Читати книгу - "Смерть кентавра"
- Жанр: Фентезі
- Автор: Ден Сіммонс
Ден Сіммонс Смерть кентавра
Dan Simmons The Death of the Centaur
Щоб розвіяти нудьгу, вчитель, якого доля закинула в глушину, починає розповідати своїм учням Історію. В Історії йдеться про трьох друзів, що мандрують в пошуках легендарного порталу в інші світи.Відкривши його вони врятують свій світ від злих чаклунів.В цій новелі Сіммонс вперше описав Всемережжя, Перекидач і непереможного Шрайка, без яких неможливо уявити собі одну найкращих фантастичних серій -- «Пісні Гіперіона». Новела походить зі збірки Prayers to Broken Stones (1992).
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Смерть кентавра
Ден Сіммонс
Переклад з англійської -- полігНОТ
- - - - - - - -
https://www.facebook.com/pg/PoligNOT
Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.
- -- - - - - -
Вчитель і хлопець піднімалися стрімкою галявиною, що відкривала краєвид на південний вигин річки Міссурі. Часом вони поглядали на величавий, кам’яний особняк, що знаходився на самій вершині. Ряди високих вікон та широкі скляні двері відбивали хаотичні візерунки голих гілок на фоні сірого неба. І хлопець і молодий чоловік знали, що великий будинок, скоріше за все, порожній – його власник проводив у місті тільки кілька тижнів у рік – але підійшовши так близько, вони мали змогу побачити прекрасний пейзаж, і до того ж, відчути приємне збудження від вторгнення на чужу власність.
Метрів за тридцять від особняка вони зупинилися і посідали, спинами до дерева, яке захищало їх від легкого вітерцю і закривало від випадкових поглядів з будинку. Сонце пригрівало оманливим весняним теплом, яке неминуче прожене ще принаймні одна сніговиця, перш ніж воно повернеться надовго. Простора галявина, яка опадала вниз на сто вісімдесят метрів до залізної дороги та річки, подекуди була вкрита зеленими плямами розталої землі. В повітрі пахло суботою.
Вчитель зірвав коротку стеблинку трави, скрутив її пальцями і почав задумливо жувати. Хлопець і собі потягнув стеблинку, певну мить покосився на неї, і теж почав жувати.
-- Містере Кеннан, гадаєте річка цього року знову підніметься і затопить все, як колись? – запитав хлопець.
-- Не знаю, Террі, -- відповів молодий чоловік. Він не повернувся, щоб поглянути на хлопця, а підняв обличчя до сонця і закрив очі.
Хлопець покосився на вчителя і зауважив, як руді волоски його бороди виблискують в сонячному світлі. Террі спер голову на шершаву кору старого в’яза, але був занадто збуджений і за кілька секунд відкрив очі.
-- Гадаєте, Мен теж затопить?
-- Сумніваюся, Террі. Така повінь буває тільки раз в кілька років.
Жоден зі співрозмовників не вважав дивним, що вчитель обговорює події, свідком яких він сам не був. Кеннан прожив у невеличкому містечку штату Міссурі менше ніж сім місяців. Він з’явився в неймовірно гарячий День Праці, незадовго до початку навчального року. На той час пройшло вже чотири місяці, як всі забули про повінь. Террі Бестер, якому було тільки десять років, за своє життя бачив три таких повені і пам’ятав прокляття та грюкіт в ранковій темряві минулого квітня, коли пожежники-добровольці покликали його батька споруджувати дамбу.
З півночі до них долинув свисток потяга, через ефект Доплера його звук пролунав м’яко у теплому повітрі. Вчитель відкрив очі, щоб не пропустити товарний потяг на Сент-Луїс, що вирушав об одинадцятій. Обоє лічили вагони поки потяг гуркотів повз них внизу; дизель пульсував, свист зростав, потім почав стихати, коли останні вагони зникли за поворотом, у напрямку міста, по колії, з якої вони щойно зійшли.
-- Фу, добре, що нас тама не було, -- промовив Террі голосно.
-- Там, -- поправив містер Кеннан.
-- Га? – сказав Террі і поглянув на вчителя.
-- Нас там не було, -- повторив бородатий молодий чоловік з легким роздратуванням в голосі.
-- Еге ж, -- погодився Террі і запала тиша. Містер Кеннан знову заплющив очі і опер голову об стовбур дерева. Террі встав та почав кидати в особняк уявні камені. Відчувши невдоволення вчителя, він припинив пантоміму, став обличчям до дерева, приклав підборіддя до кори і примружившись поглянув вгору на гілки. Високо над ними скочила білка.
-- Двадцять шість, -- сказав Террі.
-- Що?
-- Вагонів у потягу. Я налічив двадцять шість.
-- Гм, я налічив двадцять чотири.
-- Еге ж. Я теж. Я саме це і хотів сказати. Двадцять чотири. Справді.
Кеннан випрямився, крутячи стеблинку трави в руках. Його думки були десь далеко. Террі їздив по колу на невидимому коні, імітуючи гортанним голосом стукіт копит. Він добавив звуки пострілів, схопився за груди і звалився з коня. Хлопець покотився з пагорба наче ганчіркова лялька і зупинився покручений, вкритий травою десь за метр від вчителя.
Кеннан зиркнув на нього, а тоді поглянув на ріку. Міссурі текла повз них, коричнева мов кава, сплетіння узорів з коловоротів та вирів, що ніколи не повторювалися.
-- Террі, ти знав, що це найпівденніший вигин Міссурі? Он там?
-- Ага, -- відповів хлопець.
-- Це правда, -- сказав вчитель і поглянув на дальній берег.
-- Гей, містере Кеннан?
-- Так?
-- Що буде в понеділок?
-- Це ти про що? – запитав Кеннан, прекрасно знаючи, про що питає хлопець.
-- Про Історію.
Молодий чоловік засміявся і викинув геть стеблинку трави. На якусь мить, Террі подумав, що вчитель кидає, як дівчина, але відразу ж відігнав цю думку з голови.
-- Ти знаєш, що я не можу розповісти тобі раніше за інших, Террі. Це було б нечесно, згоден?
-- Ееех, -- простогнав хлопець, але це було показне скиглення, і щось в його тоні вказувало, що йому сподобалася відповідь. Вони встали. Кеннан обтріпав штани на сідницях, а потім повитягував траву зі скуйовдженого волосся хлопця. Разом вони пішли назад, з гори вниз, в напрямку залізничної колії та міста.
Кентавр, неокішка та мавпа-чарівник рухалися по безкрайньому Трав’яному морі. Джернісав’єн була
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть кентавра», після закриття браузера.