Читати книгу - "Зламані янголи"

Як і всі інші, кого я знаю.

За постаттю біля вогню я бачу конструкцію, що здіймається з піску, величезний кощавий хрест, до якого щось неміцно прив’язано. Настирливий вітер і колючий, як голки, дощ зі снігом, який він несе, не дозволяє мені поглянути досить далеко, щоб чітко розгледіти цей предмет.

Тепер вітер квилить; колись я чув схожий звук і боявся його.

Я дістаюся багаття й відчуваю різкий приплив тепла до обличчя. Дістаю руки з кишень і простягаю їх.

Постать ворушиться. Я стараюся цього не помічати. Я не хочу цього.

— А… Покаянник.

Семетер. Його сардонічний тон зник — може, він думає, що більше його не потребує. Натомість з’явилося щось близьке до співчуття. Великодушне тепло людини, що перемогла у грі, в результатах якої взагалі не надто сумнівалася.

— Прошу?

Він сміється.

— Дуже кумедно. Чому б тобі не стати на коліна біля вогню? Так тепліше.

— Мені не так уже й холодно, — трусячись, кажу я, й ризикую — дивлюся на його обличчя. Його очі виблискують у світлі вогню. Він знає.

— Ти довго сюди йшов, Вовче з Клину, — добродушно каже він. — Можна почекати ще трохи.

Я дивлюся крізь розчепірені пальці на полум’я.

— Чого ти від мене хочеш, Семетере?

— Ой, та ну тебе. Чого я хочу? Ти знаєш, чого я хочу.

Він скидає з себе ковдру і граційно здіймається на ноги.

Він вищий, ніж мені запам’яталося, і видається елегантно загрозливим у своєму пошарпаному чорному плащі. Він надягає циліндр набакир.

— Я хочу того ж, що й усі інші.

— А це що таке? — я киваю на розіп’ятий у нього за спиною предмет.

— Це? — він, здається, вперше втратив рівновагу. Можливо, дещо збентежився. — Ну, це… Пропоную вважати, що це альтернатива. Тобто альтернатива тобі, але я насправді не вважаю, що тобі треба…

Я дивлюся на високу конструкцію, і її раптом стає легше розгледіти крізь вітер, дощ зі снігом і випади.

Це я.

Я прип’ятий до хреста сітями; мертва сіра плоть втискається у проміжки між мотузками; тіло звисає з жорсткої конструкції ешафоту; голова похилилася вперед. Обличчя в мене подзьобане мартинами. Очниці порожні, а щоки пошарпані. На лобі в мене подекуди видніється кістка.

Я відсторонено думаю: там, певно, холодно.

— А я тебе попереджав, — у його голосі з’являється тінь колишньої глузливості. Йому починає уриватися терпець. — Це альтернатива, але ти, на мою думку, погодишся з тим, що тут, біля багаття, незмірно затишніше. А ще є це.

Він розкриває скарлючену долоню й показує мені кортикальну пам’ять, досі у плямах свіжої крові та тканини. Я ляскаю себе по карку й виявляю там дірку з нерівними краями, відкриту порожнечу біля основи мого черепа, в яку з жахливою легкістю прослизають мої пальці. З іншого боку отвору я намацую власну мозкову тканину — слизьку, губчасту.

— Бачиш, — майже з жалем промовляє він.

Я прибираю пальці.

— Де ти це взяв, Семетере?

— О, такі роздобути неважко. Особливо на Санкції-IV.

— У тебе є пам’ять Крукшенк? — питаю я його, відчувши раптовий приплив надії.

Він ледь помітно вагається.

— Та звісно. Вони всі рано чи пізно приходять до мене, — він киває. — Рано чи пізно.

Цей повтор звучить неприродно. Наче він намагається когось переконати. Я відчуваю, як надія знову вмирає, згасає.

— Тоді краще пізно, — кажу я йому, знову простягнувши руки до вогню. Мене б’є по спині вітер.

— Ти про що? — сміх наприкінці фрази теж неприродний. Я ледь помітно всміхаюся. В цій усмішці трохи старого болю, але цей біль несе дивну втіху.

— Я вже піду. Тут для мене нічого немає.

— Підеш? — його голос раптом стає огидним. Він підіймає двома пальцями пам’ять, яка виблискує червоним у світлі вогню. — Ти нікуди не підеш, мій цуцику з вовчої зграї. Ти залишишся тут, зі мною. Нам треба обробити певні рахунки.

Тут уже сміюся я.

— Іди нахрін з моєї голови, Семетере.

— Ти, — одна скарлючена рука тягнеться над вогнем до мене. — Залишишся.

І «Калашников», обважнілий від повної обойми протипіхотних патронів, опиняється у мене в руці. Ну, хто б сумнівався.

— Мушу йти, — кажу я. — Передам від тебе привіт Гендові.

Він випрямляється, тягнучись рукою й виблискуючи очима.

Я наставляю пістолет.

— Тебе попереджали, Семетере.

Я стріляю під крису циліндра. Три рази, без зволікання.

Постріли відкидають його назад, і він падає в пісок аж за три метри від багаття. Я чекаю якусь мить, аби побачити, чи підведеться він, але йому кінець. Після його відходу вогонь помітно пригасає.

Піднявши очі, я бачу, що хрестоподібна конструкція спорожніла, хоч що це означає. Я згадую мертве обличчя людини, що висіла там раніше, сідаю навпочіпки біля вогню й зігріваюся, поки від нього не лишається тільки жар.

У блискучому попелі я помічаю кортикальну пам’ять, випалену дочиста; на тлі останніх обвуглених шматочків дерева вона виблискує металом. Я сягаю рукою в попіл і витягаю, тримаючи її по-семетерівськи, двома пальцями.

Трохи пече, але то дрібниці.

Я ховаю її та «Калашникова», запихаю руки, які стрімко холонуть, назад у кишені кітеля й випрямляюся, роззираючись довкола.

Тут холодно, але десь неодмінно є шлях, який веде з цього граного пляжу.

Частина п'ята

Конфлікт лояльності

Подивіться на факти. А тоді дійте відповідно до них. Це єдина мантра, яку я знаю, єдина доктрина, яку можу вам запропонувати, а робити це важче, ніж можна подумати, бо люди, присягаюся, наче від природи налаштовані на те, щоби всіляко цього уникати. Подивіться на факти. Не моліться, не загадуйте бажань, не купуйтеся на столітні догми та мертву риторику. Не піддавайтеся засвоєним установкам, своїй уяві чи своєму збоченому чуттю… чого завгодно. ПОДИВІТЬСЯ НА ФАКТИ. А ТОДІ дійте.

Квеллкриста Сокольнича, «Промова перед атакою на Міллспорт»

Розділ тридцять шостий

Зоряне нічне небо, пронизливо чисте.

Якийсь час я тупо дивився на нього, спостерігаючи, як із лівого краю мого поля зору на нього виповзає дивовижно роздроблене червоне світло, а тоді знову відступає.

Це має щось для тебе означати, Таку.

У те, як розсипалося це світло на межі мого поля зору, наче був вплетений якийсь код; у тому, як воно піднялось, а тоді знову потроху спустилося, було щось умисне.

Схоже на гліфи. Схоже на числа.

А тоді це справді