Читати книгу - "Гномики і три русалоньки, Народні"

Як ви вже знаєте, в одному місті, в одної матусі-чарівниці було двійко діток – гномиків. Синочка-грибочка звали Марко, а донечку-розумничку Оленка. Одного разу, коли мама мала дуже багато справ, а мешканці Зеленого гаю потребували термінової допомоги, мама відправила діток до бабусі, в село. Зібрали гномики речі, сіли на чарівне ліжко Марка і рушили в дорогу, хоч летіти й недалечко, але речей мама поклала багато і ліжечко летіло повільніше, ніж завжди. Діти мали час подивитися на те, що пропливало під ними, а було ж на що глянути: Зелений Гай радував око смарагдовою красою, а там було чаклунське болото, на якому жив старий чаклун. Хтось казав, що він злий і ніколи не робить добра, це була неправда, діти часто бігали до нього в гості, куштували свіжу журавлину, чорницю, суницю, пили чебрецево-м’ятний чай і слухали довгі-довгі історії. А далеко попереду виднілося надзвичайно красиве місто, де жили тільки дорослі чарівники, феї і чаклуни, Маркові і Оленці туди не можна аж до вісімнадцяти років, саме тоді вони вступлять у найсправжнісіньку чарівну школу.

Сьогодні з гномиками не було, як звичайно, ні Промінчика, ні Жартуна, ні Мудрагеля, навіть Кузь не захотів з ними летіти, сказавши, що має безліч справ. Діти ще ніколи не були у бабусі в селі. Хоч вона часто приїжджала до них, але якось ніколи не доводилось гномикам у неї гостювати. Вони любили проводити час з бабусею: ходили з нею гуляти, потрапляли у нійрізноманітніші пригоди, їли морозиво і отримували гарні подарунки. Але зараз їх дивувало, що ніхто їх не провів, і, видно, ніхто не зустрічатиме. Мама склала клунки і побігла у справах, а бабуся сказала в чарофон тільки одне слово: "Чекаю!", і відключила зв’язок.

– Напевно, бабуся думає, що ми заважатимемо, і не дуже хоче, щоб ми приїздили, - похмуро буркнув Марко.

– Ні, я не думаю, може, в неї якісь справи. – Але наближалося подвір’я, ось і хата бабусина (на ній просто на даху великими буквами написано БАБУСИНА ХАТА, певно, спеціально для онуків), а нікого нема. Бабуся не вийшла їх зустрічати, на подвір’ї стояла тиша.

– Ну, думаю, нас чекає найнудніший тиждень в нашому житті.

– Що ж, ідемо всередину, - Оленка схопила наплечник і коробку з тортом.

– Ідемо.

Та не встигли вони стати на зелену-зелену траву, як щось навколо загуло-закрутило, завертіло. Світ почав змінюватися на очах, стало лоскотно і прохолодно. Перед гномиками з’явилися три русалоньки – маленькі дівчатка з зеленими кісоньками, вони були такого ж зросту, як Оленка, тільки мали величезні зелені очиська. Русалоньки весело сміялися.

– Ой, як хороше, до нас приїхали друзі!

– Нарешті, нам буде з ким бавитися, ура! Ви хоч бешкетувати любите??? – діти розгубилися, але після такого питання засміялися і захитали головами.

– Ну, мерщій в дім, бабуся вже чекає! – і всі троє схопили по кульку з речами і потягли їх в хату. За русалоньками лишався мокрий слід, так, ніби від ніг кожної з них починалося джерельце.

Всі, нагружені торбами, гостинцями і клунками зайшли в хату, а там... пахло свіжоспеченими пиріжками з вишнями, картопелькою з кропом і сушеними травами. А бабуся, ошатно вдягнена, в новому фартусі, якраз діставала з печі пиріжки. Власне, пиріжки вистрибували самі, бабуся керувала процесом. На кухні панував такий же безлад, як в мами, коли готувала їсти. Бабуся хвилювалася.

– Ой, дітки, ви вже приїхали. А я, бачте, ще й прибрати не встигла. Що ж це я, – плеснула в долоні. – Заходьте, швидше заходьте! Це ваші речі? Дівчатка, русалоньки, що ж ви тут мені море розвели, ану в криницю, на обід приходьте, батька покличте.

– Ні, бабусю, батько зовсім хворий.

– А що сталося?

– Ви ж знаєте, що в його криниці вже давно ніхто не бере води.

– Добре, щось придумаємо, вилікуємо вашого батька. А зараз геть! Бач, що придумали, воду мені в хаті лити. Онучки, та що ж ви стоїте. – вона, раділа, що діти житимуть з нею аж цілий тиждень і витирала руки об спідницю. – Де там ваші речі. Що тут? О, торт! Це ваша мама? Бач, не забула, що я люблю. Це твоє, Оленка? Оп, все, в кімнаті , Марко? Ага, все, з речами розібрались, потім розкладете, як захочете. Ще треба вас переодягти. В селі ж не будете ходити одягнені в білі сорочечки!

Тільки діти опустили очі, щоб подивитись, що ж не так з їхніми сорочечками, як виявилось, що на них кольорові майки і сині джинсові шорти.

– Ну, а тепер мити руки, будемо снідати.

– А русалоньки?

– Вони прийдуть на обід. Їм дай волю, то не виходили б з цього дому. Зараз в русалок біда – мало хто користується криницями, від чого вода замулюється, джерельця, що живлять колодязі, вмирають, русалонькам і нема, де подітись. А ці ще й такі непосиди-бешкетниці. От і доводиться їх стримувати, весь час придумувати якісь справи.

– А що тут близько є?

– Що тут є? А що тебе цікавить?

– Ну, річка, ліс, може, болото з цікавим болотяником.

– А, я хіба вам не казала? Дивно. Річка за хатою, за городом, ліс трохи далеченько, але, як зберетеся, то скажете мені, покажу вам коротку дорогу. Болото... Ні, болота близько нема, а те що далеко, вам і не потрібне. Тільки ж ви, дітки, за русалоньок не забувайте, беріть їх в свою компанію.

– Обов’язково, бабусю. От, чому матуся не послала з нами нікого з друзів, вона знала, що ми тут нових знайдемо.

– Так! Бо ми думали, що тут буде нудно.

– Хоч ваша бабуся і стара вже, але нудно з нею вам не буде. Добре, бігом мити руки, але щоб це зробити треба витягнути відро води з криниці. Справитеся?

– Звичайно, - діти вибігли на вулицю, схопивши по дорозі зелене емальоване відро.

– Поки вниз, то я кручу, - розсудила Оленка, - а потім ти, ти ж хлопчик.

– Добре, - добродушно погодився Марко. Оленка почала крутити корбу донизу. Почула, як відро десь далеко знизу хлюпнуло об воду. Здалося, хтось засміявся.

– Тепер ти.

Тільки Марко почав піднімати відро догори, як щось ніби зірвалося з повного відра, воно захиталося, вода почала розхлюпуватися.

– Певно, русалочки бавляться. – і дійсно, ще трохи проїхало відро доверху і знову щось хлюпнуло, відро дуже полегшало.

– Що ж це таке? Вони ж нам всю воду вилили. - обурилася Оленка. – Гей, там, дівчата, припиніть, нам