Читати книгу - "Байда князь Вишневецький, Куліш П."

(Драма, 1553 - 1564)

ДІЙОВІ ОСО­БИ:

Байда, князь Дмитрій Виш­не­вецький.

Тульчинський Самійло, йо­го чу­ра, а потім поб­ра­тим.

Дворяне-побратими.

Посел Мос­ковський.

Посел Ту­рецький.

Панцерний бо­ярин.

Козаки-нетяги.

Козаки-дуки.

Радько Гу­зир, на прізви­ще Ту­рецький Свя­тий.

Хома Пин­дюр, на прізви­ще Плах­та.

Ганжа Ан­ди­бер, гетьман За­по­розький.

Костир, без­ру­кий ко­зак-ха­рак­тер­ник.

Козаки-січовики, ко­за­ки-зи­мов­ча­ки, ко­зацькі чу­ри, гро­мадські мужі, коб­зар, пос­ланці і вістовці.

Великий візир.

Сераскир.

Капудан-баша.

Беглербек.

Замковий ага.

Княгиня Виш­не­вецька,

Байдина ма­ти.

Катруся, її не­бо­га.

Настя Го­ро­ва, шин­кар­ка сте­по­ва.

Настина най­мич­ка.

Сцена в Виш­невці над Го­рин­ню, на сте­пу Виш­не­вецько­му, в Ца­риг­раді, на Бос­форі і в Ве­ли­ко­му Лузі.

ПРОЛОГ

Три сотні й два де­сят­ки літ ми­ну­ло,

Як згас у му­ках дух прав­ди­вий Бай­ди,

А сер­це в нас ли­царське не зас­ну­ло:

Так са­мо на землі жа­дає прав­ди.

Боронючи на­род­ну Гіпок­ре­ну, [1]

Духовну зброю без ус­тан­ку но­сим

І се на ли­цедійную аре­ну

Свою бор­бу за прав­ду пе­ре­но­сим.

О му­зо Мельпо­ме­но, [2] прав­ди ма­ти!

Дай нам тобі дос­той­но пос­лу­жи­ти,

Народний дух з за­не­па­ду підня­ти,

Гасителів йо­го по­со­ро­ми­ти

Нехай ве­ли­ка, лю­ба нам тінь Бай­ди

Од нас ли­ця сво­го не од­вер­тає,

Нехай приз­нає в нас ге­роїв прав­ди

І на бор­бу свя­ту бла­гос­лов­ляє!

АКТ ПЕРВИЙ

СЦЕНА ПЕРВА

Вишневець. Дуб­ро­ва під зам­ком.

Виходить Бай­да, за ним Тульчинський з коб­зою.

Байда

У ме­не в гру­дях сер­це б'ється рівно…

Султане, ціса­рю, ко­ро­лю, ца­рю!

Ваш гнів ме­не довіку не зля­кає

І ваші ми­лості ме­не не куп­лять.

Чи жизнь, чи смерть, чи рай, чи пек­ло лю­те,

Про все бай­ду­же Байді За­по­рож­цю.

Обійме смерть він, жар­ко поцілує,

Коралями кістяк її зак­ра­сить

І заквітчає го­ло­мо­зу пиш­но.

А жизнь - мов око­ви­тої горілки

Коряк жем­чуж­но-бульбаш­ної вип'є…

Чого ж хо­роб­ре, рівно­ва­ге сер­це

Злякалося хмур­них очей діво­чих,

Їх пог­ля­ду сум­но­го та гнівно­го?

Великого коліна ти па­нят­ко,

Княжа Ост­розьке, Ізяславська вітка… [3]

Я - Руський князь з Оле­га й Свя­тос­ла­ва,

Що Ца­риг­ра­дом пиш­ним ко­ло­ти­ли.

Твої маєтності… Я маю ширші.

Мій Виш­не­вець по­веліває світом:

Велить сул­та­нові бла­га­ти Бай­ду,

Цареві - зва­ти в гості гай­да­бу­ру.

Та ма­ти си­на з до­му про­га­няє

І тур­чи­ном, і мос­ка­лем ля­кає…

Гей, заспівай­мо, чу­ро, про ко­зацт­во,

Про на­ше вольне, як наш дух, ли­царст­во!

(Бере в Тульчинсько­го коб­зу).

Співають:

Гомін, гомін по дуб­рові… [4]

Туман по­ле пок­ри­ває…

Мати си­на про­га­няє:

"А йди, син­ку, пріч від ме­не,

Нехай те­бе тур­чин візьме".-

"Мене, не­не, тур­чин знає,

Сріблом-злотом наділяє".

Гомін, гомін по дуб­рові…

Туман по­ле пок­ри­ває…

Мати си­на про­га­няє…

"А йди, син­ку, пріч від ме­не,

Нехай те­бе мос­каль візьме".-

"Мене, не­не, мос­каль знає,

Давно в гості зак­ли­кає.

А в мос­ка­ля доб­ре жи­ти:

Ласо їсти, гірко пи­ти,

Бусурмена в полі би­ти…"

Тульчинський

Мій кня­зю й батьку! на твоїй до­саді

Будує чу­ра твій свою надію.

Заручено те­бе ще ма­лолітком,

І дух ко­зацький не злю­бив не­волі.

Тобі здається, на­че рідна ма­ти

Тебе при­му­сом з до­му про­га­няє,

І мо­ло­децьке сер­це вольне, гор­де

До іншої, до кра­щої па­лає.

Для ме­не ж над Кат­ру­си­ну уро­ду

Нема кра­си, ні лю­бо­го зви­чаю:

Мені Кат­ру­ся - мов зо­ря в по­го­ду,

Мов чис­та бла­говісна квітка з раю.

Байда

(загадавшись, пе­ре­би­рає стру­ни. Співає).

Летить орел про­тив сон­ця,

Згорда по­зи­рає:

Хто не знає за­ко­хан­ня,

Той щас­тя не знає.

Пливе ко­зак че­рез мо­ре,

В морі по­то­пає:

Хто не знає за­ко­хан­ня,

Той жур­би не знає.

Ні, стру­ни сі ос­лаб­ли, заніміли

В моїм бу­янні кримськи­ми сте­па­ми,

В го­нит­вах за пруд­кою та­тар­вою,

За ди­ки­ми бах­ма­та­ми-вітра­ми. [5]

Одна стру­на дзвінить по­туж­но в ме­не,

Мов те піро ор­ли­не про­тив бурі;

Мов Чор­не мо­ре грає-заг­лу­шає

Всі інші співи на моїй бан­дурі.

(Співає).

Гомін, гомін по дуб­рові…

Туман по­ле пок­ри­ває…

Мати си­на про­га­няє…

Виходить кня­ги­ня Виш­не­вецька з Кат­ру­сею.

Княгиня

Мій ор­ле си­ну! де твій ро­зум дівся?

Щоб я те­бе та з до­му про­га­ня­ла!

Жене те­бе не ма­ти з до­му, син­ку,

А вольна во­ля, са­мохіть ко­зацька,

Що на Ни­зу, мов бо­лесті, наб­рав­ся,

Проявою в Литві й на Русі став­ся.

Байда

Моєї бо­лесті, го­луб­ко-не­не,

Козацтво ни­зо­ве не знає звіку.

Воно ко­ралі, жем­чу­ги ту­рецькі

Дарує з жар­ту сте­повій шин­карці.

Княгиня

А ти ж хіба не з жар­ту, син­ку, співом

Про лю­бощі сумні - гаї спов­няєш?

Невже ти справді су­мом тим су­муєш,

Що ним лу­на пісень твоїх лу­нає?

Ще, як зму­ро­ва­но зам­кові му­ри,

Вони пісень та­ких сум­них не чу­ли…

Чого тобі, мій син­ку, су­мо­ва­ти

І сер­цю неньки ту­ги зав­да­ва­ти?

Байда

Не сум, а жаль бе­ре ме­не ве­ли­кий

На той гнівли­вий та по­ну­рий пог­ляд.

Ніхто не смів на ме­не так ди­ви­тись,

Ні пиш­ний моск­ви­тин, ні тур­чин буч­ний,

І я ні пе­ред ким очей не зни­зив,

А тут по­чув не­мов­би страх у серці.

Я зро­ду ще ніко­го не ля­кав­ся,

А тут чо­гось мій дух за­ко­ли­хав­ся.

Княгиня

О си­ноч­ку! то се тобі в Ост­розі

Княгиня Ілліна да­ла роз­маю?

Чи, мо­же, тир­ли­чем те­бе поїла [6]

І до доч­ки твій дух при­во­ро­жи­ла?

Я ж ду­ма­ла, що ти шут­куєш з на­ми,

А ти до Гальшки лю­бо­ща­ми ди­шеш,

До ка­то­лич­ки сер­деньком па­лаєш,

Заручену свою за­був­ши до­ма!

Хіба ж на те Кат­ру­сю я пес­ти­ла,

Щоб во­рог мій із неї насміявся?

Тульчинський тим ча­сом го­во­рить Кат­русі мімікою про лю­бощі. Во­на відка­зує мовч­ки, що мислі її на небі.

Байда

Хто во­рог твій, ма­ту­сю?

Княгиня

Та Кос­тецька,

Та ляхівка невірна, що відби­ла

Острозького Іллю в сест­ри моєї,

У бідної чер­ниці. Не гріхом би,

Ладом хо­ро­шим і зви­чаєм доб­рим

Вона б на світ Кат­ру­сю по­яви­ла.

Зав'яла квітка, вмер­ла бідо­лаш­на,

В чер­нецтві со­ром свій дівоцький скрив­ши.

Я патріархові за розрішеннє [7]

Та за за­ру­чи­ни да­ла сто гри­вень, [8]

І ти по­ки­ну­ти Кат­ру­сю хо­чеш

Задля тієї Гальшки?

Катруся

Паньматусю!

Моя кня­ги­не, со­неч­ко сирітське!

Не жур йо­го і не вгру­щай за ме­не.

Я му­шу гріх тяж­кий спо­ку­то­ва­ти,

Волосяним руб­ком чо­ло зв'яза­ти. [9]

Княгиня

Ти? в мо­нас­тир іти? Ти, пиш­на вро­до,

Людського ви­ду квітко світо­зар­на!

Ти в келію лю­бов мою за­чи­ниш,

Постами та бдіннєм її за­му­чиш?

Катруся

Не я, кня­ги­не, рідна ма­ти бу­де

Пости пос­ти­ти, довгі ночі бдіти.

Вона свою вло­жи­ла в ме­не ду­шу,-

Її ду­ша под­виж­ницт­ва жа­дає.

Бо по но­чам, як місяць се­ред не­ба

Із зо­ря­ми ве­де ти­ху роз­мо­ву,

Я в сяєві йо­го вба­чаю