – згідно закивав хазяїн. – Але я все–таки можу допомогти в цій справі. Багато з тих, хто бачить мене, думають, що я не в своєму розумі. Навіть прізвисько мені дали Чудовисько Чудний. Та ви й самі знаєте, напевно... Ви вже вибачте, це від горя я так виглядаю. Але я чесно обіцяю, що з цієї хвилини все зміниться! Так ось, думаючи, що я мало що розумію, вони при мені радилися, куди тримати шлях далі.

– Куди?! – з нетерпінням, голосно і хором запитали Поль з Оленою.

– Вони йдуть до сумного дроворуба просити розрубати літери на друзки. Неука показувала своїм друзям, що він живе в тій стороні, – махнув рукою лісник. – Казала, йти десь близько трьох годин.

– А чому він сумний? – запитала Олена.

– Ми на конях, значить, доберемося набагато швидше! Ні, ми наздоженемо їх ще в дорозі, – перебив дівчинку Поль і радісно застрибав, а Жасмин з Беатрис дружно закивали головами і стали бити копитами по землі.

– Навряд чи, пішли вони давно. Вже, швидше за все, на місці або підходять. Я підслухав історію про дроворуба. Як я зрозумів з промови Неуки, живе він у французькому селі, на вигляд звичайнісінькому. Ніякого чарівництва там зовсім немає. Там все добре, щасливі працьовиті мешканці, красиві добротні будинки, веселі здорові діти. Тільки дроворуб сумує, тому що ще не знайшов свою любов, живе один. Автор роману планував знайти йому прекрасну дружину. Потім захворів і вирішив продовжити писати свій твір пізніше. Банальна ситуація, але оскільки автор пам'ятає про своє рішення і періодично вставляє пару нових речень в текст, життя дроворуба залежить від нього. Ось і виходить, що чекає він дуже довго. Ось якби

письменник закинув свою працю або хоч якось закінчив її, це дало б можливість жителям села жити своїм життям. Так вже виходить в нашому книжковому світі.

Неука думає, що дроворуб обурився на автора роману і цю злобу зжене на буквах.

Сумніваюся, що це так. Схоже, ця дурна зла дама вже не знає сама, що робити далі, просто хапається за будь–яку ідею.

– А Неука непогано підготувалася... Про все довідалася заздалегідь. Видно відчувала, що не всі їй допомагати будуть. Стільки різних варіантів для знищення букв підготувала! – Поль спохмурнів.

– Шкода дроворуба, – жахнулася Оленка. – Яка це відповідальність – бути письменником. Адже через тебе можуть постраждати невинні створіння!

– І навпаки, їм можна дати життя. Все ж таки, я, наприклад, дуже радий своїй появі, – зазначив Поль.

– А як ти з'явився? – поцікавилася дівчинка.

– В дорозі я тобі все розповім. Не будемо втрачати час.

Діти подякували ліснику.

– Та що ви! Це я вам повинен сказати величезне спасибі! Тепер я щасливий, що можу повернутися до колишнього життя. Та що там я! Весь ліс врятований! – щиро радів у відповідь господар похиленого будиночка.

***

– Так ось... Народився я у родині вчителів у звичайному місті. Великому, більше мільйона чоловік. Мама викладає хімію, а тато – фізику. Він навіть був нагороджений титулом вчитель року. Я ж з дитинства любив вчити мови. Слухав казки різних народів в оригіналі та дивився мультфільми з фільмами на іноземних мовах. Потім мене відправляли на різні курси. Крім того, я завжди багато читав. У наше місто привозять літературу з різних країн. Так я став поліглотом в юному віці.

Ну і ще вундеркіндом. Так ось, за задумом письменника, моєї місією було врятувати місто від злого чарівника, який хотів знищити всі технології та поневолити нас. Як ти розумієш, мене придумав дитячий письменник. Я, так би мовити, вийшов з казки.

І ось, відправив мене автор цього твору в старовинну бібліотеку, що знаходиться далеко від місця, де я жив. І знала про неї лише одна літня людина в нашому місті.

Це був наш сусід Атлас Альманахович, з квартири поверхом вище. Йому виповнилося на момент подій сто два роки. Він дав мені чарівну карту. І ось так я опинився в бібліотеці–замку, який ти бачила. Звичайно ж, я знайшов потрібне заклинання і врятував наше місто. А потім, мені дуже захотілося залишитися працювати в цій бібліотеці. Батьки прийняли моє рішення, хоч я ще й не закінчив школу. Я вчуся самостійно і приїжджаю раз на рік здавати іспити з усіх предметів.

Поки у мене все чудово виходить. Ось моя історія. От би здивувався цей дитячий письменник, якби дізнався, що після того, як закінчилася його казка і я став жити своїм життям, я буду рятувати ще й весь книжковий світ. Чудеса долі.

– Як захоплююче! І ти вчився раніше в звичайній школі, як я? – запитала Олена.

– Звичайно.

– А комп'ютери і мобільні телефони у вас є?

– І планшети, і зрозуміло Інтернет, – засміявся Поль. – У нас в місті приблизно ваш час. Тільки у нас зараз літо, а у вас весна.

– І ти це все залишив? Всі технології? І пішов працювати в бібліотеку? – дивувалася дівчинка.

– Ну, це ж незвичайна бібліотека. У вас такої немає. І до того ж, я буваю в місті та користуюся усіма його перевагами. Так що можливостей у мене побільше.

– Це точно. А в місті з якої–небудь фантастичної повісті ти не бував? Де, наприклад, можна переміщатися в часі або є телепортація, і можна в одну мить опинитися в іншому кінці країни. Або, хоча б там дивовижний транспорт. А може незвичайні будинки? – з надією запитала Оленка.

– Ні. Ще не було в мене такої можливості. Звичайно, в нашому світі переплелися різні часи: минуле, сьогодення і майбутнє. А також є казкові та цілком звичайні місця. Деяким дозволено вільне пересування. А комусь ні в якому разі.

Інакше порушиться баланс. Не завжди можна змішувати художню і документальну літературу, казкову і реалістичну, фантастичну та історичні праці.

– А я б із задоволенням побувала б у якомусь фантастичному місті з далекого майбутнього. Це так цікаво! – мрійливо промовила дівчинка.

Так, за розмовами, час пролетів дуже швидко. Друзі під'їхали до живописного села на березі широкої річки, що потопає в зелені, поруч з лісом. Воно виглядало дещо старомодно. Виявилося, це відоме туристичне місце, тому село не змінювало свій вигляд протягом трьох століть. Місцеві жителі намагалися вести спосіб життя своїх предків, що приваблювало сюди багато людей з різних міст і, навіть, інших країн. Звичайно ж, вони користувалися сучасною технікою, але ретельно приховували її від сторонніх очей.

Місцевість була дуже красивою. Будинки з дерев'яними балками і червоною черепицею оповиті плющем і трояндами. Доглянуті сади, безліч найрізноманітніших квітів. Витончені вулиці манили пройти неквапливою ходою, відчуваючи смак життя.

***

Жителі були дуже привітні. Вони любили гостей і зустріли Поля з Оленою з великою теплотою. В нагоді сталося знання хлопчиком французької мови. Дівчинка нічого не розуміла, але Поль їй все перекладав.

Будинок дроворуба розташовувався біля річки. Джозеф, так його звали, сидів на березі та ловив рибу.

– Добрий день, – привітався Поль.

– Здрастуйте, – повернувся до них Джозеф. Погляд його був сумний, але добрий.

– Ми шукаємо Неуку та її друзів – братів Книгознищувача і Книгорвача. Вони можуть знищити наш світ, – почав пояснювати Поль.

– Так, були тут такі. Причому пройшли село наше непомітно, ніхто крім мене їх не бачив і з ними не спілкувався. Ох, не сподобалася мені ця компанія. Злі та дурні, невиховані. Хотіли, щоб я якісь букви розрубав сокирою. Сказали, що я повинен помститися авторові, який про мене роман ніяк не допише. Прогнав я їх і наказав в нашому селі не з'являтися. Так вони і пішли ні з чим. Чув я, вони щось про океан говорили. Щось про останню надію. А як ви впораєтеся з ними? Вони дорослі, а ви діти. І що це за літери були? – поцікавився дроворуб.

Поль все докладно розповів.

– Дівчинка з реального світу! Подумати тільки! – дивувався Джозеф. – А ви кому–то в нашому селі говорили, хто ви?

– Так, старійшині, коли прибули. Всі вже, напевно, про нас знають. Ми отримали від старійшини запрошення на свято середини літа. Але, на жаль, нам треба поспішати.

– Що ви! Останьтесь! Буде весело! Ми влаштовуємо справжній банкет з танцями і музикою. Дітворі влаштовуємо змагання спортивні. Крім того, вам треба підкріпитися. І до того ж, куди ви поїдете на ніч? Якщо до океану, про який говорили ці неприємні люди, що були у мене, то це далеко. Декілька днів. Вони теж десь, напевно, залишаться ночувати. Може навіть в цьому лісі, – Джозеф махнув рукою. – Та й коні ваші втомилися. Їх треба напоїти і дати можливість поспати. У нас, до речі, прекрасна стайня. Їм сподобається. А завтра на світанку вирушите в дорогу. Ви на конях, значить, точно доженете Неуку з її компанією. Вони виглядали втомленими і ледве пленталися.

– Треба залишитися, – смикнула за рукав Поля Олена, коли дізналася, про що мова, – я дуже втомилася і хочу їсти. Та й поспати треба, інакше впаду з коня в дорозі.

– Ну що ж, спасибі велике за запрошення. Ми залишаємося, – посміхнувся хлопчик.

***

Вони швидко перезнайомилися з усіма жителями. Їх посадили поруч зі старійшиною села. Але залишалося багато порожніх столів, розставлених по колу в зоні проведення свята.

– Ми чекаємо гостей. Запрошуємо щороку жителів сусідніх сіл, міст, приїжджають люди і з інших країн. У нас дуже весело і ми гостинні, – пояснив старійшина. – До того ж, у нас дуже красиво, романтично і ми намагаємося зберегти цей старовинний колорит довгі роки.

– У вас дуже добре це виходить, – щиро промовив Поль.

– А ваше ім'я французьке і вимова прекрасна, ви з наших країв? – поцікавився сусід по столу навпроти, високий чоловік з густою шевелюрою рудого волосся і добродушним обличчям. До нього часто підбігали двоє таких же рудих бешкетників, його діти, коли не могли щось поділити.

– Ні. Взагалі–то це моє прізвисько, яке стало мені згодом ім'ям. Від слова «поліглот». Я знаю багато мов. І ім'я Поль мені подобається.

Незабаром приїхали гості. Всі були в захваті від чудового свята. Місцеві діти змагалися в швидкості, спритності. Деякі з них читали свої вірші. Хтось співав, а хтось танцював.

– Які вони талановиті! – захоплювалися Поль з Оленою.

Потім свої таланти показували дорослі, причому запрошували на просту дерев'яну сцену, прикрашену трояндами, і гостей, що приїхали. Атмосфера була настільки невимушеною і душевною, що ніхто не соромився. Після виступу усіх бажаючих почалися танці.

Було дуже весело. Сільські гуляння надали Полю і Олені сил. Вони відволіклися від погоні та вдосталь насолодилися святом.

***

На сніданок друзям запропонували бутерброди з шинкою і сиром камамбер, а також смачні свіжоспечені круасани та тости з джемом. Коней теж добре нагодували.

Вони добре відпочили та були готовими рухатися далі.

***

Дорога до океану була довгою. Доводилося зупинятися в містах і селах. Поль з Оленою наполегливо рухалися до мети. Було складно, коні втомлювалися.

Одна з ночей застала Поля і Олену в дорозі. Довелося розташуватися під відкритим небом, адже рухатися в темряві важко та й відпочивати необхідно. У хлопчика в рюкзаку були легкі теплі накидки. Незважаючи на те, що вони були тонкі, щоб не займати багато місця і з ними можна було подорожувати, вони були досить міцні та захищали від холоду, вітру й вологи. Їх постелили на траву. Поль з Оленою лежали і дивилися на зірки.

– А знаєш, які у мене є рідкісні книги в замку? Це і глиняні таблички, і записи на папірусі. І, навіть, текст, який висічений на камінні, – розповідав хлопчик.

– Здорово! Зате паперові книги найзручніші. А тепер ще й електронні з'явилися.

– Це дуже добре, що у багатьох є доступ до знань. Але я все–таки люблю звичайні книжки. Тримати їх в руках, перегортати сторінки. І очі від них не втомлюються. Хоча, коли приїжджаю додому, читаю ще на комп'ютері та планшеті.

– А як ти сам справляєшся з роботою в такій великій бібліотеці? – поцікавилася Оленка.

– Працюю я не один. Адже я всього лише помічник. Головний в нашій бібліотеці – академік Ерудит. Є ще один помічник. Зараз Ерудит з ним в тривалому відрядженні. Поїхали на конференцію, яку влаштовують вчені та винахідники, які вийшли з науково–фантастичної літератури. Наступного разу академік обіцяв взяти мене з собою. У мене багато обов'язків. Я повинен знати, що де знаходиться, стежити за порядком, видавати і підбирати необхідні книги. До нас, між іншим, багато вчених приїжджає з різних кінців світу. Я ще і в ролі перекладача виступаю. У вільний час, вчу дітей і дорослих різним мовам. А, якщо виникне непередбачена ситуація, як зараз, треба зуміти взяти на себе відповідальність та відреагувати.

– А ти знаєш усі мови світу?

– Звичайно, ні, – посміхнувся Поль. – Мов в світі від 2500 до 7000. Точне число ніхто не говорить, оскільки серед вчених ще ведуться суперечки, що вважати мовою, а що діалектом.

– А що таке діалект?

– Це різновид будь–якої мови. А ти знаєш яка найдавніша буква?

– Може «А»? Вона в багатьох словах зустрічається, – припустила Олена.

– А от і не вгадала. Це буква «О». Вона з'явилася ще в фінікійському алфавіті більше 3000 років тому і з тих пір не змінила свій вигляд. До речі він дав початок практично всім алфавітним системам, які зараз існують. А ось звук «А» дуже поширений. Він зустрічається у всіх мовах.

– А якщо ми не знайдемо усі букви світу?

– Мова і письмо стануть кострубатими й некрасивими. Деякі слова загубляться.

А може навіть зміниться їх зміст. Невідомо як це взагалі відіб'ється на нашому світі.

***

Дорога до океану зайняла рівно тиждень. Друзі виглядали втомленими. Олена стала відчувати сильну слабкість.

– Голова порожня. Думки зникають, ідей немає...

– Це, напевно, зникає наш світ... – з переляком виголосив Поль.

– А я? Я ж не звідси? Хіба я можу зникнути?

– Ти знаходишся тут, тому на тебе це теж діє.

– Швидше же! – дівчинка схопила Поля за руку і потягнула далі. – Дивись, всі кольори кругом стали напівстерті, бліді, як в тумані. Зараз все розчиниться!

– Але все в порядку. Може, ти просто втомилася і голодна? Шлях був довгий і нелегкий, наші запаси їжі закінчилися... – Поль переживав, як би дівчинка не зомліла.

– Дивись далеко, біля океану, рибальське село. Їдемо туди, трохи відпочинемо та попросимо про допомогу в затриманні Неуки з її компанією.

***

Село було дуже мальовничим. Вузькі вулички, безліч квітів і зелені, невеликі акуратні будинки. Біля них гуляють гуси та качки. А високо в небі кружляють чайки.

І запах солоної морської води та риби.

– Хто ви? І звідки? – почули діти голос збоку.

Точніше, Олена нічого не зрозуміла. А ось Поль одразу впізнав іспанську мову, якою він теж володів майже досконало. Повернувшись, друзі побачили молоду темноволосу жінку в простому білому платті з великим кошиком фруктів в руках.

Вона привітно дивилась на гостей її села. Хлопчик став спілкуватися з місцевою мешканкою. У міру його розповіді, її, до цього усміхнене і веселе обличчя, стало виглядати злякано і одночасно гнівно. Вона кинула кошик і обурено стала говорити, активно розмахуючи руками.

– Її звуть Агата. Я їй все розповів. Вона побіжить за допомогою. Все населення покличе, будуть разом шукати Неуку з її безглуздими друзями. А поки вона всіх збере, запрошує нас відпочити та поїсти в її будинку, – шепнув Олені хлопчик і показав на сусідній будинок.

– Це дуже мило з її боку!

Жінка мило посміхнулася. Вона вже встигла згодувати коням дітей половину яблук зі свого кошика.

***

Скуштувавши картопляної тортильї, прохолодного томатного супу гаспачо, а також смаженої рибки, Оленка повеселішала.

– У мене знову повно сил!

Якраз в момент її слів, двері відчинилися і забігла господиня будинку. Вона швидко заговорила, знову активно жестикулюючи. Поль закивав і щось відповів.

– Про що вона говорить? – запитала Олена.

– Діти рибалок бачили на березі трьох незнайомих їм людей. Вони вели себе дивно, щось кидали в океан і лаялися. У селі вже всі знають, навіщо ми прийшли сюди і готові допомогти. Зараз місцеві жителі збираються на берег. Думають, незнайомці на березі – це і є Неука, Книгорвач і Книгознищувач.

– Скоріше, ми готові! І величезне спасибі за обід! – сказала Олена, чемно вклонившись Агаті.

Жінка посміхнулася, показуючи, що і без перекладу вона зрозуміла, про що говорить дівчинка.

Жителі села разом з Полем і Оленою попрямували до океану. Пляж був великий з найчистішим пісочком. На боці лежали рибальські човни, пофарбовані в білий і блакитний кольори. На них величаво сиділи господині берега – чайки, які з цікавістю поглядали на натовп людей. Схоже вони їх зовсім не боялися.

Раптом Поль закричав:

– Це вони! Зупиніться, що ви робите!!!

Біля води стрибали Неука, брати Книгорвач і Книгознищувач. Вони люто закидали дерев'яні літери подалі в океан. Але більшу частину хвилями виносило назад на пісок. Шкідники обернулися на крик і побачили, що наближається юрба.

Брати завмерли від несподіванки, а Неука стала тупотіти ногами від гніву.

– Що стали! Йдемо! – скомандувала вона своїм помічникам.

І втрьох вони кинулися бігти. За ними навздогін кинулися рибалки.

– Я дісталася!!! Я прилетіла!!! – голосно каркаючи, на плече Полю приземлилася ворона Грета.

– Грета! – здивовано вигукнули Поль з Оленою.

– Так, я не можу залишатися осторонь від таких подій! Адже в душі я герой і рятівниця всього світу!

– Грета, миленька, давай залишимо твої нескромні мови на потім. Дивись Неука з дурненькими братами тікає!

– Не біда! Раз я з вами хвилюватися нема чого! – з цими словами ворона попрямувала до чайок.

Через секунду з пронизливими криками пернате населення пляжу піднялося в повітря і попрямувало уперед. Вони стали накидатися на Неуку, Книгорвача і Книгознищувача. Пікіруючи на них, як при лові риби, птиці спритно клювали ворогів.

Тут добігли рибалки. Вони оточили Неуку з її друзями і відібрали літери.

Брати–шкідники в гніві стали розмахувати руками, тупати ногами і кричати:

– Дайте я щось порву!

– Дайте я щось знищу!

А Неука просто ревіла посеред пляжу.

– Так і не змогла помститися, – її трясло від сліз.

– Помститися? – здивовано запитали одночасно Лена, Поль і троє з рибалок.

– Так... – раптово вона прийшла в себе і подивилася уважно на людей, які її оточували. – Письменник вирішив мене зробити дурною дівчиною, що ніколи не вчилася. За його задумом, у мене ще й на додачу поганий характер. Але, описуючи мене в своєму романі, він заклав, сам того не відаючи і тягу до знань. Я не головний персонаж, він про мене потім і зовсім забув. І не дав можливості навчатися. А я цього хотіла! Так йшли роки, я все чекала змін, але так і залишилася проміжним, не дуже приємним обличчям в його історії. Мені дуже прикро!

– Але ж книга закінчена. Ти давно живеш своїм життям. Змінити його на краще було тобі підвладне. Чому ти не прийшла до нас в бібліотеку? Ми навчаємо читанню, – здивувався Поль. – І до того ж, хіба ти не розуміла, що теж зникнеш, після того, що надумала зробити з чарівними буквами?

– Я думала, що нових літературних творів ніхто не напише, а ми так і залишимося як раніше жити... – з жахом і розумінням того, що могло статися тихо промовила Неука. Вона вже трохи заспокоїлася, лише тихенько схлипуючи. – А хіба можна було просто прийти навчитися читанню?

– Схоже, вона і справді дурна, – прошепотіла Оленка.

– Звичайно. Саме цим ми і займемося, коли приїдемо додому, – відповів Поль. – А тепер перевіримо чи усі літери на місці.

Через пару хвилин він злякано вимовив:

– Тут не все. Треба знайти їх в повному комплекті. Якщо щось упустимо, слів не складеш і книжковий світ зміниться. Боюся, частина вже затонули...

– Дивись, океан нам допомагає, – закричала Олена.

Синій океан повертав літери. Вони піднімалися з хвилями і опускалися з ними на пісок. Але, виявилося, це був ще не весь набір.

– Клубок! Чарівний сніжний клубок! З нього ж можна сплести мережу, як для лову риби! – згадала про подарунок феї Зими Олена. – І спробувати дістати плаваючі літери.

– Точно! Яка ти молодець! – Поль зазирнув у свій рюкзак і дістав звідти білосніжну кулю.

За хвилину з клубка ниток сам собою зв'язався великий невід. Рибалки взяли його й приступили до роботи.

Нарешті, було знайдено усі до єдиної літери. Коли Поль узяв в руки останню з них, він видав гучний переможний крик. Грета від несподіванки спробувала прикрити свої вушка крилами.

– Чого так кричати, – пробурчала невдоволено ворона.

Раділи всі, навіть Книгорвач і Книгознищувач. До них нарешті дійшло, яка трагедія могла статися. Вони дуже боялися зникнути. Від шоку брати теж вирішили вести корисний спосіб життя і допомагати в бібліотеці. Вони навіть встигли придумати собі нові імена.

– Мене зватимуть Головний Помічник!

– А мене Найголовніший Помічник!

– От уже компанія, не засумуєш, – засміялася Олена.

– Так, дивлюся, я ще з ними намучусь, – насупився Поль. – Але нехай я їх краще так буду кликати, ніж вони ще будь–яке шкідництво влаштують. А тепер говори заклинання!

Олена набрала побільше повітря і голосно вимовила:

– Букви і слова будуть на віка!!!

Вмить все дерев'яні літери зникли, просто розчинившись прямо на очах здивованих людей.

– Ми врятовані!!! Тепер загрози немає!!! – голосно, на все узбережжя закричав від щастя Поль.

Його крик радості підхопили всі інші. Хлопчик сердечно дякував жителям рибальського села за допомогу.

Агата запропонувала Полю і Олені залишитися у них до ранку. Та й їх коням потрібен був відпочинок перед довгою дорогою додому. Вперше за кілька днів діти по–справжньому виспалися, тепер вони могли собі дозволити нікуди не поспішати.

Поль тепер більше посміхався. Здавалося, з його плечей впала важка ноша. У Оленки ж були суперечливі почуття. З одного боку, радість і щастя, з іншого – легкий смуток від того, що їй доведеться назавжди покинути цей чудовий світ, який вона встигла полюбити усім серцем.

***

Для поїздки додому жителі рибальського села дали дітям дві чудові нові, міцні вози. Адже тепер коням доводилося відвезти не тільки Поля з Оленою, але ще і Неуку з її друзями. До того ж, вози навантажили всілякими смаколиками. Турботливі господині готували усю ніч.

Неука в очікуванні нового життя, теж вирішила змінити собі ім'я. Але на відміну від Книгорвача і Книгознищувача, поступила розумніше і вибрала собі справжнє ім'я – Мілена. Вона з нетерпінням чекала, коли можна буде приступити до навчання. Змінився й її характер. Мілена стала чемною і доброю. До того ж, вона нарешті привела себе в порядок і надалі вирішила бути охайною. Агата подарувала їй нову сукню, ніжно–блакитного кольору, під колір очей дівчини. Мілена вперше за довгі місяці вимила волосся трав'яним шампунем, що мав приємний аромат троянд, і вони золотими локонами спускалися по її плечах. А сусідка Агати принесла в подарунок блискучі лакові туфлі такого ж відтінку, що і новий наряд. Мілена перетворилася в красуню. Ніхто не міг дізнатися в ній колишню неохайну дівчину.

***

Дорога додому проходила досить легко і весело. Брати будували плани нового життя і сперечалися, хто з них розумніший і найбільш потрібен для бібліотеки.

Мілена не витрачала час даремно і попросила Поля навчати її читанню. Хлопчик спочатку малював в блокноті букви, потім слова. А незабаром Мілена змогла читати написані ним речення. Олена із задоволенням спілкувалася з вороною, яка все не замовкала. Від неї дівчинка дізналася усі останні важливі події фантазійного світу за останні років двадцять.

На зворотному шляху діти заїхали повідомити радісну новину у французьке село. Старійшина скликав усю округу і вирішив зробити цей день ще одним святом.

Складно було відмовитися від такої пропозиції повеселитися.

Місцеві діти прикрасили квітами і паперовими гірляндами місце святкування.

Чоловіки принесли столи і стільці. Жінки приготували частування на швидку руку.

Звичайно, це було не так грандіозно, як свято середини літа. Але, зате більш затишно і мило.

Під час танців Олена побачила дроворуба Джозефа, що стояв осторонь з Міленою. Він із захопленням і ніжністю дивився на неї та щось говорив. Дівчина посміхалася і жестами показувала, що абсолютно не розуміє його мову.

– Схоже Мілену треба було вчити французької, – прошепотів на вухо Олені її друг.

– Так, Поль, я згодна, – посміхнулася дівчинка. – Хто ж знав, що схоже вона тут залишиться.

Олена мала цілковиту рацію. Джозеф зробив пропозицію Мілені стати його дружиною, а та з радістю погодилася. І хоча їм поки було складно в спілкуванні, дівчина була готова вчити французську мову. Свадьбу вирішили зіграти восени, після збору врожаю.

Потім діти відвідали мудру сову, фей Іскорку і Зиму. Всі були дуже раді новині про порятунок їх світу.

***

У селі Поля їх вже чекали з нетерпінням. Його жителі дуже зраділи сприятливому вирішенню такої небезпечної ситуації з буквами. Всі дякували дітям.

А ще багато добрих теплих слів, а також солодких яблук і шматочків цукру, дісталося славним Жасмин і Беатрис. І звичайно ж, відзначили роль ворони в цій важливій справі. Грета ходила з вічно задертим догори дзьобом.

Всі дивувалися змінам, які відбувалися із Книгорвачем та Книгознищувачем.

Тепер їх ніхто так не називав. Братам для початку дали найпростішу роботу в бібліотеці – прибирати пил, і обіцяли вчити. А вже новина про весілля колишньої Неуки з хорошою людиною і зовсім вразила усіх та рознеслася далеко за межі села.

***

Олена розуміла, що пригоди закінчені та пора додому. Наостанок вона захотіла ще раз пройтися по красивих вулицях, освітлених теплим світлом ліхтарів.

– Тут дуже мило. Шкода, що я більше не зможу сюди потрапити. Але я дуже рада нашому знайомству і тому, що у мене була така пригода.

– Я теж дуже радий, – відповів Поль. – Читай книжки і, може бути, коли–небудь ти прочитаєш про нас на їхніх сторінках.

– І про мене теж, – почули діти голос ворони Грети.

Вона сиділа на гілці платана і з цікавістю дивилася на Поля з Оленою.

– Як не соромно підслуховувати! – зауважив хлопчик. – Ввічливі птиці дають зрозуміти, що вони знаходяться поруч, ще до бесіди інших людей.

Грета з образою задерла дзьоб догори і злегка відвернула голову.

– До речі, а як мені повернутися додому? – схаменулася Оленка.

– Дуже просто. Через чарівне дзеркало в замку. Йдемо. А ти, Грета приходь завтра до мене. Я дам тобі почитати книгу «Етикет для пернатих».

– А ти і читати вмієш? – здивувалася дівчинка.

– Звучить дуже принизливо, – відповіла ворона. – Я що по–вашому, неосвічена дика птиця?

– Вибач, просто у нас птахи не читають.

– У жахливому світі ти живеш, дівчинка. Ну до завтра, Поль. Тільки я краще детектив якийсь візьму, – з цими словами Грета полетіла.

– Ох, я навіть за цією вороною нудьгувати буду... Але все–таки мені вже пора, – сказала Олена.

Вони пройшли через сад біля замку.

– Дивись, це наш Гризучи, – дівчинка показала на яблучко на нижній гілці дерева, де мирно спав черв'ячок. – Схоже, тут йому дуже добре.

Діти зайшли в замок–бібліотеку. Скрізь був ідеальний порядок.

– Які молодці, все виправили. Мені здається, тут ще акуратніше, ніж, коли я за всім слідкую, – захоплювався Поль. – Які ж у нас чудові жителі в селі!

Вони піднялися на другий поверх. Там стояло велике старовинне дзеркало в золотій важкій оправі.

– Просто подивися на нього і подумай про дім, і відразу там опинишся, – сказав Поль. – Щиро дякую тобі, ще раз, за допомогу!

– І тобі спасибі!

Олена подивилася в чарівне дзеркало і згадала рідний дім. Тут же вона виявилася в своїй кімнаті, сидячі на своєму дивані з книжкою в руках. Тільки тепер усі сторінки були заповнені текстом і барвистими ілюстраціями.

– Це ж опис моїх пригод! – здивувалася дівчинка, гортаючи книгу. – Та ще й картинки тих місць, де я була! Ось так сюрприз!

Спочатку Олена передяглася у домашній одяг, а потім ще довго читала книгу, поки в кімнату не постукали.

– Доню, вже опівночі, ти чому не спиш? Завтра ж до школи. Це книга, яку ми купили? – ласкаво запитала мати.

– Мамочко, вона незвичайна! Але я зараз же буду спати!

Дівчинка дбайливо поклала книжку на полицю, вимкнула лампу над диваном і лягла під ковдру. Їй снилися Поль і Грета, весілля Джозефа і Мілени, великий синій океан і бібліотека у вигляді замку.