Читати книгу - "Зиґзаґи"

Зиґзаґи. Геометричні лінійні елементи, що, немов постійно сумніваючись, змінюють вектор власного напрямку.

Зиґзаґи скрізь. У настрої, рішеннях, словах і емоціях – вони безжальні, безумовні та неодмінно присутні поруч чи у кожному з нас.

Вверх, вниз, вправо, вліво, так, ні, мінус, плюс, пауза, старт – зиґзаґами пронизане і динамічно змінюється все навкруги.

Змінюється навіть написане і в написаному. Не вірите? Перечитайте цю книгу через рік.

І нехай ці зміни будуть на краще.

Хай прийде новий горизонт.

У золотого серця є проблеми –

Тріпоче струмом як коротять клеми

І тисне в грудях холодом грудневим

Бо хоч не кам’яне, та металеве…

Защемило мені, запекло –

Влізло в голову скалкою слово

І тихенько собі залягло

Крадькома, несвідомо, нервово

Опустилося до хрипоти,

Поперек стало клаптем у горлі

І метеликів у животі

Зачинило насилу в неволі

А ті вились наївно уверх,

Тріпотіли з глухим перестуком

Та непросто здолати бар’єр,

Що в минулому витканий звуком

Ми ж дорослі, візьми – та й забудь

Але ж ні – вже дісталось до серця

Розтеклося, розбіглось, мов ртуть

І нелегко докупи збереться

Та зберу. Переловлю в кулак,

Розітру і розвію в вітрила –

Хай за вітром малюють зиґзаґ

Невагомі метеликів крила

Фіранки сліз закрили очі,

Сховали серце і думки,

І в молитвах проходять ночі,

Хоча усе чого так хочу

Лежить на відстані руки

Весільні дзвони б’ють на сполох,

Кричать, що треба б вже було

Із серця викинути мотлох,

Чиїмсь вустам заграти соло

І вже не вірити в любов

Я посміхнусь, бо все це знаю,

Хоча і роблю навпаки, –

І через біль переступаю

Як третій келих піднімаю

Всякчас із лівої руки...

(дитяча версія)

Жила-була маленька мишка

Вушка, лапки, хвостик сіренький

Їла кашку, читала книжку

Час від часу гризла печенько

Та якось по дорозі з поля

Упустила одне зернятко –

Забагато взяла квасолі

У малі волохаті лапки

І побачила краєм ока

Як підняло оту зернину

Більченя, що жило високо

На великій липі сусідній

І побігла мишка до хатки,

Нагребла у жменьку гостинці

І поклала під липу зранку

Крадькома на отому ж місці

Заховалась за листям мишка

І чекала довго й терпляче

Та дивилася тишком-нишком

Чи дійде її передача

Більченя обережно злізло,

Здивувалося, озирнулось,

Все огледіло, обдивилось,

Скуштувало і... посміхнулось!

І щось теплим вітром в сердечку

Здійнялось в малої тваринки

І заповнило до краєчків

Невідому досі шпаринку

Так щоранку мишка й носила

Більченяті свої дарунки

Й нічогісінько не просила –

Мишці було добре від думки

Що вона живе недаремно

І що радість комусь приносить

Бо ж давати справді приємно

Якщо навіть про це не просять

(недитяча версія)

Та лишились якось гостинці

І на другий день, і на шостий...

Зачинилась мишка у нірці

І сидить, підібгавши хвостик

Перебігла білка деінде –

Кличуть вищі липи юрбою,

А у мишки піти не вийде

Бо не взяти нірку з собою

І не втримала, покотила –

Завелике сіреньке серце

У безодню упало пилом

І до дна, де сльозами ллється

Не дістати жодній драбині –

Надто глибоко мишка тоне

Та спасеться як по зернині

Цю безодню колись наповнить...

Ти поринаєш у сувій

Тісного підземелля ночі

І линуть за тобою очі,

Заплутавшись в ході твоїй

Ти танеш в сутінках, мов лід,

І знов якась моя частинка,

Мене невидима краплинка

Йде за тобою слід-у-слід

Я ж залишаюсь в пастці стін, –

Хоча душа осиротіла,

Розкинувши поспішно крила,

Тобі несеться навздогін...

Під ковдрою твого нерозуміння

Застигла у холодному теплі

Моя любов. Пірнуло в сон терпіння

Прощальним поцілунком на чолі

Затихло все – докори і образи,

Тупіє, гасне, застигає біль

Й росте повільно наді мною панцир

Зі снігу, смутку і радіохвиль

І обіймає айсбергами серце

Невидимий для ока льодовик –

Крізь них не допливе і не проб’ється

До месенджеру ні один мій крик

Тож знову не прокинусь. Все спочатку

Думками пройду всоте уві сні,

Невимовленим заримую згадки

Й чекатиму відлиги і весни

Бо знаю те, що лід – не вічний

Й зігріті сніжним укриттям

Озиминою зійдуть пишно

Всі

незабуті

почуття...

Теплом відлиги прочинила серце

Навшпиньки увійшла і на осонні

Роззувшись із чобіт, пішла босоніж

Лишаючи в повітрі ноти терцій

І прокидались, втомлені гамбітом,

І, жмурячись, вилазили з барлогів,

З перин, пуховиків, мереж і блогів

Озимі почуття весняним цвітом

І білим візерунком заквітчали,

Зрослися і загоїли собою

В фортечних мурах діри і пробої

Вини, нерозуміння і печалей

І оселили у найвищій вежі

Яскравою ранковою зорею

Несказане у ямбах і хореях –

Хай світочем сія! Нехай бентежить...

******

Тобою непомітно став залежним...

Люблю тебе.

Люблю

тебе

безмежно

Якщо шукаєш філософський камінь

А з ним цілющий еліксир життя –

Рецепт простий – але скажу між нами

Приготування – справа не проста

Розплавлений свинець залий у рани

Додай дві дрібки фосфору образ

І до кипіння доведи думками

Яким давно не місце і не час

Тепер засни. Нехай усе застигне

Миттєвостями спогадів і слів,

А вдосвіта, коли печаль затихне

Приправ ретельно сіллю почуттів

І виколупуй, діставай, витрушуй,

З гірким сірчаним досвідом змішай

Та кислотою виливай у душу

Терпи. Воно їдке. Не заважай –

Хай їсть допоки не буде́ прозорим –

Тоді проступить золотом твій шал

Й спочине, герцем стомлений у зброї,

У формі серця вилитий метал

Це все – ти зміг. Досяг. Здобув уміння.

Та як же прикро, що разом із ним

Все залишилось в пам’яті камінням

Але не філософським, а простим

Бо той єдиний філософський камінь

Що еліксиром все живе зцілить –

Лише любов, що шириться серцями

І золотить собою кожну мить...

Ми всі живемо лиш для того

Аби поїхати до моря

Коли край неба молодого

У літню ніч серпом надоре

Що може бути важливішим

За те, що нам шепочуть хвилі

Блакитним паттерном у тиші,

Розмореним вечірнім штилем

Вони відкриють таємницю

Таку просту, таку буденну –

Немає жодної різниці

Хто ти – ми всі аборигени

Які лиш думають насправді,

Що на екрані монітору

Існують важливіші справи,

Ніж дихати блакитним морем

Усе це створено для тебе

Та ще семи мільярдів решти –

І порозливано під небом

Аби ти зрозумів нарешті

Коли край неба молодого

У літню ніч серпом надоре –

Що ми живемо лиш для того