Читати книгу - "Володимир"

Коли князь Володимир з воїнством своїм погнав Ярополкову рать до Києва, якийсь час у Любечі стояла тиша, життя завмерло, люди принишкли, ждали, що буде далі.

Вони надіялись, що мине війна, князь-переможець дасть їм полегкість, може, поверне людям землі, які забрав Бразд, зменшить уроки, увільнить від холопства, пришле посадника — мужа справедливого й доброго.

Пусте! Не стало Бразда, але лишились три його сини — Гордій, Самсон, Вавило, — їм по закону, який встановив Ярополк, а Володимир затвердив, належав весь озадок[134] після батька — терем у Любечі, землі над Дніпром, ліси, боброві гони — все, на чому стояли його знамена — місяць під сонцем, від якого в усі боки стрілами розтікалось проміння.

Під цим знаменом сини Бразда змалювали ще й хвилі: сонце — князь, місяць — покійний батько, а сини його — хвилі в морі, що ширяться й ширяться без кінця.

І так не тільки з Браздом — в руках у брата його Сварга залишились ліси, береги по Дніпру, де лежала руда, корчениця; ті з любецьких багачів, що здобули в пожалування за Ольги, Святослава й Ярополка землі, ліси, урожаї, залишились їх володарями й при Володимирі — князь сварився з князем, воєводи, бояри, волостелини, посадники служили одному князеві, переходили й давали роту новому, вони боролись за свою честь, славу, добра й переймали їх; тяжке ж брем’я брані, піт, сльози, кров лягали на ницих людей — вони нічого не здобували, а все більше й більше втрачали.

Якось до Любеча приїхав і волостелин Кожема. Він, як усі знали, був на брані князів-братів, підтримував Ярополка й київське боярство, проте тільки вої Ярополка вдали спини, велів своїй дружині скласти зброю, дав роту служити Володимиру.

Так він і залишився волостелином у Острі, об’їжджав від імені князя Володимира городи й весі над Дніпром і Десною, ставив на землях, у лісах, на бобрових гонах, які раніше належали Ярополку, знамено нового князя Володимира, визначав його іменем нові уроки, — князеві, звичайно, княже.

Дбав Кожема й про господаря свого — князя чернігівського Оскола. Той також ішов з Ярополком, бився вище від Любеча й у Києві, тікав до Родні, а там разом з князями інших земель склав зброю, дав роту служити й служив нині князеві Володимиру, як був, так і залишився князем чернігівським.

І про себе не забував Кожема — де б не їхав, дивився, чи не знищив хто часом у лісах, на землях, на бобрових гонах його знамен, на яких було змальовано око з трьома рисками, — волостелинові — своє.

І не тільки добра. Волостелин Кожема, приїхавши до Любеча, радився з багатими, кого призначити посадником княжим. Власне, й думати тут було нічого — новий закон, що владно вривався в життя, зберігав за багатим не тільки добра, а й право: місце посадника в Любечі посів старший син Бразда Гордій — молодий ще чоловік, що й зовні, і вдачею крапля в краплю нагадував свого батька.

Проте що вдача! Силою, безжалісністю, тупістю, які поніс з собою в могилу Бразд, в новий час мало що, либонь, можна було зробити. Гордій, син Бразда, був християнином, він уже знав письмо, хитрий, підлесливий, умів залізти в душу будь-кому.

Обираючи собі жону, Гордій діяв не так, як його батько, взяв собі не ту, яка впала в око йому, — ні, Гордій довго їздив до Остра, до пізньої ночі засиджувався у волостелина Кожеми, виходив у сад з його дочкою Лименою.

Ця дочка була на диво незугарна — руда, кирпата, з великими банькатими очима, — щоб не зустріти її, обминали третьою вулицею.

А Гордій робив свою справу, домовився з Лименою, поговорив з Кожемою, а там повіз її як жону до Любеча.

Мусив Гордій, син Бразда, стати посадником у Любечі ще й тому, що був найбагатшою людиною древнього селища, яке ставало вже городом, рядовичі, що колись уклали ряд з отцем, чи їхні діти, аще отець помер, служили по закону вже йому, закупи мали сплачувати купу тільки йому, хто ж з них не міг повернути свого боргу, ставав обельним холопом старшого сина покійного.

А рядовичів, закупів, холопів ставало у Любечі чимдалі все більше й більше. Новий город, що виростав над Дніпром, не нагадував старого селища, гнізда роду, в ньому була своя Гора — тереми за високими тинами на кращій землі попід лісом, посад — хижі ремісників, скудельників, рибалок на глинищах і в ярах навкруг Гори, Оболонь — землянки на пісках і над затоками Дніпра, де тулились з численними родинами рядовичі й закупи, у яких був один шлях — у Дніпро або в холопи.

Правда, в ницих людей лишилась ще одна надія. Як і в городі Києві, в Любечі люди були охрещені, два священики — Ксенофонт-гречин і Кузьма-болгарин, що сиділи на любецькій Горі, — обіцяли убогим рай на небі й тим більше радості, чим більше вони на землі страждають…

Після смерті Микули в його хижі довго ніхто не жив — люди всяк говорили про смерть Микули й Вісти, всіх дивувало, чому князь Володимир велів віддати йому погребову почесть як сину старійшини. Травою заростала могила Микули, бур’яни заплітали дворище древнього роду.

Вночі, говорили люди, на дворищі Микули чути стогін і плач, хтось бачив вогні, які блимали у душниках землянки, — кому охота йти туди, де живуть щури, домовики, плачуть нави?!

А все ж у Любечі знайшлась людина, що не побоялась домовиків, щурів, нав, — може, вважала й за краще втекти до них від живих, але немилосердних, страшних людей, — це був Антип, що доводився нетем[135] Микулі, онуком Анту.

Сам він був єдиним сином Гапона — двоюрідного брата Микули, рано втратив отця й матір, якийсь час сидів на отчому дворі, сплачував купу, яку батько одержав від Бразда, сину його Гордію, а там віддав за цю купу дворище й хижу, жив на дніпрових кручах, як птах, влітку живився рибою, взимку їв заячину, виверечину, всяку давленину.

Єдине, що мав Антип, — волю. Він тепер не був ні рядовичем, ні закупом, ні холопом, над ним не було хазяїна, «задушний чоловік», — так про нього говорили.

Оцей Антип і оселився на дворищі Микули, в древній хижі роду, спав на полу, де спочивали старійшини Уліб, Воїк, Ант, син його Микула, він, чи хотів того, чи ні, був останнім у роду старійшин, бо стеріг їхнє огнище, жив там,