Читати книгу - "Бідаха, Елара Кель"

Склеп був старий.

Не той «старий», що стоїть із часів царя Гороха, а той, що знає, коли час приходить. І коли йому час — він не розвалюється, а просто починає дихати.

Саме так: дихати. Одні казали, що то вітер із підвалів, інші — що стара магія некроманта, якого колись там забули. Але всі сходились в одному: в центрі склепу Дихаюча стіна не просто дихала. Вона жила. Вона схлипувала, булькала, хлюпала, шепотіла, іноді ледь чутно зітхала — так, що тремтів навіть камінь під ногами. Іноді вона затягувала в себе щось, що надто довго стояло поруч: мишу, мотузку, віко. А одного разу — кісточку. І всі більше не смерті, а того, що хтось просто зникне в стіні.

Звідти ж і виліз Бідаха.

Це було давно. А може й учора — у склепі важко з часом.

Гриб, що ріс на Дихаючій стіні, раптом роздмухався зсередини, затремтів і виплюнув щось м’яке, велике й лякане. Так з’явився він — грибне створіння із гелевим тілом, яке пахло вогкістю, мохом і трохи цукровим буряком.

Бідаха.

У нього спочтаку обличчя. Ну, щось подібне. Очі — великі, круглі, майже дитячі, повні здивування, яке ніколи не закінчувалось. Тіло — гнучке, мов желе, здатне роздуватися після дощу або стискатись від переляку. Потім він сформувався у справжнє, хоч і пластичне та мінливе тіло справжнього монстра. Коли Бідасі страшно — він зменшує дупу й запихає її в щілину. Інше тіло не влазить, але головне, щоб дупа в безпеці. А страшно Бідасі завжди.

Він майже не говорив, але розумів усе. Коли труба кричала — тремтів, коли скелетики сміялись — бубонів тихо у відповідь, коли підходив привид черниці — завмирав, наче винен.

Коли Дихаюча стіна зітхала — притискався до вівтаря навпроти, звертаючи на неї погляд, як до матері, що лякає більше за будь-кого, але яку чомусь хочеться обійняти. Бідаха не був прив’язаний до стіни. Тепер він міг виходити зі склепу — йти вгору, на кладовище, блукати між похиленими хрестами та покрученими плитами.

Він мав одне хобі: складання скелетів. А поки що він сидів у затінку склепу, бубонів щось сам до себе й боявся. Не когось конкретного. Просто так — як дихають, так — як плаче камінь, коли його ніхто не чує.

***

Склеп не був порожній.

Точніше, порожнім він був за визначенням — склеп, як не крути, призначений для тих, хто вже не говорить. Але саме тут усе говорило. бо тут мешкали ті, кого життя не випустило до кінця.

Некромант Ґустав-двічі-померлий сидів у самому куті, сперечаючись із собою.

— Ти мертвий! — волав він у темряву.

— Ні, я живий, просто втомився! — відповідав той же голос.

Він помер колись на спробі воскресити себе самого, але зробив це так невдало, що лише половина його душі прийняла смерть. Друга живе собі далі й проклинає першу. Його магія лишилась — слабка, як перегар у старого шамана, але ще жевріла. Часом він чаклував, іноді випадково.

Привид черниці з’являвся без звуку. Бідаха її боявся — не через агресію, а через її тиху присутність. Вона мовчала, зате постійно в'язала. Ніхто не бачив, де вона бере пряжу, але з-під її рук виходили шарфики, шапочки, рукавички, іноді просто клубочки ниток. Вона в’язала для трьох маленьких скелетиків, бо казала:

— Холодно кісточкам.

Три маленькі скелетики з дзвіночками — це взагалі були незрозумілі. Вони не говорили, не писали, не пояснювалися — лише дзвонили. У них були дзвіночки — на шиях, на черепах, іноді навіть у замість очей (одного разу). Вони бігали склепом, тріщали кістками, лізли під лави, розгойдували труну любовної парочки й били одне одного головами — чисто з любові.

Ніхто не знав, звідки вони взялись. Можливо, могил, а можливо — з чийогось сну.

Любовна парочка напіврозкладених трупів лежала в одній труні, обійнявшись. Вони рідко говорили вголос — частіше шепотіли.

— Ой, не лоскочи…

— То не я, то хробачок.

І постійно сміялись.

Їм було добре. Якщо хтось проходив повз, вони трохи піднімали голови, але за хвилину вже знову хіхікали. Їхній розклад зупинився, коли вони знайшли одне одного. І тепер вони були як фонова музика любові — трішки смердюча, але щира.

Іржава труба-пророчиця стирчала з підлоги в самому центрі склепу. Куди вона вела, ніхто не знав, вампір Барон Кривавий, що насправді був просто блідім бухгалтером, запевняв, що до найстаріших поховань глибоко під землею, де обов'язково є найбагатші скарби.

Вона вигукувала пророцтва.

— Коли дзвони дзвенять — гриб росте!

— Кістка до кістки — не завжди родина!

Ніхто її не розумів, але все завжди збувалося.

Поруч із трубою завжди був мертвий сантехік. Його очі були мертві, як миші в льосі. Він не говорив, не рухався без потреби, але коли труба кричала — він лупив по ній ключем.

— Цього досить, — казав він. Але трубі ставало соромно, і вона замовкала.

Іноді він ще оглядав трубу, ніби вивчаючи, де прорвало. Але нікого не ремонтував. Можливо, тому, що тут уже все було зламане давно.

Бідаха сидів у кутку й боявся навіть поворухнутись.

У склепі все було знайоме, але страшне. Веселе, але чужинне. Голоси, шепоти, кістки, труби, погляд черниці — усе це тисло, як мох після дощу.

Але серед цієї какофонії хтось кинув йому гриб.

— На, гриб!

Він його з’їв.

Бо що ще мав робити?

***

Бідаха боявся кладовища.

І не просто — як усі. А глибоко, всім тілом, усіма своїми грибними спорами.

Бо цвинтар «Розрита могила» був великий, дикий, і мав свою частину, про яку навіть труба не пророкувала. Це було місце, де могили давно розсипались, хрести погнили, і навіть смерть забула, кого тут ховала. Вітер там ходив тишею, а кістки лежали просто на землі, як мушлі після шторму. Але саме туди щоночі йшов Бідаха. Трусився, бубонів щось під ніс, іноді зменшував дупу і ховав її між корінням, але йшов.

Бо мав справу. Він збирав кісточки.

Спершу — що попало: уламки черепів, лопатки, шматки щелеп. Він складав їх у купку, приносив у склеп і складав скелетиків — як дитина з конструктора, тільки без інструкції.