Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"

— Так, — погодилася Арлетта. — Думаю, що ти маєш слушність. Мене вельми вразило запитання Фа: «Ти приносиш нам рибу?» Дивно. Я розумію, Фа народився в неволі, йому ніколи не випадало ловити рибу. Але ж Бі?

Севілла відчинив двері повітки.

— Пітере, — запитав він, — чи можемо ми скористатися меншим гумовим човном?

— Надовго?

— На якусь годину.

— Годину він витримає. Але потім, прошу вас, доставте його сюди. Він занадто випустив повітря. Думаю, що вентиль пропускає або якийсь шов.

— Гаразд.

Севілла обернувся до Арлетти.

— Почекай хвильку на мене. Маю слово сказати Меггі.

Він полишив їх і пішов до свого кабінету. Меггі сиділа нерухомо, склавши руки на колінах. Зарипіли двері, вона обернулася й подивилася на Севіллу, в її очах був глибокий смуток самотності.

— Меггі, — мовив Севілла, не заходячи до кімнати, перепрошую, у мене немає часу зараз, щоб з вами більше поговорити. Та все ж таки скажу вам про своє рішення, як я прийняв, коли слухав вас: завтра ви поїдете в Денве до тітки, де кілька днів відпочинете.

— В мене багато роботи, — відказала Меггі.

— Тим гірше для роботи.

— Ви все своєї, — докинула вона роздратовано. — Ви й не усвідомлюєте, що пропадете без мене.

— Тим гірше для мене. Вам треба відпочити. — І рішуче додав — Це вирішено.

Дівчина опустила очі й покірно мовила:

— О’кей! Що ж, ви хазяїн.

Перегодя вона стрепенулася, випросталася, підвела очі й, не глянувши на Севіллу, мовила пронизливим і крикливим голосом:

— Власне, ви мов той страус ховаєте голову в піску, не хочете дивитися правді в очі. Відколи я вас знаю, ви завжди так робите. Ви мене заспокоюєте, а самі відвертаєтеся від власного щастя.

Грюкнули двері, він пішов. Меггі схопилася руками за голову, на очах у неї затремтіли сльози.

— Він не слухає мене, — заридавши, мовила вона. — Він ніколи мене не слухав!

Севілла підняв праве весло, легенько наліг на ліве — маленький гумовий човен м’яко наблизився до причалу, й Арлетта стрибнула на берег. Вони не хотіли привертати увагу кораблів прикриття гулом мотора й вирішили провести до печери Бі й Фа на веслах: на це витратили з півгодини. Витягли човен з води, віднесли його на кілька метрів на цементну доріжку й, повернувшись, сіли на дошки причалу. Вечоріло, але повітря було ще тепле.

— Ти скажеш Адамсові, де вони? — спитала Арлетта.

— Чому?

— Я твердо вирішив говорити йому про них якомога менше.

— А Пітерові?

— Якщо становище погіршиться, буде краще, як він нічого не знатиме. Я кажу «Пітер», але, зрозуміло, це стосується й Сьюзі. Меггі не беру до уваги, завтра відішлю її до Денвера. Дивна річ, я почуваю себе винним перед нею. Однак немає нічого такого, щоб я міг докоряти собі. Хіба що, — додав він усміхаючись, — моє незвичайне терпіння.

Дезі величаво підпливла до них, тримаючись під самою поверхнею, голова її з’явилася над водою, і її лагідні очі втупилися в Севіллу. За два метри позад неї плив Джім. Той вже посмілішав.

— Хто ця самиця? — запитала Дезі. — Що їй тут треба?

— Вона живе в мене давно. Вона кудись плавала, потім повернулася. Самець також.

— Вона зла.

Севілла похитав головою:

— Вона ревнива.

Дезі поміркувала над його відповіддю й сказала:

— Але ж у мене є самець. У мене є Джім.

Оскільки Севілла не відповів, а лише знизав плечима, вона вела далі:

— Вона мені сказала, що розмовляє мовою людей. Це правда?

Арлетта засміялася.

— Бі також любить похвалитися!

— Це правда, Па? — перепитала Дезі. — Це правда, що вона сказала?

— Правда.

— Але я не дурніша за неї!

— Ні, Дезі, ти не дурна.

— Сьогодні ввечері я хочу вивчати мову людей. Сьогодні ввечері, Па.

Севілла засміявся.

— Щоб вивчати, треба завтра, завтра й завтра. Сьогодні ввечері я втомився.

— Ти не хочеш свистіти?

— Ні. Я втомився.

— Але ти вечорами свистиш зі мною.

— Сьогодні ввечері я втомився.

Спливла якась мить, і Дезі спитала:

— Ти йдеш до свого дому?

— Так.

— Вже!

— Так.

Дезі наполовину висунулася з води й поклала свою велику голову на причал, між Арлеттою й Севіллою. Вони почали пестити її. Гладили її щосили, але не доторкалися до дихала.

— Я люблю тебе, Па, — сказала Дезі, зажмуривши очі. — Я також люблю тебе.

— Я люблю тебе, Ма, — сказала Дезі зітхнувши.

— Я також люблю тебе, Дезі, — відповіла Арлетта.

Ось уже чотири місяці щовечора Дезі Признавалася в любові, й щовечора Арлетта хвилювалася. То було одне й те ж почуття: щось стискувало їй груди, якась несподівана зворушеність, сумна ніжність, і — вона не знала чому, зовсім у глибині душі, — страх перед смертю. Вона не знала чому, але й у цю мить їй було шкода Дезі. Одначе в Дезі не було нічого патетичного. Вона була молода, міцна, дужа.

Арлетта підняла плечі, буцім увесь тягар світу тиснув на них. Що за світ, що за люди й яка мерзота! Бозна-чому ці тварини люблять нас. Адже в нас немає нічого приємного. «Ні, ні, — негайно переконала вона себе, — я не мала б так думати. Я роблю, як Бі й Фа, — все людство скидаю на одну купу».

Страхітливий гул сколихнув повітря. Здавалося, він насувався з-за будинку. Вони підвели голови, цієї миті з’явився