read-books.club » Дитячі книги » Старе добро забувається, І. Франко 📚 - Українською

Читати книгу - "Старе добро забувається, І. Франко"

94
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Старе добро забувається" автора І. Франко. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Старе добро забувається, І. Франко» була написана автором - І. Франко, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Дитячі книги".
Поділитися книгою "Старе добро забувається, І. Франко" в соціальних мережах: 

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати

Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в тій хвилі йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього:

– Дядечку, голубчику! Змилуйся надо мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гонять, хотять мене віку збавити.

Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, завдав собі на плечі на й несе. Надбігають ловці-молодці.

– А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика? – питають.

– Ні, не бачив.

От вони й погнали далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із міха обзивається:

– А що, пішли вже мої гонителі?

– Пішли.

– Ну, тепер випусти мене на волю!

Чоловік розв’язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю! А той і говорить:

– Ну, чоловіче, тепер я тебе з’їм.

– Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди вирятував, а ти мене з’їсти хочеш!

– А що, чоловіче! Се так у світі ведеться: старе добро забувається.

Видить чоловік, що діло погане, і говорить:

– Ну, коли так, то ходімо далі! Здаймося на суд. Коли суд скаже по-твойому, то нехай по-твойому й буде: з’їси мене.

Пішли далі. Здибають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить:

– Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Отеє я вирятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з’їсти.

І розповів їй усе, як було. Кобила подумала-подумала та й мовить:

– Вовкова правда, чоловіче! Я жила у господаря дванадцять літ, робила на нього із усеї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постарілася і до роботи стала неспосібна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з’їли. Отеє вже тиждень я тут днюю і ночую і жду не дождуся, поки прийдуть вовки й розідруть мене. Так-то, дядьку, старе добро забувається.

– А бачиш, моя правда! – крикнув Вовк.

Засумувався чоловік і почав просити Вовка, щоби пошукати їм іще другого суду. Вовчик пристав на се. Ідуть-ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього обертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав-подумав та й повідає:

– Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зо мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому і худоби, а коли постарівся і голосу у мене не стало, він вигнав мене з обійстя, і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, се свята правда!

– Бачиш, на моє виходить! —крикнув Вовк. Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз проситися у Вовка.

– Позволь мені ще одного суду розпитати, а тоді вже роби зо мною, що хочеш, коли старого добра не пам’ятаєш.

– Добре.

Пішли вони, аж насупроти них Лисичка-сестричка.

– Гей, Лисичко-сестричко! – кричить їй здалека чоловік і кланяється. – Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас обох з Вовчиком.

Наблизилася Лисичка, розповідає їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить.

– Та не може сьому бути правда, чоловіче, аби Вовк, такий великий пан, та влізся в отсей мішок!

– Але ж правда! – крикнув Вовк.

– Ні, нізащо не йму віри! – уперлася при своїм Лисичка. Що вже чоловік божиться, що Вовчик запевняє, ні та й ні!

– Не можу сьому вірити, хіба мені доочне покажете, як се було.

– Що ж, се можна, – сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли саджав Вовка.

– Ось бач, як се було! – сказав Вовк і встромив голову в мішок.

– Як то, ти хіба тілько голову встромив? – спитала Лисиця.

Вовк уліз увесь у мішок.

– Ну, чоловіче, – промовила Лисиця, – тепер покажи мені, як ти його зав’язував?

Чоловік зав’язав.

– Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотив?

Чоловікові не треба було сього два рази казати. Як замахне ціпом, як почне лущити по мішку! А Лисиця ще й примовляє:

– Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав?

Чоловік обернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові, та й забив його на смерть.

– Ну, чоловіче, – мовить Лисиця, – я тебе вирятувала від смерті. Що ж ти мені за се ударуєш?

– Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей.

– ДобреПішла Лисичка-сестричка за чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок та й почав ловити курей, коли втім жінка надходить.

– А що се ти, чоловіче, робиш?

Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої пригоди вирятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв заплату.

– Богу дякувати, що ти живий і здоров, – мовить жінка. – А щоб Лисиці давати курей, на се я ніколи не пристану. Ліпше ти всади в мішок наших двох Песиків, Лиска та Рябка, та й дай Лисиці.

Подумав-подумав чоловік та й послухав жінки. Всадив Песиків до мішка, виніс за ворота та й мовить:

– На ж тобі, Лисичко-сестричко, отсей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв’язуй близько села, щоб не розлетілися!

Взяла Лисичка мішок, несе-несе, двигає-двигає, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі:

«Дай загляну лишень, кілько там тих курей у мішку?» Розв’язала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як не вискочать Лиско і Рябко та за Лисицею. Лисиця втеки щодуху, ледво-не-ледво вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переполоху, почала сама з собою розмовляти:

– Ви, мої оченька, що ви робили, коли за мною ті погані собаки гнали?

– Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати.

– А ви, мої ноженька, що робили?

– Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догонити.

– А ви, мої вушенька , що робили?

– Ми уважно надслухували, чи не наближаються твої вороги.

– А ти, хвостище, що робив?

Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, та й каже їй на злість:

– А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоби тебе собаки зловили.

– А, то ти такий добрий, – крикнула Лисиця. – Геть мені з хати! Та й за сим словом висунула хвіст із нори, ще й кричить:

– Гей, Лиско й Рябко, цу-цу! Нате вам Лисиччин хвостик! Рвіть його!

А Лиско і Рябко немов на те й чекали. Вхопили Лисиччиний хвостик, як шарпнули та витягли й цілу Лисичку з нори і тут її й розірвали.

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Старе добро забувається, І. Франко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Старе добро забувається, І. Франко"