Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

ж він приглядався і сам дещо метикував. Помітивши, що індіяни накладають ремінці ще й на голову, Кіт приладнав їх собі теж (це окрім наплічних шлейок). Нести стало легше, і він також почав припасовувати зверху що громіздкіше, але не тяжке. Згодом Кіт міг іти, маючи сотню фунтів на плечах та ще п'ятнадцять-двадцять поверх клунка, і при тому ще ніс в одній руці сокиру чи пару весел, а в другій кілька покладених один в одного казанків.

Проте труднощі зростали. Що далі стежка гіршала, а клунки важчали. Щодень снігова смуга на скелястих горах сповзала нижче й нижче. Платня за перенесення фунта багажу підскочила до шістдесяти центів. Від братів, що мали самотужки зробити десь човна, не було ані слуху. Джон Беллю занепокоївся. Перехопивши гурт індіян, що поверталися з Ліндермену, він погодив їх перенести вантаж до верхів'я Чілкуту. Носії заправили по тридцять центів за фунт, і старий геть-чисто витратився, та й то ще лишилося з чотириста фунтів одежі й табірного начиння, що їх він мусив переносити сам, бо небожа вирядив разом з індіянами. Домовилися, що на верхів'ї Кіт потроху перетягатиме вантаж далі, поки його наздожене Джон Беллю.

V

Кіт ледь устигав за індіянами. Тому що перехід мав бути довгий, аж до верхів'я Чілкуту, він узяв на плечі тільки вісімдесят фунтів. Індіяни аж згиналися під своїм тягарем, куди важчим, а проте йшли все-таки швидше, ніж звик ходити Кіт. Але він не дуже й побоювався цього, бо вважав себе вже мало не таким самим витривалим, як індіяни.

Пройшовши чверть милі, Кіт порвався був перепочити, та носії не спинилися, і він мусив чалапати далі. Ще за чверть милі Кіт відчув, що не спроможний ступити й кроку, але, зітнувши зуби, подибав-таки за індіянами. А коли здолав цілу милю, сам собі вразився, що він ще живий. Далі він якось уже втягся, і друга миля видалася йому навіть легшою, ніж перша. По третій милі він був ледь теплий, та ба — майже не при тямі з утоми й болю, усе-таки вперто просувався вперед. І саме в ту мить, коли йому здалося, що він от-от знепритомніє, індіяни пристали. На відміну від білих, які спочивали, сидячи з вантажем за плечима, індіяни позвільнялися від шлейок та ремінців і вільно собі полягали, спроквола гомонячи й покурюючи. Збігло добрих півгодини, поки вони знов рушили. Собі на диво Кіт раптом почувся на свіжій силі, й відтепер його правило стало: «Тривалі переходи й тривалі перепочинки».

Схил Чілкуту був таким, яким і уявляв його Кіт з розповідей. Йому часто випадало дертися вгору навкарачки. Ллє, досягши в люту сніговицю вершини перевалу, Кіт потайки запишався: адже він тепер не пасе задніх, навіть не нарікає на свою долю, а йде в гурті з індіянами. Стати витривалістю майже впорівень з індіянами — така була його нова амбітна мрія.

Коли Кіт розплатився з носіями, вже смеркло. Він лишився сам на гірському хребті, за тисячу футів понад смугою лісів. Зморений і голодний, змокрілий по пояс, Кіт віддав би весь річний прибуток за багаття й кухлик гарячої кави, але натомість повечеряв півдесятком холодних коржів і загорнувся з головою в брезент. Уже засинаючи, нараз він згадав про Джона Беллю й зловтішно осміхнувся, уявляючи, як той тягтиме на Чілкут свої чотириста фунтів. Він і сам волоктиме завтра аж дві тисячі, але ж то з гори.

Рано, не відпочилий до пуття й задубілий з холоду, Кіт виліз з-під брезенту, нашвидкуруч ум'яв зо два фунти сирої грудинки, скинув за плечі стофунтовий клунок та и пустився наниз скелястим плаєм, що вів через вузький льодовик до озера Крейтер. Там він побачив і інших людей з вантажем. Цілісінький день Кіт переносив свої пожитки до горішнього краю льодовика, а що відстань була коротка, то він щораз нав'ючував на себе по сто п'ятдесят фунтів, сам дивуючись, де в нього та й сила. За два долари йому пощастило купити в одного індіянина три морських сухарі, що разом з величезними пайками грудинки становили його денну їжу. Закоцюблий, невмиваний, у зволоженій потом одежі, Кіт спав і другу ніч, завинувшись у полотно намету.

Удосвіта Кіт простелив на кризі брезент, скинув на нього свої три чверті тонни вантажу і взявся тягти. Там, де стежка пострімкішала, саморобні санки пустилися швидше й підбили самого Кіта, тож він опинився зверху свого добра, що навально летіло донизу.

Сотні зігнених під тягарем носіїв спинялися й у подиві стежили за Кітом. А він лиш несамовито гукав остерегтися, і всі поквапно розступалися, даючи йому дорогу. Внизу, на самому краю льодовика, бовванів невеликий намет, що все більшав у Кітових очах, наче блискавично мчав йому назустріч. Утерта стежка звернула ліворуч, а Кіт із своїми санками врізався в біле поле, здійнявши снігову куряву. М'який сніг стишив його шалену гонитву, й Кіт знову побачив намета аж тоді, коли, налетівши на нього, повиривав дерев'яні розчали і в'їхав усередину верхи на своїх клунках. Намета затіпало, мов напідпитку, і крізь морозяну пару Кіт розгледів перелякану дівчину, що сиділа закутана в коци, — ту саму, котра в Даї назвала його чечаком.

— Ну, як мене смоктонуло? — весело запитав Кіт. Дівчина глянула на нього з явним осудом.

— Куди там той килим-самоліт! — провадив далі він.

— А чи не могли б ви прибрати цього мішка з моєї ноги? — сердито озвалася вона.

Кіт оглянувся й одразу встав на рівні.

— І не мішок це, а мій лікоть. Пробачте.

Таке пояснення тільки роздратувало дівчину, і голос її зазвучав, як виклик.

— Добре, що хоч не перекинули грубку, — докірливо кинула вона.

Кіт мимоволі простежив за її поглядом й уздрів залізну грубку та кавника, біля якого поралася молода індіянка. Він жадібно вдихнув запах кави й озирнувся до дівчини: — Я чечако.

Нудьгуватий вираз у неї на обличчі свідчив, що це їй не новина. Та Кіт не журився.

— Я викинув оту вогнепальну залізяку, — сказав Кіт, кивнувши собі на пояс.

Тоді дівчина впізнала його, й очі її заблищали.

— Ніколи б не подумала, що ви дістанетесь аж сюди, — здивувалася вона.

Він знову нюхнув повітря.

— Щоб я так живий був — кава! — випалив Кіт, уже не криючись. — Ось вам мій мізинець — одріжте його, я й не писну; я готовий на будь-що, я буду вашим рабом цілий рік з гаком, тільки налийте мені кухлик.

За кавою вони познайомилися. Її звали Джой Гастел, і вона тут старожитець.