Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

Арсен мовчав.

— Є на світі речі, які всім не можна, — Максим підморгнув. — А тобі й мені — можна.

— Метеликів чавити, — сказав Арсен. — Можна, я твій ноут візьму?

— Бери, аякже.

На дні бардачка, під упаковками дисків, лежав тонкий, мов аркуш, Максимів ноутбук. Вічно ввімкнений. В Арсеновій кишені, у внутрішній кишені вітровки, лежав, згорнувшись, кабель з USB-портом. Не кваплячись, підкреслено повільно, він виклав вміст бардачка собі на коліна, вийняв ноут, склав диски рівним стосиком і поклав назад у бардачок. Клацнув пластиковим замком.

— Тому, Арсене, я вважаю, що нижче твоєї гідності тебе залякувати. Чи до чогось примушувати. Бо ти за інтелектом дорівнюєш мені… Ти настільки перевершуєш пересічну людину за всіма показниками, що я говорю з тобою, як з рівнею.

— Дякую, — сказав Арсен. — Я оцінив довіру… Мені здається, що ти дечого не врахував.

— Чого?

— Я тобі дорівнюю не тільки за інтелектом.

— Гм, — Максим зам’явся. — Ти людина, в цьому полягає твоя маленька слабкість.

— Я цифровий, Максиме. Я не людина.

— Ти так думаєш?

— Цілком точно, — сказав Арсен. — І я маю для тебе погані новини: ти пригрів на грудях гадюку.

«Так» — він подумки натис Велику Червону Кнопку. Перейшов у інформацію, перелився в цифру до останньої одинички й ковзнув у USB-порт, наче змія в схованку.

Нічим дихати. Нічим дивитися. Потоки, відтінки, фантазія відтягують на себе ресурси, тому треба обходитись без образів-підпірок. Я від діда втік, я од баби втік. Я в мережі. Я цифровий.

Червона смужка життя тане з кожною секундою. Звідки смужка, чому тане, що я роблю не так? Вороже оточення. Мережа мені ворожа. Дрібні антивіруси б’ють, наче електричні розряди, б’ють по мацаках… У мене мацаки?! Клята фантазія, на фіг. Я програма, мене багато, я дублюю себе, відтворюю…

Ідіот. Я повинен ховатися. Мене мало. Я геть крихітний. Мене не знайти… Ох, як посипалися мої копії, наче мітлою їх змели. Я сиджу під листком тихо, тихо. Я заархівований файл. Текстовий файл. Ох, тісно, та доведеться потерпіти.

Він опинився в мережевому щоденнику незнайомої жінки. Розтікся по лінках, і ще розтікся, дублюючи себе, мов лист щастя. Знайшов щоденник Мар’яни Чабан. І ще за одиницю часу знайшов мамин щоденник.

Як багато її тут, її колишньої, з дитинства. Як пахне свіжозмеленою кавою, котлетами, новим пуховим светром та її улюбленими парфумами. Ось де вона; ось де тепло, а там, по той бік монітора, сидить мумія, висохла оболонка. Останнє повідомлення відправлене в мережу дві хвилини тому…

«…Дублюю лінк на прохання френда… Жорстоко побито студента двома особами зрозуміло якої національності, передайте по ланцюжку далі…»

«Мамо, — написав Арсен у коментах до повідомлення, — це я. Ти не хвилюйся, якщо я сьогодні не прийду вчасно додому. Знай, що в мене все добре, зв’язок будемо підтримувати через твій журнал…»

«Цей юзер вимкнув можливість залишати коментарі анонімним користувачам».

«Я не анонімний користувач. Я твій син, Арсен».

«Цей юзер вимкнув можливість залишати коментарі анонімним користувачам. Створити свій журнал ви можете за адресою…»

«Арсене, обережно. Я тебе попереджав щодо мережі, буде шкода, якщо тебе пристукне антивірусом разом з усіма резервними копіями».

«Пішов на…»

«Цей юзер не схвалює матюки у своєму щоденнику».

Різко зменшився доступний простір. Ба більше — усох час. Арсен покинув щоденник і звично розсипався копіями — проте більша частина з них одразу загинула, мов ікринки на сухому піску чи насіння на камені.

«Арсене, обережно. Вийди, поговоримо».

Він не відповів. Розсипав себе по стандартних іграшках, які йдуть на кожному компі, і знову зібрався в ціле. Не можна завмерти ні на частку секунди, ані на крихітну одиницю часу. Змінюватися, змінюватися, обманювати жадібні руки, що нишпорять у темряві, прагнучи його схопити. Немає ніяких рук, це знову дурна образна обманка, фантазія забирає ресурс.

Це не руки. Це решета. Вони ковзають туди-сюди, й вічка в них дедалі менші. Я не зможу весь час крізь них прослизати, я вже гальмую сам себе. Особливо, коли починаю фантазувати; моя фантазія мене губить. Фантазія — людська властивість. На фіг.

Джгути користувальницьких каналів. Багатоголосий тріск, що не вгасає ні на мить. Я — коливання в мережі, я голос. Один з багатьох. Мене немає.

Фільтр накриває балаканину, як парашут, що спадає з неба, накриває сільський базар. Знову картинка. Я ледве встигаю розпастися на фрагменти — і зібратися знову.

Вони сидять коло своїх віконець — і ті, хто працює, і ті, хто ледарює. І діти на екваторі. І старі в тундрі. Моїми зусиллями. Усі. Півпланети спить… Півпланети в офісах… Торговці мигцем поглядають на екранчики мобілок, касири, урвавши хвилинку, розкладають пасьянси. Водії звіряють шлях з картою на екрані навігатора. Хтось у полі, оре й сіє без мобілок і навігаторів, щасливий, йому не страшно…

Страшно всім.

Страшно мені. Бо для мене зараз — вони всі свої. Це моторошне відчуття, коли вся планета — свої. Люди. Я так не звик. Я — людина — жив відокремлено, нікого, власне, не любив… Але відчуття свого — це навіть не любов. Це, мабуть, крутіше.

Треба було стати цифровим, щоб зробитися святим. Я святий, мені всі свої. Усі, хто людина. А ти, інопланетна скотино, чи хто ти там є, вимітайся з мого дому. Будь-якою ціною, але я їх витягну, своїх, з-під твоєї влади.

Тільки святий має право вбивати своїх, щоб погубити чужого. Це хірургія, а не вбивство. Ось людство, гіркий п’яниця, що не може відмовитися від своєї пляшки, але ми туди дечого підсиплемо. Прямо зараз…

…Прямо зараз.

Треба спішити, поки мене