Читати книгу - "Нічний потяг"

Нічний потяг рушив, і я зрозуміла, що в купе нас їде лише двоє. Жінка, приблизно сорока років, з розкішним кучерявим, ледь рудуватим волоссям сиділа навпроти, копирсаючись у сумочці.

«Фарбована, але, певне, не заради зміни кольору, мабуть, сивину ховає, а колір власний, – подумалось мені, – але ж яка шевелюра!»

Проте думка ця пролетіла миттєво, майже автоматично, і зникла, а решта невпинних у жіночій голові думок та напівдумок не квапились мене турбувати – певне, їх пригальмовував тупий головний біль.

Зазирнула провідниця. Забрала квитки. Запропонувала чаю. Ми з сусідкою погодилися. Я сиділа і дивилась у віконце потяга, що саме покинув межі висотної міської забудови і вирвався у нічний простір. У чорному небі то підстрибував, то похитувався нахабно-повний місяць. Чи то від місяця уповні, чи від нестабільної погоди на межі зими та весни мені стискало голову, але я все сподівалася, що відпустить, і не ковтала пігулок.

Дзенькнула підсклянниками провідниця, і в купе запахло чаєм мого дитинства, хоча його давно не заварюють із пресованих чорних плиток, як раніше, а кидають у склянки пакетики на нитці. Я занурила руку в сумку і витягла шоколадний батончик та дві мандаринки. Поклала їх на серветку між нашими склянками. Вдруге пірнувши в нутрощі дорожньої сумки, рука намацала і витягла мою невеличку, грамів на сто п’ятдесят, металеву фляжку з коньяком, що його завжди набирала в дорогу, як ліки – чи то від головного болю, чи від можливої застуди, чи від гіпотетично імовірного отруєння. Хай краще буде під рукою, так мене колись навчив знайомий лікар-анестезіолог, порадивши хороший коньяк майже як панацею від усіх хвороб. Зважаючи на те, що міцні напої мені не дуже до смаку, він же й уточнив: «Не можеш пити так – вливай потроху в чай!» Ось і згадалася стара порада.

Вловивши на собі здивований погляд попутниці, я хитнула в руці фляжку, а та кумедно булькнула.

– Голову здавило, мов обручем. Мабуть, треба вжити заходів та лягати спати, – пояснила я попутниці, відкручуючи металеву кришечку. – Пропоную і вам, можна налити в чай, або, як маєте якийсь посуд, наллю у нього. Вип’ємо по тридцять грамів та й спатимемо міцно в жіночому товаристві.

Сусідка несподівано напружилась, знітилася, тріпнула пишним волоссям, а потім зробила рішучий жест руками, утворивши перехрещеними перед собою долонями літеру «Х».

– Ні. Дякую. Я не в темі! – досить рішуче відповіла вона.

Моя рука із фляжкою на мить зависла в повітрі, я глянула їй в очі, зрозумівши, що пані, без сумніву, мала причини для такої відповіді. Може, нездорова, а може…

Я все ж таки хлюпнула собі в склянку трохи рекомендованого «медикаменту», закрутила фляжку і відправила її в глибини сумки. Розламала навпіл шоколадний батончик.

– То хоч мандаринку та цукерку беріть, складіть мені компанію!

Жінка кивнула і дістала зі своєї сумки пачку печива.

– Гуляймо! – посміхнулась вона і приєднала свій внесок до нашої трапези.

Я гріла руки об підсклянник, присьорбуючи гарячий солодкий чай, присмачений коньяком, і позирала, як сусідка жує печиво та закушує його скибочками мандарина. Голову все ще не відпускало, і не було сил заводити розмови «для годиться», але попутниця раптом заговорила сама.

– Ви не зважайте! Пийте, як ваша душа бажає. Я знаю, що трохи коньяку знімає спазм, пийте, воно попустить. Якщо нормальний коньяк, то воно й направду помічне – малими дозами. Від хвороб тілесних. Просто в мене «поганий анамнез». Я колись узялася лікувати алкоголем хворобу душевну…

Я звела брови, усвідомлюючи, що ця на вигляд цілком нормальна охайна жінка приємної зовнішності, напевне, мала серйозні проблеми і вирішила ними поділитися. Що ж, кращого місця годі й шукати – нічні потяги стільки всього чули, що якби могли говорити чи принаймні писати…

– Я вийшла заміж уже після інституту. За фахом мистецтвознавець, вступила до аспірантури і паралельно працювала в одному з музеїв Києва. Чоловік був старшим за мене, з університетським дипломом, аспірант кафедри політекономії. Раптом розвалюється Союз, у суспільстві криза, нікому не потрібні наші дипломи, народ тяжко виживає на базарах, енергійніші носяться з картатими сумками по закордонах. Спочатку везуть до Польщі наші електротовари, посуд, все, що можна було збути там на базарах за більші гроші. Потім пішов процес навпаки – Польща, Емірати, Китай – звідти «човники» тягли все, чого бракувало в нас: джинси, шкіряні куртки, взуття, годинники, відеомагнітофони… Потім, заробивши стартовий капітал, дехто вже переставав їздити сам і вкладав його в бізнес – чи то тримав кілька власних «точок» на тих самих базарах, чи винахідливими українськими мізками намацував інші способи примножувати перші накопичені гроші… Нас теж це не оминуло. Чоловік був з іншого міста і вже мав, на відміну від мене, певний досвід виживання. Я ж прожила свою радянсько-київську юність у звичайній родині, при нормальних батьках і горя не знала.

Жінка замовкла і втупила погляд у темне завіконня, де інколи пролітали вогники. Я нечутно ковтнула чаю і зітхнула, пригадавши й себе в ті часи. Дякувати Богу, базари нас оминули, але мені теж було що згадати… Сьогодні вже навіть не вірилося, що ми тоді ТАК жили. Все ж таки природа вмонтувала в людину якусь захисну функцію, яка дає можливість, наприклад, жінці згодом забувати нестерпний біль під час народження дитини, а поколінню, на долю якого випали певні випробування, непомітно стирає у спогадах гостроту та трагізм пережитих ситуацій. Певне, щоб не вимер людський рід, щоб продовжувалося життя.

– Як ваше ім’я? – несподівано навіть для себе спитала я.

– Ярина, – ніби прокинулася жінка.

– Я – Вікторія. Слухаю вас. І чай беріть, бо захолоне.

Жінка теж зробила кілька ковтків чаю, відкусила печиво, зітхнула і знову заговорила.

– Чоловік спромігся до зароблених нами напозичати ще грошей і розпочав спільний бізнес із Німеччиною. Певне, зумів застосувати на практиці свої теоретичні знання з політекономії, адже вона саме і вивчала закони, які управляють виробничими стосунками. Він часто їздив у відрядження, а я нещодавно народила доньку, то ми чекали на нього вдома… Але щоразу його розповіді про закордонне життя ставали яскравішими, а зрештою прозвучала рішуча пропозиція обміркувати «шляхи відступу». Я насторожилася, навіть злякалася. Адже й на думці не мала покинути все – батьків, друзів, рідне місто, як би то не було важко.

Жінка сьорбнула чаю і знову втупилася в завіконня. Я мовчки доїла мандаринку і, не витримавши, спитала:

– І ви відмовилися?

– Ні, – знову зітхнула вона, – ми за допомогою його спритних друзів прокрутили схему від’їзду по єврейській лінії і