Читати книгу - "Гробниця"

Вона глянула вгору й побачила кам’яного Христа на розп’ятті, розміщеному на центральному мостовому бику. А ще вона помітила в невисокій стіні невеличку нішу, де перехожі можуть перепочити або перечекати, поки мостом проїде екіпаж чи ломовий віз.

Леоні зробила ще один крок, потім — іще один, і так поволі перейшла з безпечної Бастиди до романтичного Сіте.

РОЗДІЛ 57

Анатоль та Ізольда стояли перед вівтарем.

Протягом години всі документи було підписано. Після затримок, що сталися влітку, нарешті було оголошено умови заповіту Жуля Ляскомба.

Свій маєток померлий заповідав власній дружині на час її життя. За якоюсь примхою долі він виявив бажання, щоб у тому випадку, коли його Дружина знову вийде заміж, маєтність відійшла до племінника, сина його зведеної сестри Маргарити Верньє.

Коли правник зачитав умови заповіту своїм сухим і скрипучим голосом, Анатоль не відразу збагнув, що цей документ стосується саме його. Він ледь стримався, щоб не розсміятися. Хоч так, хоч сяк, а Домен де ля Кадусе одно належатиме їм з Ізольдою.

Тепер, півгодини потому, коли вони стояли в маленькій єзуїтській церковці, а священик промовляв завершальні слова короткої церемонії, що зробила їх чоловіком і дружиною, Анатоль узяв Ізольду за руки.

— Нарешті, мадам Верньє, — прошепотів він. — Enfin, моя кохана.

Свідки, випадкові люди, запрошені похапцем з вулиці, посміхалися, забачивши такий безпосередній та щирий прояв почуттів, і жалкували, що вінчання минулося так скромно.

Під звуки дзвонів Анатоль та Ізольда вийшли на вулицю. І відразу ж почули гуркіт грому. Бажаючи провести перші години свого подружнього життя на самоті — і гадаючи, що Маріета з Леоні на час їхнього повернення вже чекатимуть їх у готелі, — вони побігли, ховаючись від негода, по вулиці й заскочили до першого-ліпшого закладу, який їм трапився.

Анатоль замовив пляшку «Кристалу» — найдорожчого шампанського, яке було в меню. Вони обмінялися подарунками. Анатоль подарував Ізольді срібний медальйон з її мініатюрним портретом з одного боку, і своїм — із протилежного. Вона ж подарувала йому позолочений годинник з вигравійованими ініціалами навзамін відібраного нападниками в Пасаж де Панорама.

Упродовж наступної години вони пили й розмовляли, утішаючись товариством одне одного, а тим часом у грубі дзеркальні вікна вдарили перші краплі зливи.

РОЗДІЛ 58

Зійшовши з містка, Леоні на мить стривожилась і розгубилася. Вона вже не могла дурити сама себе, вдаючи, що чинить усупереч настановам Анатоля. Проте вона відразу ж викинула цю думку з голови, обернувшись же, побачила, як над Бастидою скупчуються чорні грозові хмари.

У такий час, переконувала вона себе, буде безпечніше лишитись на протилежному боці річки, подалі від епіцентру негоди. З іншого боку, їй таки доведеться повертатися до Нижнього міста якомога скоріше. Однак шукачка пригод і дослідниця не могла просто так полишити своє починання тільки тому, що їй це заборонив брат.

Квартал Тріваль виявився набагато гнітючішим та злиденнішим, аніж вона собі уявляла. Усі дітлахи ходили тут босоніж. Скраю дороги сидів жебрак із білуватими невидющими очима. Він кутався в якесь дрантя, кольором схоже на мокру бруківку. Коли Леоні проходила повз нього, він простягнув бруднющу руку з такою самою бруднющою чашкою, просячи милостиню. Вона кинула в чашку монетку й обережно рушила далі по нерівній брукованій вулиці з непоказними будинками. Віконниці на більшості з них були в жалюгідному стані, і на них облущувалась фарба, «Пеоні поморщила носа. На занедбаній вулиці смерділо нечистотами.

Мабуть, у самому Сіте краще.

Дорога поволі йшла вгору. Незабаром будинки скінчились, і вона опинилася на відкритій місцевості, на початку зеленої алеї, що вела безпосередньо до Сіте. Ліворуч, над старими й занедбаними кам’яними сходами, Леоні побачила масивні дерев’яні двері, що сиділи глибоко в товстелезній старовинній стіні. Облуплена й вицвіла від негоди вивіска вказувала, що тут розташовано жіночий монастир капуцинів.

Вірніше, колись розташовувався.

Ні Леоні, ні Анатоль не виростали під гнітом церкви. Її мати була жінкою надто незалежної вдачі, а республіканські погляди їхнього батька, як пояснив колись Анатоль, означали, що Лео Верньє вважав церковників не меншими ворогами справжньої республіки, ніж аристократію. Однак романтична уява Леоні змусила її пошкодувати, що непоступливість і негнучкість політиків вимагали жертвувати красою на догоду поступові й скороминущій доцільності. Відлуння слів, що звучали колись у монастирі, давно завмерло, однак до неї промовляла сама архітектура будівлі.

У такому задумливому стані Леоні проминула досить примітну й красиву місцину — особняк де Монморансі із зовнішніми дерев’яними брусами та склепінчастими вікнами з ромбоподібною поверхнею скла, що, достоту як призма, переломлювала світло на сині, рожеві та жовті відтінки, незважаючи на сіре передгрозове небо.

У кінці вулиці Тріваль Леоні завернула праворуч і спостерегла просто перед собою високі та вузькі піщано-жовті башти Нарбонезьких воріт —і— головного входу до цитаделі Сіте. Її серце тьохнуло від захвату, коли вона побачила подвійне кільце стін з вежами, одні з яких були вкриті червоною черепицею, інші — плитками сірого сланцю, і всі вони чітко вирізнялися на тлі похмурого неба.

Піднявши рукою спідниці, щоб вони не заважали йти, Леоні з новою силою та ентузіазмом рушила вперед. Підійшовши ближче, за високими стінами цвинтаря вона побачила вершечки надгробків із журливими янголами та масивними хрестами.

А далі виднілися лише пасовисько та сінокоси.

Леоні на хвилину зупинилася, щоб звести дух. Вхід до цитаделі пролягав по брукованому мосту, перекинутому через широкий, зарослий травою фортечний рів. На початку мосту стояла прямокутна будка, де збирали гроші з проїжджих. Коло будки, засунувши руки в кишені, стояв чоловіку потертому циліндрі й зі старомодними бакенбардами та збирав платню з кучерів вантажних підвід і торговців, що везли до Сіте бочки з пивом.

На широкому та низькому парапеті мосту примостився якийсь чоловік у товаристві двох солдатів. На ньому був старий блакитний наполеонівський плащ, а в зубах стирчала довга люлька, така ж чорна, як і його зуби. Усі троє сміялися. На якусь мить Леоні здалося, що очі того чоловіка розширились, коли він її забачив. Кинувши на неї довгий і дещо безцеремонний погляд, він відвернувся. Збентежена його увагою, Леоні хутенько пройшла повз.

Тільки-но вона ступила на місток, на неї з усією силою налетів північно-західний вітер. Їй довелось однією рукою притримувати капелюшок, а іншою тримати сукню, щоб вона не плуталась під ногами. Вітер кидав їй в обличчя пилюку та сміття, і вона, примружившись, заледве просувалася вперед.

Та щойно Леоні ввійшла до Сіте, як опинилася