Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

— На сєбя, — відповів поліціянт і нарешті вийшов з машини. 

— Ні, немає з собою, — зізнався Ваня й подумав, що арешт став би логічним фіналом цього неприємного дня, після усіх сварок, неприємних розмов і поганих новин. 

Офіцер пройшов повз Ваню до розкладки — узбек підійняв обидві руки догори, демонструючи, що в них нічого немає. 

— Шо за буза? — спокійно спитав патрульний, підходячи до прилавка. З машини тим часом вийшов водій, теж у чорній формі з написом «Поліція» на спині. 

— Що сталося? — поцікавився він й зазирнув до коробки. 

— Хтось лишив собаку помирати, а я хочу до ветеринара віднести, а цей, — Ваня хитнув головою в напрямку стійки з овочами, — вирішив пожартувати, ніби я… сплю з цією собакою, — відповідь була чесною, але Ваня б на місті поліціянта не повірив, бо історія якось не складалася. Та не було ані часу, ані сил вигадувати щось, більше схоже на правду. 

— Пробий у нього паспорт, — крикнув водій напарнику. — І пошукай — там ніж десь має бути, — потім перевірив Ванині кишені. — Зброю вогнепальну, холодну, наркотики маємо? 

— Ні, сьогодні — ні, — знову чесно відповів Ваня, думаючи про гроші, загорнуті у квитанцію. 

— Гаразд, ідіть та нікого більше не чіпайте, — сказав йому водій. — А клініка там, на Литвинского, — він вказав рукою напрямок десь за базаром і пішов до напарника. З машин на них дивилося не менше двадцяти зацікавлених водіїв, і в кожного, мабуть, була своя версія того, що відбувається. 

* 

Пронесло, от тупо пронесло — а що було б, якби він отримав ножа в печінку, й ліг би тут під снігом, й дійшов би швиденько поруч із коробкою? За що? За дурний жарт? От тільки цього сьогодні не вистачало, такий скажений фінал кар’єри, із села та на зупинку! Ваня уявив собі некролог десь на «Оглядачі»: «Переможця «Таланту» зарізали біля ялинкового базару!» або «Йоан більше не з нами! Кривава різанина на Дарниці!». 

«Та ні», — вирішив він, жодних некрологів не було б: «Умєр Максім, ну і хуй з нім, положилі єго в гроб — ну, і мать його йоб», — підказало одне Євангеліє з минулого. Помирати треба було в топі, десь протягом року після перемоги в шоу, коли його всі знали, а тепер… Тепер можна хіба знайти велику коробку, лягти й замерзнути, без згадок у пресі ти швидко стаєш непотрібним — євангеліст мав рацію, в такому разі працював тільки кросс-промоушн, коханець Лапи зараз мав би пристойне покриття по некрологу, навіть ТСН обов’язково би про нього згадала. 

І ще важливий момент: який відос впишуть в той некролог? «Гуллівер» навіть не записаний, про пісні Ромаріо годі й жартувати. Тоді що? Певно, щось із мільйонників — «Ніч яка місячна» з «Таланту» чи з Мар’їнки? Чи ті кляті бокали, які геть змінили його долю? Невже він усього досягнув тим вірусним відео, а потім просто котився донизу? Повільно, чіпляючись кігтями за скло, але котився? 

«Смішно, але яку пісню згадають, коли ти помреш — того ти й досягнув», — вирішив Ваня. «Ніхто на нас із тобою, Братан, навіть не клікне», — сказав він собаці, та той вже навіть голови не підняв, тільки тихенько скиглив, пів тона вище, пів тона нижче. 

На Литвинського зустрів привітну жінку з рудим спанієлем. Її песик так радів снігу, що за Бродягу стало зовсім боляче. Вона підказала, що йому треба трохи вглиб, там буде якась цілодобова клініка «Профі». Ну, профі так профі, не вистачало ще зараз попасти на якогось молодого ординатора, якого вигнали працювати в нічну зміну. Ваня зупинився, аби руки перепочили, перевірив собаку — дихає. Тримайся, Братанчику, ми вже десь поруч. Знову підійняв вантаж триста й вирушив далі дворами. 

Клініку «Вет-профі» знайшов майже одразу. Підпер коробку коліном, поторсав двері — замкнено. Та й зрозуміло — майже ніч на дворі. Якби не сніговий колапс із заторами, місто вже спало б, набиралося сил, даючи печінці відпочинок перед потужним святковим ударом — єдиним, що додавало дорослим сенсу жити взимку в наших широтах. 

Пошукав дзвінок і знайшов кнопку знизу на стіні. Біле на білому під білим снігом — незручно, так ще й на такій висоті, що довелося ставити коробку на сходи. Змерзлі руки випустили її десь за пів метра до землі — собака вдарився об бетон й завискотів так високо, наче в нього вселився привід Фредді Мерк’юрі часів «A Night at the Opera». Твою, твою, твою мать! 

«Боже мій, Братанчику, вибач», — Ваня впав на коліна. Песик підійняв догори свою худу морду й завив, навіть заскреготів на граничних нотах. Блядь, блядь, блядь! Ти узяв на себе відповідальність й кинув тваринку, незграбо! Ти так завжди, ти такий в усьому, тобі нічого не можна довірити, ти… 

Двері відчинялися назовні, й той, хто їх відчинив, не бачив крізь віконце двох братанів, які вовтузилися з коробкою. Тому Ваня отримав ще й по голові. Якби не капюшон, було б зовсім боляче, а так… Ніби доля віддала йому борг одразу. Ваня був би не проти отримати сто разів по голові, аби це щось виправило. Аби допомогло. 

Двері відчинила зовсім юна дівчина — версія про ординаторку вночі підтверджувалася. Ваня подивився на неї з-під капюшона та не втримався: 

— Блядь! 

Вона здригнулась: 

— Ой, сорі! 

Треба було терміново виправлятися: 

— Це ви мені вибачте, я просто… Не втримав собаку, незручно було дзвонити, дзвінок ваш… низько. 

Повненька дівчина в бірюзовому халаті притримала двері й відійшла трохи вбік, звільняючи шлях братанам. 

Ваня сказав собаці: «Тихо, тихо, маленький, все позаду», — й підвівся з вантажем, наче важковаговик на олімпіаді. «Господи, якщо ти є, не дай мені зараз ще й перднути від напруги, це буде вже занадто», — подумав Ваня, мимоволі усміхнувся й випростався з коробкою. Все минуло без ексцесів. Йому дякувати. 

Ветеринарка зачинила двері: 

— Там страшне який сніг, — сказала вона й одразу набрала кілька балів за мову й вимову — Ваня давно вже поділяв людей на наших та не зовсім наших і завжди радів україномовним, наче підписникам, на яких не очікував. 

— Та да, — сказав він і миттєво виправився: — Саме так. 

— Так, хто тут у нас? — нахилилася дівчина над коробкою й обережно погладила собаку по потилиці. Той вже голови не підводив і тихенько нив. Скиглив собі, як в українській народній казці, де все відбувалося «собі». 

— Це — Братан, — сказав Ваня й знову не спромігся вигадати красивої версії подій. — Якесь падло лишило в коробці. А йому… Йому дуже погано.