Читати книгу - "Зима у горах"

Роджера,— У нас був кінь, Принц, він робив тут усе, поки ми не придбали трактор. То був надійний старий трудяга, він знав тут кожен камінчик і кожну билину краще за мого батька. Але якось, я тоді був ще зовсім хлоп’ям років шести-семи, трапилося дивне: Принц хвицьнув мене. Мабуть, я пустував біля його задніх ніг. Хвицьнув досить дошкульно — кісток не поламав, але руку в плечі вивихнув. Дістав я також синців, а тому мене вклали в ліжко й протримали в ньому кілька днів. Коли я встав на ноги й знову вийшов на подвір’я, то намагався триматися від Принца якнайдалі, і батько, очевидно, помітив це, бо одного разу вранці підкликав мене до дверей стайні, де він стояв біля Принца. «Герете»,— каже він. «Що, тату?» — питаю я. «Хочеш мати шилінг?» — каже він. Для мене шилінг був величезними грошима, а батько дістав монету з кишені й тримав її так, щоб вона аж зблискувала проти сонця. «Він твій,— каже батько,— тільки ти мусиш підняти його». І кинув монету просто коневі під копита. Я дивлюсь на монету і бачу, як вона блищить, а Принцеві копита видаються страшенно великими й страшенно твердими, а в мене тіло ще болить від того, що він мене хвицьнув. Але мені хочеться взяти шилінг, хочеться чогось іще більшого, ніж той шилінг, ви мене розумієте?»

Роджер ствердно кивнув.

«Отож я проліз поміж кінськими ногами й підняв шилінг,— сказав Герет. Він обернувся до матері й говорив тільки для неї: — Земля була трохи з болотом, і спочатку монета вислизнула в мене з пальців, та я знову схопив її. Принц стояв тихо, мов миша, а я виліз з-під нього з шилінгом і закричав: «Я зробив це, тату! Зробив!»

І Герет радісно засміявся.

«А я й не знала,— сказала мати.— Чи то батько велів мені не казати?»

«Ні, не велів. Але я помітив, що він нічого про це не каже за обідом, і хоч я був малий, а второпав: як він нічого не каже, то й мені краще тримати язика за зубами».

Запала мовчанка. Роджер уявив собі маленьке, спотворене і в синцях тіло, що тремтить від страху, але повзе в грязюці, щоб підняти шилінг, якому судилося перетворитися на яскравий символ мужності й завжди сяяти в закапелках Геретової душі. Пронизливий, ще з домішкою страху, але водночас і переможний крик лунав у його вухах:

«Я зробив це, тату! Зробив!»

«Так, ви це зробили як слід»,— сказав він Герету.

«Принц був справжній скарб,— вів далі Герет.— Я аж захворів, коли він здох, хоч на той час я був майже дорослим».

Малинові барви зблякли, і небо за вікном швидко втрачало магію своїх чарів.

«Давайте-но засвітимо,— піднявся Герет,— й вип’ємо по добрячій чашці гарячого чаю».

Чарівність смеркання розвіялась, запанувала метушня веселої буденності. Електричне світло хлюпнуло прозаїчністю на все довкола, спростувало метафори, показало, що Герет аж ніяк не борсук чи яструб, а просто горбань, Роджер — обідранець-дивак з інтелігентним обличчям, а мати — просто часточка життя, що спокійно догорає в кріслі.

Вони посідали пити чай, і Герет ще раз здивував їх: з кухні, куди міг заходити тільки він, приніс пишний, розцяцькований марципанами різдвяний пиріг.

«Герете, а це домашній пиріг»,— сказала стара, смакуючи.

«Від місіс Аркрайт,— ствердно кивнув головою Герет.— Вона пече пироги, аби хоч щось робити. Півсела забезпечила».

І Роджер раптом немов наяву побачив, як місіс Аркрайт, сама-самісінька в бездоганно охайному будиночку, місить темне солодке тісто у великій фарфоровій мисці, прикидаючи, кому потрібен різдвяний пиріг. За інших обставин картина того, як самотня жінка, що тільки й знає без кінця сваритися із сміттярами, намагається якось згаяти час,— видалась би йому меланхолійною, але тепер він побачив її в незвичайному світлі. Ця картина змусила його подумати про мужність і стійкість людей, про їхню безмежну винахідливість і готовність чинити опір лютій облозі літ.

«За місіс Аркрайт! — вигукнув він.— Ланкашірський подарунок Ллланкрвісу!»

«Хай благословить бог її добре серце»,— сказала мати.

«Сподіваюсь, вона почастувала пирогом сміттярів»,— докинув Роджер.

Він почував себе розкутим і легковажним. Мабуть, він сп’янів. А якщо й так, то до цього спричинилось не стільки віскі, скільки незвичайність цього дня, ніжної смаженої зайчатини, похмурої пишності вечірньої заграви, неповторність облич Герета і його матері, думки про місіс Аркрайт і сміттярів, багатство і хитросплетіння людських особливостей, яке годі розплутати.

«Востаннє я їв такий пиріг на весіллі»,— сказав Роджер. І хоч це було неправдою, він з цікавістю прислухався до своїх слів і спитав себе, що зараз іще вигадає. Та й що це таке — правда? Правда розуму чи правда серця?

«Я був на весіллі незадовго перед тим, як приїхав сюди,— вів далі Роджер.— Це була надзвичайно щаслива подія. Мій брат Джеффрі взяв шлюб з чудовою дівчиною, на ім’я Марго. На мою думку, то буде ідеально щасливе подружжя».

Вони слухали, а він провадив:

«Марго така вродлива, що й світ не бачив. У неї рудувато-золотаве волосся й навдивовижу зелені очі. Які тільки чоловіки не намагались одружитися з нею, але вона всім відмовила й вибрала найкращого. Це — Джеффрі, і він справді найкращий, коли навіть я, його брат, кажу це. Ясна річ, він завжди й у всьому перевершував мене. І старший на кілька років, і розумніший, і привабливіший. Але до мене ставився чудово. А я ніколи не заздрив йому, бо все, що він робив, було таке недосяжне для мене, що мені й на думку не спадало змагатися з ним.

Ми з Джеффрі жили разом,— не вгавав Роджер.— Я, певно ж, розумів, що рано чи пізно залишусь без нього, інакше і не могло бути. Цебто було б дуже прикро, якби Джеффрі не одружився і не мав нащадків. З нього вийде чудовий батько».

«А ви,— порушила приємну тишу мати.— Ви тепер теж шукатимете собі дружину?»

«Та вже пора,— палко відповів