Читати книгу - "Мовчання адресоване мені, Василь Дмитрович Слапчук"

Василь Слапчук

Мовчання адресоване мені
Художній редактор Ірина Стецула Художнє оформлення Василь Слапчук
Книга I. СЕЗОН ДОЩІВ У ГЛЕЧИКУ

БУРШТИН IЗ ТВОГО ГОЛОСУ
Я просто був. Хоч все було непросто, а дечого i зовсiм не було. Я жив, як мiг: молитвою i постом, Впадав у грiх, приносив зло… На вишнi iз Антоничем-хрущем ховавсь вiд свiту й вiд самого себе. Я просто був. А ти була дощем. I ти жила тодi на небi. Iз уст твоїх солоних злiтають птахи рожевi з голосами скрипок, а крила пахнуть хвоєю i воском, так пахне свято i вчорашнiй смуток, i я роблюся деревом гiллястим, щоб дати їм притулок I бачити, як ти сплiтаєш дощ у косу i мiряєш її Чумацьким Шляхом. Не плач, я посаджу в твої долонi мiсячне зайча з холодним носиком i лоскотним м’яким iм’ям, яке читається так само легко, як i слiди вiд лапок, котрi ведуть до усмiху. Самотня i натхненна, ти жала дощ, i серпик мiсяця в твоїх руках, легких, як крила ластiвки, свiтився тепло та рiшуче, стинаючи цiвки пiд корiнь, щораз торкавсь мого волосся. Ти струменi в’язала у снопи й складала у пiвкопи людських марнот. Ти рятувала свiт вiд кари, вiд потопу. Ти рятувала свiт, якого я зрiкаюсь заради пальчика утятого серпом. Спускаючися на дно криницi, глибина якої дорiвнює сподiванню, побачити на деннiм небi помiж зiрок зелених два жовтих згустки свiтлої й тремтячої печалi очей черницi, келiя якої зачинена зсередини. Криниця глибша вiд самого неба, на самiм днi - веселка, зiткана для тебе. Розпущене волосся тисячами ниток Арiадни - кожному заблудлому волосинка - вказує дорогу iз тванi зубожiння до бази вiдпочинку од щедрот на березi бурштинових очей. Пiду до Цербера, та не пiду з усiма. Мене врятує лише волосся, сплетене у косу. Вiд дiвчини з волоссям кольору соломи, гречки та вiвса, котра живе за межами чужого розумiння i виклала з очей, якi стрiчалися з її очима, мозаїку прозрiння на тильнiм боцi неба, а всi її слова помiряно в каратах, чекаю жайвора, аби принiс її мовчання, що адресоване менi вiд дiвчини, котра не любить телефонiв. - Уже не день. - Iще не день. Твiй ангел в сутiнках iде зi свiчкою. Аж смалить крила, так затуляє, щоб горiла. I божевiлля з божевiль: мiй ангел, як велика мiль, повзе кудись в куток вiд мене i там в пiтьмi кусає вени. Освідчення, або два способи самовбивства Мої слова, наче кров із горла після поранення в груди: - Я не можу без тебе жити!… А ти оповідаєш мені, як любиш сутінки й закохана у дощ. Опиняюся перед вибором: перетворитися у дощ чи розчинитися у сутінках? Приватна китайська стiна. По рiзнi боки двоє: ти - найвродливiша i найчарiвнiша мiж квiтiв, я - найнещаснiший серед людей. До твоїх очей чумаки їздять за сiллю, а я щодня ходжу топитися, але чумаки щораз мене видобувають, укритого саваном солi, iз тихою, наче маятник незаведеного годинника, механiчною зозулькою на шиї, i викидають, як звичайний непотрiб - а що зi мною робити? - на хлiб не посиплеш, пивом не зап’єш, нехай мене забере повiнь. Стiкаю у кутик тремтячих уст i чую, як двi сльозиночки на вiях вдаряються одна об одну - видзвонюють за мною. Твоє ім’я Обручка виготовлена iз диска сонця i трохи сплющена пiд тиском обставин, вiд чого збоку нагадує яєчко, що стало навшпиньки; вибитий молочний зуб старого дракона, на мiсцi якого вирiс зуб мудростi; приручений серпик мiсяця з накинутою вуздечкою; двоє, що тримаються за руки у найостаннiшу мить прощання, а може, й навпаки, i зiллються за хвилю в єдине цiле на вiки вiчнi; чоловiк у профiль, який iде направо i несе перед собою стос добрих намiрiв та порожнечi; бедрик, незвичайний малюнок крилець якого, якщо дивитися зверху, нагадує вагiтного гапличка. О л е н к а Спускається з дзвiницi день i вечорiє. А небом втомлена iде з малям Марiя. Туман зливається в рiку, i пахне м’ята, у вишиванiм рушнику - зелене свято. Марiя Дiва i маля, обоє босi. До неба горнеться земля, вологи просить. I я молюся i прошу в Марiї Дiви хоча б двi пригорщi дощу, прохаю дива. Марiя Дiва i маля - все далi й далi… I враз побачу знак здаля, що диво сталось. Коли ти в глечику жила, а я пас бедрикiв, помiж кульбаб тодi текла вода солодка - мед-рiка. Зелена макiвка - твiй дiм i мiй притулок, над нами в небi золотiм - крилатий вулик. Жили ми в глечику колись, пили з горнятка, до нас дощi у гостi йшли i дощенятка. Не знали ми тодi грiха, жалю не знали. I я тебе тодi кохав, i ти мене кохала. Подарую тобi своє серце у виглядi кулона Не вiдмовляйся мотивуючи тим що нинi ця прикраса немодна Ти не потребуєш прикрас ти взагалi нiчого не потребуєш тому-то й дарую тобi рiч нiкому не потрiбну тобi ж вона служитиме оберегом Наслухатиму як б’ється моє серце в твої груди - знадвору чи з середини? Пiсля дощу до кiмнати залетiв зелений метелик i став кружляти над золотою голiвкою дiвчини з райдугою за плечима Коли я нахилився щоб її поцiлувати то побачив що це не метелик а два листочки котрi побралися за руки Сестра моя - печаль, сестра моя - Оленка. Заплакана свiча, прозора i тоненька. Заплакана свiча, заплакана сестричка i мiсячне зайча - в долонях - з мокрим личком. Лякливе зайченя - холодний, мокрий носик - iз зорями щодня спить у твоїм волоссi. Мiй подих у щоку i подих зайченяти… Люблю тебе таку… мов на штиках пiднятий. Вмирав, та не помер… А уникав я смертi для того, щоб тепер з тобою мiг померти у глечику. Дiвча беззахисне й маленьке… Моя сестра - печаль, моя печаль - Оленка. Впав хрест вечiрнього вiкна, впав через груди на обличчя. Я витиму на сонце, на… Але рятунку не покличу. Молюсь до заходу i сходу, до Духа, Сина i Отця… Ти прийдеш так, як бiль приходить, i знiмеш чорний хрест з лиця. Чорнiє дiрочка мiж брiв, повiльно тане грудка болю… Я вже тобою вiдхворiв, уже вiдмучився тобою. I не дружина, й не сестра, i не отрута, i не лiки… Ще тiльки вчора помирав, а нинi видужав навiки. До лiсу… В лiс… У хижакiв знайти притулок, наче в друзiв, i дати вихiд чорнiй тузi, i вити вовком мiж вовкiв. До лiсу… В лiс… Посеред ночi… Лежу нi мертвий нi живий. Нанизую зеленi очi на жовтий струмiнь дощовий. До лiсу… В лiс… Ледь-ледь добрiв… Тут лиця з нiмбами й рогами… Землi немає пiд ногами, немає неба угорi. До лiсу… В лiс… Тебе немає… Не буде… Не було. Нема… До лiсу з тiнню забiгаю, iз лiсу тiнь бiжить сама. Я побудую схрон, аби сховатися у схронi, i окрики ворон лiчити буду, мов патрони. У лiсi вирию печеру пiд шелестом ялин. Запарю чаю на вечерю з трави полин. I на лице моє роса уранцi капатиме з стелi… Я в цiй оселi буду сам, я побудую цю оселю. Пiсень спiватимуть пернатi, зазеленiє мох… Лише цвiркунчик буде знати, що схрон збудований для двох. Ти є. У мене. Тiльки ти. В усьому свiтi бiльш нiкого. Нас лише двоє перед Богом. Прости менi. Прости менi. Прости! У чорну падав я розпуку, холодний волохатий вiдчай все зазирав менi у вiчi. Вiзьми, вiзьми мене за руку. Iдуть оленi до води, як до причастя люди. У мене ти була завжди, i ти завжди у мене будеш. Обiйдемо людей, минемо кладку, до броду вийдем, як оленi, i будем пити тишу з жменi наприкінці життя як на початку два рази сiм душа гукає в комин я вiрю всiм не вiрячи нiкому коса не тне а чорний грiх залiза впiзнав мене душа у комин лiзе їсть очi дим i засипає жаром хай згине молодим нехай побачить старiсть