Читати книгу - "Вовчі окуляри, Юрій Ярмиш"
- Жанр: Дитячі книги
- Автор: Юрій Ярмиш
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Зайченя Сіра Лапка вранці побігло до сусіднього лісу по ягоди й заблукало...
Що робити, в кого стежку додому спитати?
Аж гульк – біжить Вовк. Старий, одне вухо розідране в бійці, і підсліпуватий. Зайченя одразу це зрозуміло, бо на носі у Вовка були окуляри.
– Добридень, дядьку,– вітається Зайченя,– десь тут стежка була до моєї рідної ямки. Чи не бачили часові?
– Аякже,– каже Вовк.– Добре бачив. У мене ж он які окуляри! А ти чий? – питає.
– Мамин. А кличуть мене Сіра Лапка.
– То, виходить, ти Сіролапченко,– Вовк пильно придивився до Зайчатка.– Щось не чув такого... А де ти народилося?
– Та в гаю біля села Непитайлівки!
– Непитайлівки? – Вовк сів на землю, лапою поправив окуляри і повторив єхидно:– Отже, ти з Непитайлівки?
– З Непитайлівського гаю, дядьку! Покажіть мені туди дорогу!..
Але Вовк гримнув суворо:
– Чому тут вигулюєшся? Хіба не знаєш, що це вже Колобродівський ліс? Ти що, географії не вчило?
– Та не вчило, дядьку! Я до лісової школи ще не бігало.
Вовк тицьнув лапою Зайчаткові в груди:
– Тож ти без дозволу прибігло у мій Колобродівський ліс! Перейшло кордон без мого дозволу! За це ти слугуватимеш мені доти, доки не виростеш. А що потім з тобою робити, я ще подумаю...
Вовк став на рівні ноги і гримнув на Зайченя:
– Ходім зі мною!
Вовча хата під старезним дубом. Господар виніс бубон і звелів:
– Грай, Сіролапченку! Страх, як люблю гарну музику...
Зайченя з переляку обома лапками так швидко стало вибивати дріб на бубоні, що Вовк аж примружився від утіхи.
Досхочу наслухавшись музики, Вовк сказав:
– Зараз будемо снідати. Моя їжа – це моя, а твоя – на городі в мене. Біжи моркви собі насмикай!
Зайченяті з переляку і їсти перехотілося. Висмикнуло воно одну морквинку й пострибало до столу.
Вовк глянув невдоволено:
– Чому таку велику моркву висмикнуло? Хочеш у мене задарма розкошувати?
«Ой, це ж невеличка морквинка! – подумало Зайченя.– На обід знайду собі ще меншу, аби не лаявся так страшно дядько Вовк».
По сніданкові Зайченя одкидало торішній сушняк на галявині біля вовчої хати. Зморилося дуже і їсти схотіло. Але в обід знайшло собі ще меншу морквинку.
Вовк зиркнув і знов розсердивсь:
– Таке мале й так багато їсть! Які нині зайці стали до чужого ласі!
А ввечері, коли зовсім зморене Зайченя принесло собі до столу малюпусіньку морквинку, Вовк аж затрусивсь:
– Каравул! Грабують! Хто це бачив, щоб заячий апетит був за вовчий більший!
На ніч Вовк знов приніс бубона:
– Сиди під моєю хатою й сторожуй. Коли що не так, бий у бубон – я прокинусь. Та не думай тікати! Все одно вночі заблукаєш!
Продрижало Зайченя усю ніч. Вранці Вовк вийшов з хати, позіхнув, начепив окуляри і тоді вже глянув на Зайченя:
– Сторожуєш?
– Сторожую, дядьку.
– Це добре. Молодець! Ось тобі вудка – свіжої рибки влови до сніданку. Та мерщій!
Побігло Зайченя до річки, закинуло вудку.
Вода прозора. Ось щупачок клюнув. Зайченя – смик вудку, і щупачок блиснув на гачку.
До сніданку він лежав уже у Вовка на столі.
Вовк побачив щупачка та й з’їв його одразу. Облизнувся й гримнув:
– Чому маленька рибка була? На обід велику злови!
Побігло Зайченя до річки. До обіду лише карасика і впіймало. Біжить до вовчої хати, сльозами вмивається.
– Гей, Зайчатку! – гукнула з дерева Вивірка.– Чому ти смутне таке?
– Та он яка рибка мала впіймалась, а дядько Вовк звелів велику до обіду вловити...
– А ти не журись!
Вивірка скочила з дерева у траву:
– Наш дядько Вовк підсліпуватий. Тутешні зайці йому на день народження ще одні окуляри подарували, тільки не такі, як треба, скельця повставляли...
Вивірка засміялась і щось прошепотіла Зайченяті на вухо. Сіролапченко аж підстрибнув, радіючи.
Зайченя принесло рибку до вовчої хати. А господар ще більше лається:
– І яке ж невдячне Зайченя! Півдня рибалило, одного карасика лише вловило.
З’їв Вовк карасика, зло кинув Зайченяті:
– Коли на вечерю риби не вловиш, тебе з’їм!
І пішов собі спати...
Коли він захропів, Зайченя швиденько метнулось по хаті і знайшло на полиці нові окуляри. Потім схилилося над Вовком, обережно зняло з носа старі окуляри, начепило нові та й пострибало до річки.
Там воно кинуло старі окуляри у воду й сіло рибалити.
До вечора Зайченя впіймало лише маленького піскаря.
Прибігло до вовчої хати. На стіл піскаря поклало.
Вовк саме збудився. За звичкою поправив окуляри на носі. Глянув на рибку і з радощів аж сплеснув обома лапами:
– Молодець, Сіролапченку! Гарного сома впіймав! Ач, вуса які довгі! Великий та жирний сом!
За мить з’їв Вовк того піскаря. Здивувався, що так швидко. Проте подумав і сказав:
– Дуже смачний сом. Одразу в роті розтанув. Навіть не помітив, як з’їв його!
А Зайченя взяло та й стало просто перед Вовком. Той глянув і... аж затрусився з переляку.
– Ой, яке щастя, сам могутній Лев завітав до моєї хати! Прошу, прошу!
А Зайченя ще й зубенята свої вишкірило.
– За що ви мене хочете з’їсти? – Вовк аж на траву впав і зажмуривсь.
А вгорі на старезному дубі сміялася Вивірочка:
– Зайченятко поставило нашому Вовкові на ніс окуляри із збільшувальними скельцями. Тепер Вовк боятиметься навіть жабенят!
Розлючений Вовк метнувся з двору:
– Де ти, негідний Сіролапченку?
А зайченя в цей час бігло лісовою стежкою, котру йому показала Вивірочка, до свого рідного Непитайлівського гаю і теж сміялося з Жадібного Вовка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовчі окуляри, Юрій Ярмиш», після закриття браузера.