Читати книгу - "Дерево до неба, Народні"
- Жанр: Дитячі книги
- Автор: Народні
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Десь за горами, за лісами, не знати в якій державі жив раз один цар. Старий уже був. Держава велика, а наслідника нема. Тільки одна донька.
Підросла дівка, вже на одданні, і цар почав думати, як би дочку видати заміж, зняти клопіт із старечих плечей: керувати на старість державою — то не легка справа!
Дав по всіх сусідніх краях знати, аби приїздили до нього сватачі. Який хлопець полюбиться доньці, той візьме її за жінку. Як це оголосили, з усіх сторін світу почали сходитися герцоги, барони та і прості хлопці, хто дуже красивий був.
Кожний хотів статися царем і взяти собі красуню за жінку.
Айбо дівка подивилася на одного, на другого, на третього. Не сподобалися їй. І сказала батькові, що немає дяки віддаватися.
Цар розсердився:
— Донько, подумай добре! Я вже старий. Час мені на відпочинок.
Але дівка мудрує.
Був у царя чудовий сад навколо палацу, такий прекрасний, що подібного на цілому світі не було. Які лише на світі ростуть — у теплих, гарячих краях — квіти і дерева, такі там були. А серед того саду росло дерево вже таке високе, що верху його ніхто не міг бачити. Цим деревом-чудом дуже пишався цар.
Одного разу, коли доньці уже надокучило слухати докори за одруження, вона вийшла в сад. Сонечко гріло. День був ясний, теплий.
Ходить дівчина межи квітами й бесідує з ними:
— Не бійтеся, квітоньки, не лишу я вас, хоч як нянько буде намагатися видати мене за якогось далекого принца.
Та одного ясного дня зібралася хмара, загриміло, заблискало й затемнілося... Випав страшний град. Тривало це недовго. Знову небо прояснилося і почало сонечко світити.
Але сад був чорний од спустошення: всі квіти поламані, листя з дерев збите... І все геть посохло, як би гарячою водою було спарене.
Вийшов цар з палацу і не впізнав саду. Постарів, але такого ніколи не бачив, ніде ні квітки, ні листка. Аж плакати хочеться. Кличе доньку. А вона не озивається. Шукав, шукав — не знайшов. Кличе слуг. Ті бігають, питають... Нема!
Злякався цар. Послав вісті, куди лише міг. Потім надіслав своїх гінців у чужі держави й пообіцяв тому, хто знайде доньку, ціле своє царство.
Тисячі людей шукали царівну, але та пропала, наче земля її проковтнула.
Дуже журиться цар. Одна в нього була дочка і зникла. Ніщо йому не миле. З великого жалю захворів.
Ходять до нього лікарі, та задар: хирів і хирів.
Раз задрімав цар у саду, й приснилося йому, що того дня, коли страшна буря пройшла серед дня, у хмарі був семиголовий змій. Він ухопив його доньку й поніс на верх високого дерева. А на тому дереві стоїть зміїв палац, у ньому полонянка...
Пробудився цар і думає собі:
«Сон сном, але може бути й правда. Бо того дня справді моя донька пропала. Ану, спробуймо!»
І дав знати по усіх державах, що якби знайшовся такий витязь, котрий вилізе на височезне, аж до неба, дерево й визволить його доньку, то віддасть її за нього заміж і всі володіння передасть йому.
Ой, як почули це молоді люди, почали сходитися із цілого світу до царського двору: герцоги, барони, графи, навіть гарно вбрані циганські легені... Котрий себе хоч трохи вважав лазієм, кожний голосився у царя, бо кожний мав охоту стати його наслідником. Лізли — одні вгору, інші вниз. Декотрі піднялися так високо, що ледве їх уже було видно, але далі не могли і злазили.
Так тривало день, другий, третій... Далі — тиждень, два... Успіху ніякого!
Та був у царя один свинарчук — колись давно королі й царі мали стада всякої худоби. Дивився, дивився, як пани намагаються вилізти на дерево, й думає собі:
«Гей, коби цар дозволив мені, приніс би я од змія його дівку!»
Й не перестав думати про це, коли доглядав стадо. Навіть якось проговорив уголос:
— Гей, коби цар дозволив мені!
А стара свиня-льоха почула ці слова, підійшла до нього, почухалася й каже:
— Газдо, спіши до царя й проси дозволу лізти. Ти вилізеш на високе дерево і визволиш дівку. Я тебе добре знаю. Сю пораду даю через те, що ти нас чествував. Най цар заріже старого безрогого буйвола, най з нього злуплять шкіру, а з тої шкіри най накаже пошити для тебе три кожухи.
Іван послухав стару льоху й пішов до царя. Той сидів зажурений в саду, дарма його смішив придворний блазень.
— Чого, Іване, ти прийшов?
— Пресвітлий царю! Бачу, тут багато лазунів. Дозвольте й мені лізти. Обіцяю, що приведу вам принцезну-доньку.
Засміявся цар, хоч невесело в нього на душі:
— Тобі, Іване, на дерево лізти? Ліпше приголосися цьому дурневі за помічника. Дурна твоя бесіда!
Розсердився хлопець:
— Пресвітлий царю, дозвольте мені лізти! Тоді цар питає свого блазня:
— Но, що ти скажеш на Йванову бесіду?
— Дайте мені Івана помічником, бо він ще дурніший, аніж я. Гірше розсердився легінь.
— Пресвітлий царю,— каже грізним голосом,— не слухайте дурного, бо з дурної дірки дурний вітер віє. Накажіть зарізати безрогого буйвола та із його шкіри пошити три кожухи. Й дозвольте мені лізти. Якщо вернуся без принцезни, робіть з моєю головою, що захочете.
Дивиться цар на хлопця і думає: «Тут уже не фігля»,— і говорить.
— Добрі є. Буде, як ти хочеш. Заб'ємо буйвола. Але пам'ятай, що без моєї доньки щоб ти не вернувся! Як не приведеш її, упади із дерева і ліпше зломи собі голову. Бо коли сам не зломиш, то кат тобі її відрубає.
Вернувся Іван до своїх свиней. А цар дав наказ зарізати буйвола й пошити з його шкіри хлопцеві кожухи. Як було готово, покликав Івана:
— Зробили по-твоєму. Візьми кожухи й можеш лізти. Або царство, або смерть!..
Іванові більше не треба казати. Одягнув один кожух, а інші два прив'язав на плечі. Узяв сокиру і пішов під дерево. Людей — страх! Усі чекають...
Іван оглянув дерево і затяв сокиру. Став на сокиру, потім вийняв і затяв над головою: так піднімався все вище і вище. Скоро зник з очей.
Цілий день ліз, а понад вечір вже кожуха на грудях порвав. А лізти ще високо. Одяг на себе другий кожух — знову лізе, лізе... Та через день подерся і той.
— Но, кожуше,— каже третьому, коли на себе одягнув,— хоч доти держи, доки я до першої гілляки долізу.
І доліз до гілки, котра рівно вбік росла.
Хлопець сів на гілку і говорить сам собі: «Іване, вернися!» А другим голосом: «Іване, не вертайся, лізь сміливо далі!»
І доти доліз, що подерся і третій кожух: груди — у крові...
Не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дерево до неба, Народні», після закриття браузера.