Читати книгу - "Спалені мрії"

у Горпининому дворі й Дем’яна з шаблею, якому так хотілося позбавити його життя. – Хіба таке забудеш! Він і вирішив мою долю. З того часу я в думках та у снах і ловив його, і бив, і за петельки тягнув здавати. Тепер я серед своїх доживаю як людина, а його з мішком гріхів відправили на той світ. Прости мене, Господи, але радію, що земля очистилася від такої погані, – уже не вперше він за одну хвилину встиг багато чого наговорити.

– Не лише вам, багатьом зла наробив. Настя Бойчиха його й зараз кляне. Піймав колись її на дорозі із десятьма хлібинами, вона якраз з поїзда додому поверталася. У тридцять четвертому, мабуть, це було, але й тоді, хто живий зостався, не наїдалися вволю. За те, що в Гомелі двадцять кілограмів соняшника зі свого городу продала, а на ті гроші десять буханок хліба дітям купила, десять років дали бідній тітці. При обшуку матерію в неї шукали та змушували зізнатися, що займалася спекуляцією. Хоч і не знайшли нічого, все одно по тій статті засудили. Люди розуміли, що то неправда, але на відкритому суді ніхто не встав і не захистив: чи побоялися, чи думали, що й так минеться.

– Це та Настя, яка у війну лиса з Херсона пішки прийшла? – пригадував дід Сава.

– Вона. Німці з в’язниці таких повипускали. Ще про зерно розказувала, як наші з пароплава все у море викинули, щоб ворогові не дісталося.

– Про зерно чув. Наше теж спішили кудись відправити, а людей напризволяще кинули – як хочете, так і виживайте. У містах теж було – або помирай, або на німців іди працювати. Тепер що виробляють?! Чула, що Костя про Київ розказував? Хто в часи окупації пішов на фабрику чи завод працювати, всіх викликають, справу заводять, вважаючи їх німецькими посібниками. Про пайок німецький нагадують, заради якого і йшли туди. Виходить, що попав наш люд в такі жорна між двома монстрами – Сталіним і Гітлером, звідки ніяк вискочити було. На фронті чоловіків місили, а нам теж дісталося, в окупації люди були, як у полоні.

– Воно то так, але хочеться якомога швидше все забути. Нових проблем через край. – Мар’яна скрушно хитала головою та поглядала на дорогу, чекаючи на своїх подруг по ланці, бо час було йти на роботу.

– А як там Тоня наша, скажи? Щось не видно її останнім часом. – Дід Сава спинив свій погляд на її хаті.

– Стара хвороба повернулася, знову не їсть нічого, знову плаче. Цього разу і ліки приймає, але нічого не допомагає.

– Так… Так… Перевели сім’ю. Все було для щасливого життя: і любов, і дітки, і до роботи не ледачі, і розумом Бог не обідив. Головне – ні владі, ні людям не вороги. Але й такі чомусь не потрібні. Моя баба Проня теж ледь оклигала після того, як Тимофія забрали. Тепер наче ненормальна стала, все за Григорієм тремтить, як за малою дитиною.

– А він кімнату ще одну в комуналці отримав? – Мар’яна пригадала про його плани.

– Де там! ЖЕК одразу туди цілу сім’ю поселив. А їм в одній кімнаті ще тісніше стало, бо із Вовчиком п’ять душ тепер, – дід зітхнув важко. – Таке враження, що продовжують виводити наш рід, на рідній землі місця нам немає, – нічого нового не сказав, а очі й цього разу здивовані. – Тепер, Мар’яно, лиш дай Бог зиму пережити! – його думки поверталися до тієї біди, яка знову насувалася. Але й цього разу не хотілося вірити, що ніхто їм не надасть ніякої допомоги.

На ранок Мар’яна відправила Василька разом із пастухами, а за ним побіг і Павло, упросився все-таки, бо через посуху в полі нічого було робити. Пасли вони майже місяць, а вона раділа, що хлопці там зміцніють і підростуть.

– Уже й скучила за ними, хоч до лісу йди провідувати. – Одного дня завела розмову з бригадиром, коли вибирали низенький від посухи льон.

– Не хотів я тобі настрій псувати, але хлопці твої вже вдома, – здивував її такою відповіддю.

– А корови ж як? – Чомусь аж холод у душі розлився.

– Я Максима й Харитона послав на допомогу, бо твої та ще троє воювати в лісі почали.

– Як воювати? Про що це ти говориш, Юхиме? – Тепер вона зрозуміла, чого її серце так колотилося останнім часом.

– Стріляли бойовими, та де там стріляли – палили. Навіть гранати дві жбурнули. Відтоді корів до лісу не загнати, бояться, і квит.

– А де ж узяли? Невже на боєприпаси натрапили? – почала здогадуватися.

– Так і було. Але нікому не сказали, самі переклали все, порахували й почали пробувати. Два дні воювали, поки доярки передали сюди таку новину. А сьогодні з району військові приїхали та всі боєприпаси вивезли.

– Де ж хлопці мої? – Вона аж завмерла від таких новин.

– Поки стріляли, то хоробрі були, а потім налякалися та додому драпонули, – Юхим аж засміявся.

– От Господи! – Їй зовсім було не до сміху. – Так і влізуть у якусь халепу. Там же Павло був, він же слухняний, – пригадала, як довго наказувала йому, а після надіялася.

– Слухняний у тебе під рукою, а там, кажуть, комбатом його називали, тож командував.