read-books.club » Дитячі книги » Вовчі окуляри, Юрій Ярмиш 📚 - Українською

Читати книгу - "Вовчі окуляри, Юрій Ярмиш"

109
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вовчі окуляри" автора Юрій Ярмиш. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Вовчі окуляри, Юрій Ярмиш» була написана автором - Юрій Ярмиш, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Дитячі книги".
Поділитися книгою "Вовчі окуляри, Юрій Ярмиш" в соціальних мережах: 

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати

Зайченя Сіра Лапка вранці побігло до сусіднього лісу по ягоди й заблукало...

Що робити, в кого стежку додому спитати?

Аж гульк – біжить Вовк. Старий, одне вухо розідране в бійці, і підсліпуватий. Зайченя одразу це зрозуміло, бо на носі у Вовка були окуляри.

– Добридень, дядьку,– вітається Зайченя,– десь тут стежка була до моєї рідної ямки. Чи не бачили часові?

– Аякже,– каже Вовк.– Добре бачив. У мене ж он які окуляри! А ти чий? – питає.

– Мамин. А кличуть мене Сіра Лапка.

– То, виходить, ти Сіролапченко,– Вовк пильно придивився до Зайчатка.– Щось не чув такого... А де ти народилося?

– Та в гаю біля села Непитайлівки!

– Непитайлівки? – Вовк сів на землю, лапою поправив окуляри і повторив єхидно:– Отже, ти з Непитайлівки?

– З Непитайлівського гаю, дядьку! Покажіть мені туди дорогу!..

Але Вовк гримнув суворо:

– Чому тут вигулюєшся? Хіба не знаєш, що це вже Колобродівський ліс? Ти що, географії не вчило?

– Та не вчило, дядьку! Я до лісової школи ще не бігало.

Вовк тицьнув лапою Зайчаткові в груди:

– Тож ти без дозволу прибігло у мій Колобродівський ліс! Перейшло кордон без мого дозволу! За це ти слугуватимеш мені доти, доки не виростеш. А що потім з тобою робити, я ще подумаю...

Вовк став на рівні ноги і гримнув на Зайченя:

– Ходім зі мною!

Вовча хата під старезним дубом. Господар виніс бубон і звелів:

– Грай, Сіролапченку! Страх, як люблю гарну музику...

Зайченя з переляку обома лапками так швидко стало вибивати дріб на бубоні, що Вовк аж примружився від утіхи.

Досхочу наслухавшись музики, Вовк сказав:

– Зараз будемо снідати. Моя їжа – це моя, а твоя – на городі в мене. Біжи моркви собі насмикай!

Зайченяті з переляку і їсти перехотілося. Висмикнуло воно одну морквинку й пострибало до столу.

Вовк глянув невдоволено:

– Чому таку велику моркву висмикнуло? Хочеш у мене задарма розкошувати?

«Ой, це ж невеличка морквинка! – подумало Зайченя.– На обід знайду собі ще меншу, аби не лаявся так страшно дядько Вовк».

По сніданкові Зайченя одкидало торішній сушняк на галявині біля вовчої хати. Зморилося дуже і їсти схотіло. Але в обід знайшло собі ще меншу морквинку.

Вовк зиркнув і знов розсердивсь:

– Таке мале й так багато їсть! Які нині зайці стали до чужого ласі!

А ввечері, коли зовсім зморене Зайченя принесло собі до столу малюпусіньку морквинку, Вовк аж затрусивсь:

– Каравул! Грабують! Хто це бачив, щоб заячий апетит був за вовчий більший!

На ніч Вовк знов приніс бубона:

– Сиди під моєю хатою й сторожуй. Коли що не так, бий у бубон – я прокинусь. Та не думай тікати! Все одно вночі заблукаєш!

Продрижало Зайченя усю ніч. Вранці Вовк вийшов з хати, позіхнув, начепив окуляри і тоді вже глянув на Зайченя:

– Сторожуєш?

– Сторожую, дядьку.

– Це добре. Молодець! Ось тобі вудка – свіжої рибки влови до сніданку. Та мерщій!

Побігло Зайченя до річки, закинуло вудку.

Вода прозора. Ось щупачок клюнув. Зайченя – смик вудку, і щупачок блиснув на гачку.

До сніданку він лежав уже у Вовка на столі.

Вовк побачив щупачка та й з’їв його одразу. Облизнувся й гримнув:

– Чому маленька рибка була? На обід велику злови!

Побігло Зайченя до річки. До обіду лише карасика і впіймало. Біжить до вовчої хати, сльозами вмивається.

– Гей, Зайчатку! – гукнула з дерева Вивірка.– Чому ти смутне таке?

– Та он яка рибка мала впіймалась, а дядько Вовк звелів велику до обіду вловити...

– А ти не журись!

Вивірка скочила з дерева у траву:

– Наш дядько Вовк підсліпуватий. Тутешні зайці йому на день народження ще одні окуляри подарували, тільки не такі, як треба, скельця повставляли...

Вивірка засміялась і щось прошепотіла Зайченяті на вухо. Сіролапченко аж підстрибнув, радіючи.

Зайченя принесло рибку до вовчої хати. А господар ще більше лається:

– І яке ж невдячне Зайченя! Півдня рибалило, одного карасика лише вловило.

З’їв Вовк карасика, зло кинув Зайченяті:

– Коли на вечерю риби не вловиш, тебе з’їм!

І пішов собі спати...

Коли він захропів, Зайченя швиденько метнулось по хаті і знайшло на полиці нові окуляри. Потім схилилося над Вовком, обережно зняло з носа старі окуляри, начепило нові та й пострибало до річки.

Там воно кинуло старі окуляри у воду й сіло рибалити.

До вечора Зайченя впіймало лише маленького піскаря.

Прибігло до вовчої хати. На стіл піскаря поклало.

Вовк саме збудився. За звичкою поправив окуляри на носі. Глянув на рибку і з радощів аж сплеснув обома лапами:

– Молодець, Сіролапченку! Гарного сома впіймав! Ач, вуса які довгі! Великий та жирний сом!

За мить з’їв Вовк того піскаря. Здивувався, що так швидко. Проте подумав і сказав:

– Дуже смачний сом. Одразу в роті розтанув. Навіть не помітив, як з’їв його!

А Зайченя взяло та й стало просто перед Вовком. Той глянув і... аж затрусився з переляку.

– Ой, яке щастя, сам могутній Лев завітав до моєї хати! Прошу, прошу!

А Зайченя ще й зубенята свої вишкірило.

– За що ви мене хочете з’їсти? – Вовк аж на траву впав і зажмуривсь.

А вгорі на старезному дубі сміялася Вивірочка:

– Зайченятко поставило нашому Вовкові на ніс окуляри із збільшувальними скельцями. Тепер Вовк боятиметься навіть жабенят!

Розлючений Вовк метнувся з двору:

– Де ти, негідний Сіролапченку?

А зайченя в цей час бігло лісовою стежкою, котру йому показала Вивірочка, до свого рідного Непитайлівського гаю і теж сміялося з Жадібного Вовка.

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовчі окуляри, Юрій Ярмиш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вовчі окуляри, Юрій Ярмиш"