Читати книгу - "Розшукується Ракета на чотирьох лапах, Стронг Джеремі"

Ознайомчий фрагмент книги.

Переклад Віктора Морозова

1. Їжа, розкішна їжа

Оце ж бо я лежав долілиць у дощовій калюжі посеред Центральної вулиці, з собакою на спині. Стрілка стискала у щелепах смажене курча й була страшенно задоволена собою. Я заплющив очі й застогнав. Хіба могло щось бути гірше? Ще й як. — Звідки ти взяла це курча? просичав я.

Вона, звісно, нічого не відповіла. Мала бо повен рот. Та їй цього й не потрібно було, бо відповідь сама вже неслася до мене у вигляді величезного здорованя з тілом фургона-монстра. Стрілка лише зиркнула на цю людину-вантажівку і шурх! Вона щезла разом зі своїм обідом. Чкурнула, ніби нею вистрілили з гармати, тільки ще швидше.

— Стрілко! заволав я.

Чолов'яга-фургон різко загальмував переді мною. Був він яскраво-червоний, а верещав І репетував так, ніби в нього відвалилися всі вихлопні труби.

— То був твій собака? — загорлав він.

Ковть! Треба щось негайно вирішувати.

Казати правду чи клеїти дурня?

Я глянув на випнуті м'язи здорованя. На його розпухлу люту пику. Вирішив клеїти дурня, бо інакше міг би пропасти тут ні за цапову душу, а я ж навіть не склав ще заповіту.

— Отой собака? Ні, — пискнув я.

— Ти його, тобто її покликав. Якщо вона не твоя, звідки ти знаєш, як її звати?

— Е-е... я її вже бачив раніше. Вона тут гасає скрізь. Не знаю, чия вона, але я чув, як хтось ЇЇ кликав, І запам'ятав ім'я. Вона напала на мене. Стрибнула ззаду і штовхнула в калюжу. Я мокрий як хлющ. Мама здуріє.

Чолов'яга глянув услід хмарі куряви, що віддалялася.

— От клята, вкрала моє курчатко. Я щойно його купив. Поцупила прямо з торби. Це б^тв мій обід.

— От собацюри, — прохрипів я. — І що з ними робити? Одні тільки прикрощі.

Здоровань пильно до мене придивився.

— Вона справді не твоя?

— Та якби я мав такого собаку, це була б справжня трагедія, — зазначив я, відчуваючи неабияку втіху, бо цього разу анітрохи не клеїв дурня. Це була свята правда.

Чолов'яга, заспокоюючись, похилив плечі й почухався.

— Прямо з торби, ціле смажене курчатко... тю-тю. І що мені тепер робити?

— Може, купіть собі ще одне, запропонував я.

Чолов'яга вигнув брови й кивнув.

— Мабуть, так і зроблю.

Вш щось прогарчав, хвицьнув здоровенною ножиською повітря, а тоді почалапав геть вулицею.

— Якщо колись побачиш ту псюру, дай їй від мене добрячого копняка, — порадив він мені на прощання.

Дати Стрілці копняка? Ніколи в житті! Стрілка була найкращою у світі собакою! Просто інколи вона бувала трохи непередбачуваною. І безконтрольною. І сиділа всім як кістка в горлі. І коїла всілякі злочини, й багато чого іншого. Та все одно її не можна було не любити — принаймні я б цього не зміг. Стрілка найрозумніша собачка з тих, яких я знаю, а знаю я, ну, щойнайменше двох собак. Вона, мабуть, найрозумніша в усій Собаколандії.

Коли я прийшов додому, Стрілка сиділа вже там на сходах, життєрадісно вишкірившись, а довкола неї лежали курячі кісточки.

Мама вистромила з вікна голову й суворо повідомила.

— Треворе, вона притягла додому смажене курча. Знову щось украла?

— Мамо, вона ж не розуміє, що це крадіжка, пояснив я. — Вона ж собака.

— Я її не пустила в хату... принаймні, не з тим курчатком. Примусила сидіти надворі. Що ти з нею тепер робитимеш?

Як вам це подобається, коли батьки, отінившись у скрутному становищі, запитують у вас: що ВИ збираєтесь робити? Себе вони ніколи не запитують, правда? Якщо хочете знати, батьки повинні бути значно відповідальнішими.

— Може, це в неї такий життєвий етап, припустив я. — Раніше вона ніколи не крала харчі. Це почалося недавно. А винні в цьому ельзаські вівчарки Чарлі Смага.

Чарлі Смаг це син місцевого поліцая, сержанта Смага. У них є вдома три ельзаські вівчарки. Три! Вони завжди ганяються за Стрілкою, а останнім часом просто не дають їй проходу, підбурювані, звісно, самим Чарлі. "Дивіться, он сніданок! нацьковує він. — Уперед, гончаки смерті!" — Ви вже, мабуть, збагнули, що Чарлі зі своїм батьком аж ніяк не належать до найкращих моїх приятелів.

Так ось, пару тижнів тому вівчарки Чарлі оточили Стрілку за громадськими туалетами в парку. Вони гналися за нею через увесь парк, і я безнадійно відстав. Нічим не міг їй зарадити. Чув тільки гарчання і скавуління. Я був сам не свій. І тут раптом вівчарки вистрибнули з-за туалетів, а Стрілка вмить опинилася зверху, на дашку.

— Ату її, кусь! — знущався Чарлі. — Буде їй наука. Хоч би вони покусали її, таки добре покусали.

Бачите? Такий це був тип.

Стрілчина шерсть була наїжачена й брудна, але сама вона виглядала нормально, хоч і сиділа на туалетному дашку й була занадто збуджена. Але ж вона майже завжди надто збуджена, тому й нелегко визначити, коли вона насправді буває нор мильною. Ось чому іноді так важко зрозуміти, наскільки химерно вона поводиться. Але тепер вона явно змінилася. Стала ще скаженішою, ніж досі, і я вважаю, що їй у голові все перекрутилося саме після сутички з ельзаськими вівчарками. Так я 1 сказав мамі.

— Можливо, але це в неї вже стає звичкою. Це вже третє смажене курча, а ще вона приносила додому піцу і гамбургер. Стала якоюсь злодійкою на чотирьох лапах.

Завжди моя мама все перебільшує. Але тут вона мала слушність. Стрілка ще ніколи так себе не поводила. Якщо так піде й далі, вона стане подібною на якусь свиню, а не собаку.

— Мусиш щось із нею зробити, і то швидко, буркнула мама, а тоді рвучко зачинила вікно.

Як завжди. Собака накапостить, а винний я. А я ж іще дитина! Це мене треба доглядати. Мене треба любити Й леліяти, а вони, замість того, щоб давати мені кишенькові гроші (як мало б воно бути), звалюють на мене всю відповідальність за собаку, що не піддається жодній дресурі. Це ж несправедливо.

— Треба брати відповідальність, щоб дорослішати, сказав мені тато минулого тижня, коли ми стояли в садку й дивилися на Стрілку, що охороняла невеличку купку крадених сосисок.

— Тату, а чому 6 тобі не взяти на себе відповідальність? Ти вже й так дорослий, і тобі це буде значно легше.

Тато набрав повні груди повітря, міркуючи над цим. Тоді ще раз позіхнув.

— Тебе що, у школі вчать сперечатися? сказав він урешті-решт, і не встиг я відповісти, як він повів далі:

— Стрілка твоя. Ти нею й займайся.

— Якщо на те пішло, то вона моєю не була, — зауважив я. — Ти мені її віддав лише тоді, коли вона стала нестерпною.

Тато поклав мені руку на плече.

— Треворе, ми родина, і ми ділимося речами. Я поділився а тобою відповідальністю за Стрілку, бо знаю, який ти розважливий...

— Ти не казав, що я розважливий, коли я випадково розбив вікно в сараї, урвав його я.

— ...Я знаю, який ти розважливий, — незвично твердо наполіг тато. Я впевне ний, що ти даси собі раду зі Стрілкою, а я мушу дати собі раду а грою в гольф, яка мене чекає.

— Кожному своє, гукнув я йому вслід, а він пішов собі, шкірячись, геть.

От і будь мудрим. Я найменший, най молодший член сім'ї, а на мене звалили найважчий тягар Стрілку. Ви тільки правильно мене зрозумійте, я її страшенно люблю.

Біда в тому, що вона завжди чинить, як забажає, а її бажання майже ніколи не співпадають а бажаннями інших. Вона гасає, немовби проковтнула ракету, не відгукується на власне ім'я і не розуміє команду "стій!", а тепер ще й захопилася проектом "Грандіозне викрадання їжі".

Лише одне могло мене врятувати. Треба піти й порадитися а Тіною. А це вже нові проблеми.

Мені подобається Тіна, але, на жаль, я їй теж подобаюся, але не так, скажімо, як "подобаються" інші люди, а так, як... ну... самі знаєте! Бе-е. Типу... на букву "Л". Мені вона теж подобається, і я навіть подарував їй браслетик, але тепер вона вбила собі в голову, ніби ми вже одружені чи щось такого! Завжди вона забігає трохи наперед.

Але Тіна тямуща, треба віддати їй належне, і це одна з причин, чому вона мені подобається. Як то кажуть: що дві голови — то не одна.

Тіна має пса, якого кличуть Мишкою. Це такий жарт, бо Мишка — сенбернар; знаєте, один із тих псів, що величезні, мов гіпопотами, але значно кудлатіші.

Тіна завжди має цікаві ідеї. А навіть якщо сама їх не має, то часто допомагає мені щось вигадувати.

Ми гарно працюємо в парі. Нас так і називають у школі: "пара ТТ". Принаймні більшість учнів. Бо Чарлі Смаг називає нас "пісуар ТуалеТ", і це йому здається неймовірно кумедним, але ж у нього мозок менший, ніж у тупого бронтозавра, то що від нього сподіватися?

Тіна сіла, перехрестивши ноги, на ліжку й поплескала долонею по ковдрі біля себе.

— Можеш тут сісти, сказала вона.

Я стояв біля вікна, де почував себе безпечніше, й дивився надвір.

Десь там полює на їжу божевільний собака, пробурмотів я.