Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

не лише зостаюся сам цілком упевненим у вірності вашої милості Речі Посполитій, а й інших їхніх милостей панів сенаторів, колег моїх, у цьому переконую. Три речі переконують мене у цьому. Перша: що хоч Військо Дніпровське споконвіку славу й вольності свої відстоює, але відданість свою королям, вельможам і Речі Посполитій завжди берегло. Друга: що народ наш руський у вірі своїй православній такий непохитний, що радше кожен із нас здоров’я своє покладе, аніж віру цю чим-небудь порушить. Третя: що хоч і бувають різні (як і тепер сталося, прости Господи) внутрішні кровопролиття, але все-таки вітчизна для всіх нас одна, у якій ми народжуємося, аби вольностями нашими втішатися, і немає, здається, в усьому світі іншої держави, подібної до вітчизни нашої у правах і свободах. Тому звикли усі ми одностайно цієї матері нашої, Корони, непорушність берегти, і, хоч трапляються різні прикрощі (як воно на світі завше було), одначе розучи велить пам’ятати: легше в державі вольній домовитися про те, що у кого наболіло, аніж, утративши матір цю, вже другої такої не знайти ні у християнстві, ні в поганстві…»

Лобода переяславський перебив читання:

— Правду каже! — голосно вигукнув він.

— Правду каже! — підтримали інші полковники.

— Неправду! Бреше, пся віра! — верескнув Чарнота.

— Замовкни! Сам пся віра!

— Ви зрадники! На погибель вам!

— На погибель тобі!

— Слухайте! Читай далі! Читай! Він наш чоловік. Слухайте! Слухайте!

Гроза збиралася не на жарт, але Виговський почав читати далі, тому знову усе стихло.

Воєвода писав далі, що Військо Запорозьке повинне йому довіряти, бо добре знає, що він, одної з ними крові й віри будучи, прихильно до них ставиться, у злощасному кровопролитті під Кумейками і на Старці участі не брав, а ще він закликав Хмельницького од війни відмовитися, татар відправити назад або обернути проти них зброю, самому ж у вірності Речі Посполитій утвердитися. А закінчувався лист такими словами: «Обіцяю вашій милості, оскільки я син церкви Божої і рід мій від крові народу руського стародавньої йде, що сам усьому доброму пособлятиму. Ви чудово знаєте, ваша милость, що й від мене у цій Речі Посполитій (із ласки Божої) дещо залежить, що без мене ні війна розв'язана бути не може, ні мир укладений, а я перший війни братовбивчої не бажаю» і т. Ін.

Відразу ж залунали крики «за» і «проти», але загалом лист сподобався і полковникам, і навіть товариству. Проте спочатку не можна було нічого зрозуміти й почути через великий гармидер, у якому лист обговорювали. Товариство здалеку скидалося на величезний вир, у якому кипів, вирував і гудів людський мурашник. Полковники стрясали пірначами й налітали один на одного, вимахуючи кулаками перед очима. Мелькали розчервонілі обличчя, палаючі очі, піна на губах, а заводієм усіх цих чвар, що дедалі посилювалися, був Еразм Чарнота, котрий упав у справжній шал. Хмельницький теж, дивлячись на його безумство, ладен був вибухнути, від чого зазвичай усе вщухало, як від рику лева. Але найперший скочив на лаву Кричевський, махнув пірначем і крикнув громовим голосом:

— Вам чабанувати, а не радитися, раби поганські!

— Тихо! Кричевський говорити хоче! — першим вигукнув Чарнота, котрий сподівався, що уславлений полковник висловиться за подальшу війну.

— Тихо! Тихо! — верещали інші.

Кричевський був незмірно шанований серед козацтва, а все через виявлені козакам великі послуги, через великі військові здібності і — дивна річ — через те, що був шляхтичем. Отож усе враз стихло і всі з цікавістю чекали, що він скаже. Сам Хмельницький прикипів до нього неспокійним поглядом.

Але Чарнота помилився, припускаючи, що полковник виступить за війну. Кричевський своїм бистрим розумом збагнув, що тепер або ніколи він може дістати від Речі Посполитої ті староства й чини, про які мріяв. Він збагнув, що при втихомиренні козаків каральними заходами його раніше за багатьох інших постараються прихилити і заспокоїти, чому краківський воєвода, в полоні перебуваючи, зашкодити не зможе, тому відгукнувся він такими словами:

— Моє діло бити, не радити, проте, коли вже до ради дійшло, я відчуваю потребу і свою думку висловити, бо таке благовоління від вас не менше, а більше від інших заслужив. Ми розв'язували війну для того, аби нам повернули наші вольності й привілеї, а воєвода брацлавський пише, що так воно і має бути. Отже, або буде, або не буде. Якщо не буде, то війна, а якщо буде — мир! Навіщо ж марно кров проливати? Нехай нас заспокоять, а ми чернь заспокоїмо, і війна ущухне; наш батько Хмельницький мудро усе цо обдумав і вирішив, щоб нам на бік його милості найяснішого короля стати, котрий нас і нагородить за це, а якщо магнати спротив учинять, тоді дозволить нам із ними поквитатися — і ми поквитаємося. Не радив би я тільки татар назад відсилати: нехай кошем на Дикому полі стануть і стоять, аж поки нам або здобути, або дома не бути.

Хмельницький прояснів на обличчі, коли почув ці слова, а полковники вже у переважній більшості заходилися кричати, що війну треба припинити і послів у Варшаву послати, а воєводу із Брусилова просити, аби сам на перемови приїхав. Чарнота ще кричав і протестував, і тоді полковник, погляд грізний у нього втупивши, сказав:

— Ти, Чарното, гадяцький полковнику, про війну і кровопролиття волаєш, а коли під Корсунем ішли на тебе п’ятигорці пана Дмоховського, ти, як підсвинок, верещав: «Брати ріднії, спасайте!», і попереду усього свого полку тікав.

— Брешеш! — загорланив Чарнота. — Не боюся ж я ні ляхів, ні тебе.

Кричевський стиснув у руці пірнач і кинувся на Чарноту, інші теж почали молотити кулаками гадяцького полковника. Знову зчинився ґвалт. На майдані товариство ревло, як стадо диких зубрів.

Але тут знову підвівся Хмельницький.

— Милостиві панове і добродії полковники! — мовив він. — Отже, ви ухвалили послів у Варшаву послати, котрі про службу нашу вірну його милості найяснішому королеві розкажуть і про нагороду проситимуть. Той же, хто війни хоче, нехай воює, але не з королем, не з Річчю Посполитою, бо ми з ними війни ніколи не вели, а з найбільшим недругом нашим, котрий уже весь від крові козацької аж червоний, котрий іще на Старці нею вимастився і досі маститися не перестає, у недоброзичливості до військ запорозьких залишаючись. До нього я листа і послів відправив, просячи, аби він від своєї недоброзичливості відмовився, а він їх як тиран замордував, не давши мені, старшині вашому, жодної відповіді, через що зневагу до усього Війська Запорозького засвідчив. А тепер ось із Задніпров’я прийшов і Погребище до ноги вирізав, невинних людей