Читати книгу - "Постріл із глибин"

Прочитавши цю телеграму, Вільсон вийшов з Білого дому гуляти під дощем — сам, нікого не повідомивши. «Я гуляв вулицями, намагаючись привести думки до ладу»[648], — писав він пізніше в листі до Едіт Ґалт.

Він пройшов по площі Лафайєт повз статую Ендрю Джексона на коні дибки, в оточенні гармат, потім далі 16-ю вулицею до Дюпон-серкл, де жила Едіт. Тут він побачив хлопчаків, які продавали свіжі термінові видання міських газет, де вже надрукували новини про потоплення корабля. На Коркоран-стрит Вільсон повернув праворуч та по 15-й вулиці повернувся в Білий дім, у свій кабінет.

О десятій надійшли найгірші новини: згідно з підрахунками, у результаті атаки на «Лузитанію» загинуло близько тисячі пасажирів. Стало очевидним, що серед загиблих є американці. Сталося те, чого так боявся Вільсон.

U-20 прямувала на захід, і Швіґер востаннє глянув назад крізь перископ.

У своєму журналі він записав: «Удалечині за кормою на поверхні декілька шлюпок; більше нічого від “Лузитанії” в полі зору немає. Усі рештки судна, мабуть, потонули»[649]. Він зазначив місце: 14 морських миль від мису Олд-Хед-оф-Кінсейл, 27 морських миль від Квінстауна, глибина вод 90 метрів (близько 300 футів).

Швіґер не знав, що серед багатьох жертв його атаки були також троє німців, яких заарештували в перший день плавання. Вони так і лишилися зачиненими в імпровізованій в’язниці.

Наявність рятувального жилета сама по собі не гарантувала виживання. Багато з тих, хто опинився у воді в жилетах, усвідомив, що надягнув жилет неправильно і йому складно навіть тримати голову над водою. Складно їм було недовго. Дуже скоро ті, хто зміг правильно надягти жилет, опинилися серед трупів, що плавали вниз головою в таких позах, які були б для них цілковито неприйнятними, якби вони були живі. Здоровий, сильний моряк Е. С. Гайвей писав, дещо перебільшуючи: «Я на власні очі бачив сотні мертвих чоловіків та жінок у жилетах у воді після того, як корабель пішов на дно»[650].

Для дітей — тих, хто не потонув відразу, — найстрашнішим стало переохолодження[651]. Температура води була 13°С — звичайно, це не так холодно, як вода, у якій опинилися пасажири «Титаніка», але навіть цього було досить, щоб знизити температуру тіла людей — як великих, так і маленьких — до небезпечного рівня. Зменшення внутрішньої температури тіла людини лише на 2—3°С, з нормальної 37 до 35°С, досить, щоб з часом убити людину. Опинившись у воді, пасажири вже за декілька хвилин відчували, що їхні кінцівки німіють, навіть незважаючи на тепле сонце над головою. Тим, на кому під жилетами були пальта, було дещо краще, ніж тим, хто роздягнувся, бо пальта й інший теплий одяг навіть у мокрому стані забезпечували теплоізоляцію для серця. Худі люди, старі, жінки та діти, особливо немовлята, дуже швидко втрачали тепло, як і пасажири, що пили алкоголь за обідом. За умов переохолодження люди у воді починали сильно тремтіти, але чим серйознішою ставала небезпека, тим слабше було тремтіння. За температури води 13°С у дорослих людей за годину чи дві спостерігались ознаки виснаження та непритомність; після цього шкіра набувала сірувато-синього кольору, тіло ставало твердим, пульс сповільнювався до майже непомітного рівня. Після цього наставала смерть.

Двайт Гарріс плив до перевернутої шлюпки. «Найстрашнішим були незліченні тіла мертвих людей усюди, — згадував він. — Чоловіки, жінки, діти. Мені довелося відштовхнути одне чи два, щоб дістатися шлюпки!»[652]

Пливучи до шлюпки, він побачив маленького хлопчика, Персі Річардса. Той кликав батька. «Я підпливло нього й наказав перестати плакати й схопитися за мій комір, що він і зробив. Найсміливіший хлопчина з усіх, яких я будь-коли бачив!»

Гарріс притягнув хлопчика за собою до шлюпки та підсадив його на її корпус. Ці зусилля майже виснажили Гарріса. Він сам теж заліз на шлюпку за хлопчиком. «Я ледь рухався, кінцівки страшенно замерзли!.. Я, мабуть, пробув у воді з півгодини чи, може, три чверті години».

Гарріс помітив одну зі складаних шлюпок, якою керували двоє моряків. Вона була лише частково заповнена пасажирами, і він вирішив погукати їх. Скоро шлюпка підійшла достатньо близько, щоб вони з хлопчиком могли в неї залізти. Моряки підібрали ще з дюжину живих, але решту довелося полишити — ця шлюпка могла ось-ось затонути. «Ті крики про допомогу від людей у воді були жахливі!»[653] — писав Гарріс.

Жодного корабля не було видно.

«Лузитанія» опускалася під воду, затягуючи Марґарет Макворт за собою. Вода навкруги здавалася чорною, і Марґарет переповнював страх, що вона не зможе вибратися з уламків. Щось зачепило її руку, вона злякалася, але виявилося, що це лише жилет, який вона тримала для свого батька. Вона наковталася морської води.

Опинившись на поверхні, Марґарет ухопилася за кінець якоїсь дошки. Спочатку їй здалося, що тільки це й тримає її на плаву, але потім вона згадала про жилет. «Коли я виринула, то виявилося, що я — частина великого круглого наче острова на поверхні, який складався з людей та різноманітного сміття. Усе плавало так щільно, що спочатку не було навіть видно води. Люди, шлюпки, клітки для курей, стільці, плоти, дошки та хтозна-що ще — усе плавало впритул одне до одного»