Читати книгу - "Чужа гра"

Автор вдячний усім правоохоронцям, податківцям, працівникам Рахункової палати, народним депутатам, які надали йому значну допомогу під час роботи над романом.

Події, описані в романі, — типові для будь-якого українського полісу. Вони ґрунтуються на достовірних фактах, оперативних даних ГУБОЗу, податкової міліції, судових справах різних років; неопублікованих журналістських напрацюваннях та матеріалах перевірок Рахункової палати України, а також на інформації, отриманій у приватних бесідах з людьми, близькими до владних та правоохоронних структур, прізвища яких не називаються зі зрозумілих причин.

Однак будь-які збіги чи подібності власних назв та характерів є випадковими, оскільки всі герої роману є витвором фантазії автора.

Сучасне суспільство зробило спробу заховатися за зовнішній лиск вчинків та понять, закрилося ними як щитом. Ми живемо в оманливих умовностях. Суспільство на видноті говорить про моральні засади, гуманізм, потерпає за знедолених, ганить нуворишів, носить хрестики на шиях, і це називає побожністю. Закони, вигадані для нас, іменує доброчинністю, а блиск золота та діамантів — монетарною політикою. Воно творить себе і пишається цим. Але коли після роботи, мітингів, базарів та магазинів скидає одяг, змиває полиск косметики, залишається сам на сам, то бачить у дзеркалі розбещену, тисячі разів зґвалтовану німфетку з цап’ячими ногами хтивого Сатира… І воістину щасливі ті, хто не ризикнув піддатися духу цього суспільства, духові часу, щасливі ті, що переступали через прірви негараздів, звівши очі до неба. Мабуть, вони там бачили Бога. А ми — боролися, дивлячись під ноги і вчавлювали себе у порох земний. Можливо, вони зглянуться на нас і скажуть за нас молитву до Господа.

Віталій Паньків

«Проміскуїтет»

Вінчання у греко-католицькому храмі відбувалося за всіма канонами. Кортеж весільних машин перекрив автомобільний рух біля церкви. Сержанта ДАІ, який кидався від шофера до шофера зі смугастим кийком, вимагаючи перегнати авта на стоянку, водії ігнорували. Після перемовин із начальством він став на перехресті і спрямував рух машин іншою вулицею.

Вересневий день удався сонячним. Перед церквою чекали своєї черги ще дві пари молодят разом із гостями. Усі вони дедалі частіше зітхали, поглядаючи на годинники. У натовпі вирізнялися роззяви, відверто кримінальні типи, переодягнені правоохоронці.

З вікна будинку навпроти працівники УБОЗу Чорнополя знімали це дійство на відеокамеру. Майор Петро Максимів, помітивши, що молодята та гості вийшли з храму, припав до вічка камери, і наспівуючи мелодію з «Хрещеного батька», повідомив колег:

— У них за оператора режисер каналу «П’ять». Коли буде монтувати фільм, заїдемо на телебачення і зробимо копію.

Старший лейтенант Мирослав Дудник і капітан Микола Земляк готували перекуску і знехотя підтягували мелодію. Максимів поставив на стіл літрову пляшку «Распутіна». Земляк з огидою пересмикнув плечима.

— Конфіскат з ґуральні нареченого, — пояснив майор.

— На весіллі не будуть пити таке пійло, — скривився Дудник.

Колеги сіли за стіл. На вулиці, вітаючи молодят, засигналили автомобілі. Майор підняв чарку і прокоментував:

— Хоч не салютують з автоматів…

— А могли б, — усміхнувся Земляк, демонструючи криві зуби.

— Коли кримінальний авторитет «Анджей» одружується з донькою, заступника голови облдержадміністрації… — пробурмотів Дудник.

— Бог парує, — вирішив Максимів. — Анджей не помилився у виборі, як і пан Гуцул.

Міліціонери дружно зітхнули. Максимів визирнув у вікно.

— Зведене угруповання братків і облдержадміністрації розсілося по машинах і поїхало в «Калину», — в'їдливо повідомив.

— Колись я там повечеряв, — пригадав Земляк, — залишив зарплату за два місяці…

— То що, панове менти, — провівши поглядом весільний кортеж, посміхнувся Максимів, — час випити за їхнє здоров'я?..

Ірину збудив довгий телефонний дзвоник. Поки сонно налапувала на ліжку трубку, телефон замовк. Андрія поруч не було. Виповзати із зручного кубельця не хотілося — не виспалася; весілля тільки для гостей розвага, для наречених морока. Коли б знала, що воно таке, то влаштувала б звичайну вечірку…

Ліниво звелася, гукнула Андрія. Ніхто не відповів. У кухні на столі — розпочата пляшка шампанського і попільничка з недопалками, поряд — телефон та записник.

У вітальні під відеокасетами записка: «Ірусю! Виникли проблеми. Прокинешся, передзвони на мобільний. Касету з весіллям без мене не дивися. Цілую». Ірина ображено засопіла й зателефонувала. Проте оператор повідомила: «абонент внє зони дєйствія радіосіґнала». Набрала номер телефону батьків. Трубку взяв молодший брат Василько — п'ятирічний улюбленець.

— Котику, — защебетала, — виспався, моє сонечко? Молодець, гарний хлопчик. Дай трубочку мамі… Мамо, як ви? Як тато?

— Стогне після вчорашнього… Коли будете?

— Андрій зранку кудись поїхав, а мобільний не працює. Як там мої дівчата — виспалися?

— Лікуються з татом коньяком, — невдоволено зітхнула. — Коли вони у Київ?

— Поїдуть зі мною післязавтра.

— Не мала гадки, що у тебе такі подруги, що ці, що однокласниці…

— Сьогодні переберуться до мене.

— Нехай уже… Обов'язково на поправини прийдіть.

— Щойно з'явиться Андрій.

Ірина поклала трубку і подумала, що подруги направду могли б поводитися скромніше.

Походила по будинку, позаглядала у закутки. У хаті пахло свіжою деревиною, фарбою і весільними квітами. Тільки де ж він — її законний чоловік?! Вийшла на вулицю, гукнула охоронців. Один повідомив:

— Шеф сказав, що скоро повернеться. Навіть охорони не брав.

Роздратовано пішла у ванну, звідти надзвонюючи Андрієві, але, схоже, він був за межами міста.

Годинник показував чверть на третю. Вирішила таки переглянути відеозапис весілля.

Ось вони