Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Одне певно. Мати знала про існування тамтої в житті Маркіяна, хоч, треба було припускати, не бачила навіть її на фото, бо тоді не сплутала б Нелі з жінкою Славка Ілаковича.

А може, бачила мати і Орисю, тільки збаламутила її краса Нелі, як і багатьох інших? А може, важко було їй повірити, що чужа, непричасна до життя її сина дівчина зробила такий світ дороги?

У всякому разі, Неля не спростовувала цієї помилки. Але навіть ця помилка матері, на думку Нелі, мало що з'ясовувала: звідки таке раптове довір'я до чужої дівчини? Звідки певність, що її прислав син, а не, скажімо, ворог його? Питання це спростовувалося під час розмови між обома жінками. Мати розповідала:

— Коли ви сказали, що зійшли на Мокрій, я враз здогадалася, що ви їхали від нього. Вбив собі хлопчисько в голову, що з Мокрої коротша дорога, ніж з Берестів. І хоч усі люди, кому треба до Заріччя, висідають у Берестах, він все висідав аж у Мокрій. Але ви не слухайте його. На другий раз злізайте в Берестах і просто, просто попід ліс, а там уже здалека видно нашу хату. Ви лише стали коло наших воріт, а мене зразу щось шпигнуло: вона.

Оце речення, яке не було ще в той час правдою, а тільки наче якимсь передчуттям тієї правди в майбутньому, і ті важкі мамині слова про душогубів не раз пізніше згадувала Неля. Не вміла тільки раціонально пояснити собі цього явища: які сили керували матір'ю і спонукували її говорити недійсні в сучасному, але навислі над найближчим майбутнім речі? А втім, можливо, що ті речі вже тоді були дійсні, тільки не доведені до Нелиної свідомості.

Мати виявилася балакучою. Вона і тепер найбільше говорила про Маркіяна, але не так, як у присутності батька:

— Старий мій не хоче, щоб при ньому згадувати Маркіяна. Сам роз'юджує в собі злість і гнів на хлопчиська, бо йому здається, що від цього буде менший біль у серці. А я вже не можу витримати; буває таке, що і хлоп не може помістити болю в своєму серці, тоді хоче, щоб я, мама, переконувала його, що наш нічого не винен, що це його інші втягнули в біду.

В кімнаті, що колись належала Маркіянові, панував нелад, який постає з застояного повітря і від відсутності живого людського духу. На стіні на цвяху висів темно-сірий, припалий порохом капелюх так, як Маркіян повісив його тому рік чи більше. Під високим, вкритим куцою веретою ліжком стирчала пара лижних черевиків. На одному з них був приліплений пласт жовтої глини. Ця деталь нагадала Нелі Славу, яка так само любила мандри.

На столі лежав аркуш колись білого, тепер пожовклого від сонця записаного великою буквою «О» паперу. Неля не могла стриматися, щоб не розпитати про дитинство і юність Маркіяна. Хотіла знати про нього все до найменших подробиць. Бачити його, так би мовити, в кількох планах.

Але матері наболіло, і вона мусила поскаржитись коханій сина на батька:

— Ми видимо дітей серцем, а вони очима. Вони не знають, коли воно зачинається, як родиться і як зростає. Вони дістають його під очі і руки уже готове. Шестеро було тієї дрібноти в мене. Троє хлопчиськів померло від червінки[139] ще у ту війну. Гадаєте, що старий був при їх хворобі? Тільки й того, що пішов у село домовину збити, як сказала йому, що вже кінець. Дві дочки в селі замужем, а на цього, середущого, старий поклав чомусь найбільше надії. Ще малим був, ще тамті троє жили, як старий жартував, що з Маркіяна вийде вчений. Здається, тільки на світ прийшла дитина, а старий уже визначив їй долю, бо, адіт, навіть ім'я яке підібрав. Бо рід, любив казати старий, — тепер він уже нічого не говорить, — не повинен стояти на одному місці, бо інакше заснітиться. Як земля потребує зміни плоду, так і людське насіння прагне зміни грунту для себе…

З вікна цієї кімнати було видно яблуньку, що, вже майже оголена, затримала ще кілька золотисто-сірих яблук на самому верху.

— …вночі лежу і думаю; сивію і думаю. Недобре те, що наші діти роблять. Так думаю собі я, проста мужичка. Куди це провадить? Уб'ють одну гадину, а на її місці буде друга. Мені здається, — а може, я на цьому відлюдді вже з глузду зсунулася? — але мені здається, що тут треба з іншого кінця починати. Не тій чи тамтій гадині голову усікти, а коли сила, то начисто кубло їх випалити, аби і розплоду не залишилося. Отак вночі лежу, і думаю, і чую, як душа моя в землю тягнеться, сивію і думаю, бо ночам тим кінця нема.

Вражена логікою її думок, Неля зачудовано дивилася на матір і не обзивалася.

— Старий мій уже в ніщо не вірить. Як темна ніч, його душа. Колись і він іншим був. Адіт[140], так то чоловіка життя вкрутить, так висотає жили, що потім на старість лишається капшук і укрита злість на людей. Нікому вже не вірить сирота. Ні злим, ні добрим силам. Здається мені, навіть у бога перестав вірити, бо щось не виджу, щоб молився. А я, — зітхнула журно, — заспокоюсь лиш тоді, коли дитина моя буде собі в землі спочивати. Ой, не дивіться на мене такими очима, бо ви ще молоденькі і нічого не розумієте. Нема, любко, безпеки нашим дітям на цій землі, — хіба що в ній самій. Звідти вже ніхто їх не дістане на поневіряння і поталу. Люди, що знають про моє нещастя, дивуються, що я не голошу, не товчу головою об каменя, а я собі своє міркую: адіт, за тих троє в землі я зовсім спокійна. В неділю виберусь до них в гості, принесу їм красних косиць, поговорю собі з ними і, заспокоєна, вертаюся до хати. А часом і вони приходять до мене всі, завжди такі гречні до мене, у біленьких сорочках. Чи не краще було б і для мене, якби і четвертий ліг собі коло них?

Неля ціпеніла від тих слів.

На прощання мати показала Нелі, як треба відчиняти двері, якщо б їй потрібно було вийти надвір. Попередила, щоб Неля не боялася, як загавкає пес на подвір'ї, бо їх Кудлай такий дурний, що вдень вилежується